Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 46)

Плазмовий заряд поширився по боту, позбавив­ши пасажирів свідомості. Юнікс ледве встиг закоти­ти очі, перш ніж відключитися.

Турнбол невпевнено ступив крок уперед, немов юний ельф перед першим побаченням.

— Леонор? Кохана, я повернувся додому, до тебе. Ну ж бо, поцілуй мене.

Його дружина виступила з півтемряви, важко спираючись на тростяний ціпок з ручкою слонової кістки. Ревматизм скрючив її пальці, запалені сугло­би розпухли, пишні мережива спідниці не могли приховати неприродний вигин тіла і тонкі гострі кінцівки. Одне око дивилося вниз, друге зовсім не розплющувалося, потемніле обличчя поорали гли­бокі старечі зморшки.

— Турнболе. Гарний, як завжди. Як же дивно ба­чити тебе на волі. Леонорин голос змучено скрипів, немов вимовляти слова для неї було боляче. — Те­пер, коли ти вдома,— промовила вона, затина­ючись,— я можу дозволити собі померти.

У Турнбола завмерло серце. Потім забилося шале­но, лоб ніби скувало розпеченим обручем. Усі подви­ги, усі звершення раптом виявилися марні.

— Ти не можеш померти! — видихнув він, люто натираючи великий палець, щоб розігріти руну. — Я кохаю тебе. Ти потрібна мені!

У Леонори затремтіли повіки.

— Я не можу померти? — повторила вона. — Але чому. Турнболе? Я занадто стара, щоб жити. Лише надія побачити тебе підтримувала в мені життя, але мій час пішов без вороття. Я ні про що не шкодую, лише про те, що ніколи не піднімуся в небо. Я так хотіла, але не могла... Чому?

«Моя влада над нею слабшає. Старе заклинання вичерпало силу».

— Ти вибрала життя зі мною, кохана. — Він бігом здолав останні сходинки, що розділяли їх. — Але я знайшов секрет вічної молодості, скоро ти знову станеш молодою і зможеш літати, куди захочеш.

Турнбол відчув легеньке стискання, коли її тен­дітні пальці стиснули його руку.

— Ах, якби це було так, коханий.

— Так і буде,— відповів Турнбол і повів дружину до ліфта. — А тепер ти повинна відпочити. Мені тре­ба багато що зробити перед нашим від’їздом.

Леонор слухняно йшла поруч, як завжди не в змо­зі опинатися чарівливості свого чоловіка.

— Упізнаю свого Турнбола. Ти завжди мене ряту­єш. Коли-небудь і я врятую тебе.

— Ти й так рятуєш мене,— щиро промовив Турн­бол. — Щодня.

Серце кольнуло почуття провини, адже він знав, що ніколи не дозволить Леонор знову піднятися в по­вітря. Якщо вона злетить, то може полетіти назавжди.

Немічність Леонори вразила і злякала Турнбола. Якимсь чином саме одруження з ельфом уповільни­ло процес старіння, але тепер вона, схоже, не могла більше затримувати свою кончину. І тоді Турнбол узяв свій страх за дружину, обернув його на лють і обрушив на свою команду.

— Нам випала історична нагода,— кричав він банді, що зібралася докупи в бібліотеці на другому поверсі,— завдати удару в самісіньке серце нашого найлютішого ворога і здобути невичерпне джерело магії! Якщо хтось із вас, тюремних пацюків, зірве здійснення цього плану, над розробкою якого я пра­цював довгі місяці сам, на цій планеті не знайдеться місця, де ви зможете сховатися від мене. Я знайду вас і здеру скальпи з ваших голів. Усім ясно?

Куди вже ясніше. Традиційно погрози Турнбола були розпливчасті і кучеряві, та якщо він переходив до конкретики, всі розуміли: капітан справді на межі.

— Чудово, чудово... — Турнбол перевів подих. — Інтенданте, все готово?

Інтендант Арк Сул виступив наперед. Незвично високий для гнома, він до недавнього часу служив офіцером у відділі внутрішніх розслідувань ЛЕП. Бувши розжалуваний у рядові за результатами пере­вірки етичності методів його роботи, Сул вирішив перетворити накопичені за десятиліття знання і до­свід розслідування кримінальних злочинів на золо­то, до якого гноми відчували нестримний, майже гіпнотичний потяг. Він розмістив оголошення з про­позицією своїх послуг у «П’яному папузі», незабаром з ним зв’язався Турнбол (звісно, анонімно), і аж те­пер вони зустрілися віч-на-віч.

— Усе готово, капітане,— доповів Сул, чітко ви­струнчившись. — Шаттл, викрадений з парку ЛЕП, переобладнано в санітарний транспорт Атлантиди. Мені вдалося неабияк скоротити бюджет, і я дозво­лив собі замовити для вас кілька нових комплектів парадної форми.

— Чудова робота, інтенданте,— сказав Турнбол. — Твоя частка збільшилася на три відсотки. Ініціатива винагороджується. Ніколи не забувай про це.

Він потер руки.

— Коли ми можемо розпочати операцію?

— Коли накажете, капітане. Санітарний тран­спорт стоїть біля пірса і готовий відчалити.

— Лазер?

— Модифіковано згідно з вимогами. Поміщаєть­ся в кишені.

— Ти починаєш мені подобатись, Суле. Продов­жуй у тому ж дусі, і скоро станеш рівноправним партнером.

Арк ледь помітно вклонився.

— Дякую вам, сер.

— Утрати в процесі закупівель?

— Не з нашого боку, сер.

— А інша сторона нікого не хвилює.

Турнболу подобалося, коли не обходилося без крові. Це надавало справі додаткові ваги.

— Отже, всі ми знаємо, що я — себелюбний ельф, і це дозволяло нам жити і мати великі успіхи, за винятком нашого недавнього ув’язнення на ра­дість Раді. Якщо я дістану бажане, ми всі станемо до біса багаті. А я хочу здобути джерело магії, до­сить сильне, щоб повернути моїй дружині моло­дість. Якщо ж зазначене джерело за одним заходом і ваші мрії здійснить, я лише порадію. До недав­нього часу невичерпних джерел не існувало, але те­пер з Гібраса повернулися демони разом з могут­нім чаклуном. Це молодий демон з дивним ім’ям Номер Перший.

— Дрібний підлесливий вискочка,— зауважив Сул. — Відмовлявся віддавати честь і носити уні­форму.

— Знімаю один відсоток частки за те, що пере­бив,— спокійним тоном промовив Турнбол. — Якщо повториться, відрубаю руку.

Арк відкрив був рота, щоб вибачитися, але, поду­мавши, вирішив обмежитися ще одним кивком.

— Ти новачок. Незабаром усе зрозумієш. А якщо не зрозумієш, містер Регбі, принаймні, поїсть досхо­чу. Він обожнює кінцівки.

Гном підтвердив це, клацнувши величезними зу­бами.

— Отже, продовжуємо, без перерв: тепер у Небес­ному місті є демон-чародій. Якщо ми захопимо його, він забезпечить нам вічний захист і поверне мені Леонор. Питання є?

Боб Регбі підняв палець.

— Що, містере Регбі?

— А до цього Номера Першого важко дістатися?

— Чудове запитання, містере Регбі. Судячи з усьо­го, ти не такий дурний, як здаєшся. 1 ти маєш рацію. Зазвичай таку поважну особу ховають, як останньо­го черв’яка-вонючку на вечірці гномів біля мулисто­го ставка, але, коли трапляється лихо в морі, коли медичний персонал працює з граничною напругою, такого могутнього чаклуна направлять у розпоря­дження медиків. Таким чином, наш демон опинить­ся на борту підводного човна «Ностреміус», що яв­ляє собою плавучий шпиталь.

Обличчя гнома розпливлося в широкій посмішці.

— А у нас є підроблений санітарний транспорт. — Саме так, Бобе. Ти швидко схоплюєш.

У Чинга теж виникло питання.

— Якщо він і справді такий могутній... мабуть, ЛЕП одразу кинеться за нами, щоб його повернути?

Саме це питання і хотів почути Турнбол. Він був у захваті від ходу презентації.

— Дозволь відповісти тобі питанням на питання, щоб змусити твій мозок працювати, бо я вірю, що ти не просто тупий гоблін. Ти розумієш, навіщо я влаштував зіткнення космічного зонда з в’язничним шаттлом?

Кол, зосередившись, зморщив зміїну морду і не­уважно облизав очні яблука.

— Я думаю, ти влаштував це, щоб лепреконці ви­рішили, ніби ми загинули.

— Правильно, містере Майл. Я організував цю страшну катастрофу для того, щоб усі повірили в нашу загибель. — Турнбол знизав плечима. — Ніскільки не шкодую про це. Ми перебуваємо у стані війни з лепреконцями, як ти їх назвав. Наступна катастрофа, може, і викличе у мене дещицю жалю. Я трохи сентименталь­ний щодо лікарень: адже в одній з них я народився.

Гном підняв той самий палець.

— Е... капітане, ти пожартував?

Турнбол чарівно посміхнувся.

— Авжеж пожартував, містере Регбі.

Боб Регбі зареготав.

Атлантична западина, наш час

Артеміс Фаул відчув, як щупальця гігантського каль­мара стискають його. Сферичні присоски завбільшки з блюдце, укриваючи слизом поверхню, обліпили скафандр. Розташовані кільцями всередині кожного присоска гострі, як лезо, хітинові зуби несамовито намагалися вгризтися в захищені скафандром кінців­ки і тулуб Артеміса.

«Два щупальці і вісім рук, наскільки я пам’ятаю,— подумав Артеміс. — Тобто дві четвірки. Помри! Помри!»