Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 48)

Він обернувся і побачив масивну голову кальма­ра, що кулею летів навздогін. Його щупальці оберта­лися, ніби скакалки, лише ці скакалки, усіяні присо­сками з гострими як бритва зубами, цілком могли розчавити бронетранспортер, не кажучи вже про їхню здатність маніпулювати інструментами.

— Холлі! — закричав Артеміс. — Якщо ти чуєш мене... Швидше!

Вона вочевидь його почула.

Холлі опустила корабель майже на саме дно зали­шеної після аварії вирви і, лише переконавшись по приладах, що кальмара немає, перевернула магнітну пластину, перемістивши Артеміса, який усе ще притискав до грудей чарівну коробочку, у повітряний шлюз.

— Гей, погляньте! — вигукнув Мульч, коли з пе­рехідної камери злилася вода. — Це ж горіх! — Він, завиваючи, забігав колами по відсіку. — Я горіх, я го­ріх! — Гном зупинився і реготнув. — Я ледве не лус­нув од сміху.

Батлер поспішив до Артеміса.

— Діггумсе, не чіпляйся. Він тільки що бився з гі­гантським кальмаром.

Та це не справило на Мульча ані найменшого вра­ження.

— Пам’ятаю, одного разу я закусив одним з них. Причому великим, а не дрібнотою, як оце наш.

Батлер допоміг Артемісові зняти шолом.

— Переломи є? Можеш поворушити пальцями на руках і ногах? Назви столицю Пакистану.

Артеміс відкашлявся і витягнув шию.

— Переломів немає. Пальці ворушаться, а столи­ця Пакистану — Ісламабад, який, варто зауважити, побудований, щоб бути столицею.

— Добре, Артемісе,— сказав Батлер. — 3 тобою все гаразд. Не проситиму порахувати до п’яти.

— Я волів би рахувати п’ятірками, якщо ти не проти. Фоулі, вітаю. Ти створив надзвичайно міц­ний телефон з чудовою програмою стеження.

Холлі висунула водяні закрилки, щоб знизити швидкість корабля.

334

— Що-небудь знайшов?

Артеміс простягнув їй системний блок.

— Уламки після аварії зонда. Цю штуку вкривав якийсь гель. Цікава структура, напхана кристалами. Твоя робота, Фоулі?

Кентавр, цокаючи копитами, підійшов до нього і взяв металеву коробку.

— Перед вами серце аморфобота,— з гордістю сказав він. — Ці малята ідеальні фуражири. Здатні поглинати все що завгодно, включаючи один одного.

— Може, вони й Турнбола з його хлопцями ковт­нули? — напівжартома припустила Джульєтта.

Артеміс уже збирався пояснити звичним поблаж­ливим тоном неможливість подібного результату, коли раптом до нього дійшла не лише можливість, а й імовірність такого розвитку подій.

— Вони не запрограмовані на рятувальні опера­ції,— заявив Фоулі.

Холлі сердито глянула на нього.

— Якщо ти ще раз скажеш, мовляв, ці аморфобо­та не запрограмовані на те-то й те-то, я особисто по­голю тобі зад, поки ти спиш.

Артеміс підповз до сталевої лавки.

— Тобто ви, панове, всю дорогу знали про існу­вання цих аморфоботів?

— Авжеж знали. Вони напали на нас в Ісландії. Пам’ятаєш?

— Ні, я лежав непритомний.

— Правильно. Здається, років сто минуло відтоді.

— Значить, я даремно бився з кальмаром?

— Зовсім не даремно. Я б установив з’єднання лише через кілька хвилин, і то не факт. — Фоулі на­брав на телефоні код для від’єднання від скафан­дра. — А тепер перевіримо його мізки.

Кентавр під’єднав телефон до мозку аморфобота і, побачивши, як засвітився екран, мало не умлів від захоплення. Виконавши кілька тестів, він легко ви­явив приховану програму.

— Є над чим подумати. Боту задали нові параме­три місії, причому через блок керування орбітою. І в даний момент він досить зворушливо наказує гелю вбити нас. Ось чому ми не виявили жодного зовнішнього втручання. Його просто не було. Була проста шпигунська програма — кілька рядків коду. Її легко знищити.

Що він і зробив натисненням кількох клавіш.

— А де цей блок керування? — поцікавився Ар­теміс.

— У моїй лабораторії, в Небесному місті.

— У ньому могли подовбатися?

Фоулі не довелося довго думати, перш ніж відпо­вісти.

— Це неможливо, і, повірте, я не намагаюся, як завжди, зняти відповідальність з мого устаткування. Я перевіряю його майже щодня. Буквально вчора виконав системну перевірку і не побачив нічого

незвичайного в статистичних даних керування орбі­тою. Тому, хто це влаштував, довелося завантажува­ти інструкції в зонд кілька тижнів, якщо не місяців.

Артеміс заплющив очі, щоб не бачити примарних блискотливих четвірок, які повернулися і почали із злісним шипінням кружляти салоном шаттла.

«Я зумів пережити напад гігантського кальмара, а тепер боюся шиплячих четвірок. Грандіозно».

— Мені треба, щоб усі сіли на протилежну лавку в ряд за зростом.

— Це говорить синдром Атлантиди, хлопче,— за­уважила Холлі. — Пручайся.

Артеміс закрив долонями очі.

— Будь ласка, Холлі. Заради мене.

Мульча вочевидь розважала нова гра.

— Ми повинні взятися за руки? Чи співати хо­ром? Як щодо: «П’ять — нумо співать, чотири — хо­чеш зефіру»?

— Вірші з числівниками? — скептично уточнив Артеміс. — Смішно. Прошу вас, сядьте так, як я по­просив.

Неохоче і з бурчанням друзі підкорилися. Фоулі і Мульч засперечалися, хто з них двох менший. У тому ж, хто найвищий, жодних сумнівів не вини­кло. Батлер згорбився на краю лавки, мало не торка­ючись підборіддям колін. Поряд з ним сіла Джульєт­та, за нею — Фоулі, потім — Мульч і, нарешті, Холлі, що встигла поставити передачу на нейтрал.

«П’ятеро,— подумав Артеміс. — П’ятеро друзів, які збережуть мені життя».

Не знімаючи скафандра, він сів навпроти, збира­ючи сили й думки.

— Фоулі,— сказав він нарешті. — Повинен існува­ти другий блок керування.

Фоулі кивнув.

— Так і є. Ми завжди виготовляємо резервний. У цьому випадку використали клон, оскільки оригі­нал вийшов з ладу. Незначний, правду кажучи, збій, але ризикувати, коли справа стосується польоту в космосі, не варто було. Перший блок відправили на переробку.

— Куди?

— До Атлантиди. Контракт належав лабораторії «Кобой». Звичайно, це сталося раніше, ніж ми зрозу­міли, наскільки Опал ненормальна.

— Таким чином, якщо допустити, що Турнбол Рут роздобув другий блок керування зондом, від­ремонтований Вішбі або кимось іншим з його спільників, корабель підкорився б командам цього блоку?

— Звичайно. Без питань. їх можна було посилати з будь-якого комп’ютера, обладнаного супутниковим зв’язком.

Батлер підняв палець.

— Можна, я скажу дещо?

— Авжеж, давній друже.