Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 49)

— Фоулі. Твоя система безпеки нікуди не годить­ся. Коли ви хоч чогось навчитеся? Кілька років тому гобліни самі побудували шаттл, а тепер в’язні зуміли дістати доступ до керування твоєю космічною про­грамою.

Фоулі тупнув копитом.

— Гей, дружище, поменше суб’єктивних оцінок. Про наше існування багато тисяч років ніхто й гадки не мав. Ось наскільки надійна наша система безпеки.

— П’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять! — за­кричав Артеміс. — Прошу вас. Ми повинні діяти швидко.

— А можна, я тебе потім подражню? — спитав Мульч. — У мене зібралося стільки матеріалу.

— Хай потім,— відрізав Артеміс,— Зараз треба зрозуміти, куди прямує Турнбол і з якою метою.

Заперечень не було, і він провадив далі:

— Припустімо, Турнбол використав вихідний блок для керування зондом і задіяв аморфоботів, щоб утекти. Ми можемо відстежити переміщення цих аморфоботів?

Фоулі чи то кивнув, чи то мотнув головою.

— Можливо. Але не дуже довго.

Артеміс усе зрозумів.

— Гель розчиняється в морській воді.

— Саме так. Тертя між водою і ботами викликає знос гелю, але як тільки він відділяється від мозку, так одразу починає розчинятися. Жодних зарядів, жодних молекулярних зв’язків. Для бульбашки за­вбільшки з диню процес забирає кілька годин.

— Кілька годин ми вже втратили. У нас ще є час?

— Може виявитися вже занадто пізно. Точнішу відповідь зможу дати, якщо мені дозволять вийти з-за парти.

— Звичайно, будь ласка.

Фоулі, витягнувши вперед руки, встав з незручно­го для нього сидячого положення і, цокаючи копи­тами, пройшов до кабіни, де швидко ввів хімічний склад гелю у примітивний комп’ютер гірокоптера й опустив фільтри перед кожним ілюмінатором.

— Нам пощастило, найманці не зіпсували скане­ри. Хай кожен вибере собі ілюмінатор. Я запустив програму сканування для виявлення особливого ви­промінювання, і слід гелю повинен відображатися зеленим свіченням. Кричіть, якщо помітите щось незвичайне.

Усі розташувалися поряд з ілюмінаторами, за ви­нятком Холлі, яка зайняла крісло пілота, щоб негай­но зірватися з місця у напрямі сліду.

— Бачу! — закричав Мульч. — Ні, чекайте... Це розлючений кальмар у пошуках свого горішка. Ви­бачте. Розумію, час не найудаліший, але я зголоднів.

— Є! — гукнула Джульєтта. — Щось бачу по ліво­му борту.

Артеміс кинувся до її ілюмінатора. З глибини вирви піднімалася звивиста цівка бульбашок, що танула просто на очах, бульбашки в нижній її частині розділялися на дрібніші, а далі слід і зовсім зникав.

— Швидше, Холлі! — вигукнув Артеміс. — За цими бульбашками!

Холлі врубила двигуни на повну потужність.

— Ніколи б не подумала, що мені доведеться по­чути від тебе таке...

Гірокоптер найманців йшов слідом бульбашок, хоча Фоулі наполягав на тому, що, точно кажучи, це були не бульбашки, а краплі, і в результаті дістав штурхана у плече від Джульєтти.

— Гей, не треба мене бити! — верескнув кентавр.

— Точно кажучи, це був не удар, а так, поплеску­вання,— поправила його Джульєтта. — А ось це — удар...

Слід танув просто на очах, і Холлі швидко ввела програму відстежування курсу на випадок, якщо «краплі» змінять напрям чи просто зникнуть з екрана.

Артеміс сидів у кріслі другого пілота, затуливши око однією долонею, а другу тримаючи перед особою.

— Великий палець зазвичай теж уважається паль­цем,— повідомив він Холлі. — У цьому разі нам нічо­го не загрожує, оскільки всього виходить п’ять паль­ців. Але деякі фахівці стверджують, ніби великий палець являє собою щось інше, що відрізняє нас від тварин, і в цьому випадку у нас на кожній руці всьо­го по чотири пальці. Це дуже погано.

«Хвороба прогресує»,— занепокоєно подумала Холлі.

Батлер потрапив у безвихідь. Якщо Артемісові хтось загрожує, порядок дій очевидний: «Уразити супротивника і відібрати зброю». Але в цьому разі Артеміса атакував його ж власний розум, що настроював хлопця проти всіх, включаючи Бат­лера.

«Хіба я можу довіряти будь-якому відданому Артемісом наказу? — мучився охоронець. — Він може бути звичайною хитрістю, щоб прибрати мене з до­роги. Як тоді, коли він відіслав мене до Мексики».

Він сів поряд з підопічним.

— Артемісе, зараз ти мені довіряєш?

Фаул-молодший спробував поглянути йому про­сто в очі, але не зміг.

— Стараюся, давній друже. Дуже хочу, але сили ось-ось залишать мене. Мені потрібна буде допомо­га, причому дуже скоро.

Вони обоє знали те, чого Артеміс недоговорив: «Мені потрібна буде допомога, доки я остаточно не з’їхав з глузду».

Вони пропливли за бульбашками на схід через Атлантику, минули Гібралтар і увійшли до Серед­земного моря. Незадовго до полудня слід раптово зник. Остання зелена бульбашка луснула, коли вони були на глибині п’ятнадцяти метрів за дві милі від Венеціанської затоки, і прилади відображали на екрані лише яхти та гондоли.

— Це, напевно, Венеція,— Холлі спливла на пе­рископну глибину, користуючись нагодою поповни­ти резервуари повітря і вирівняти корабель. — Вона просто перед нами.

— Венеція — велике місто,— зауважив Батлер. — І не найзручніше місце для пошуків. Як ми знайдемо тут цих хлопців?

Мозок аморфобота в руках Фоулі раптом запи­щав, установивши зв’язок з аналогічним приладом.

— Схоже, це не буде проблемою. Вони близько. Дуже близько. Дуже, дуже близько.

Артемісові вочевидь не сподобалася ця емоційна заява.

— Дуже, дуже близько? Серйозно, Фоулі? Ти ж учений. Наскільки близько?

Фоулі показав на люк гірокоптера.

— Ось настільки.

Наступні хвилина чи дві буди жахливими, здава­лося, ніби всі події дня спресувалися в ці кілька се­кунд. Для Артеміса і Фоулі все довкола перетворило­ся на спалахи світла і змазані рухи. Батлер, Холлі і Джульєтта, бувши досвідченими солдатами, поба­чили більше. Велетень навіть устиг піднятися з лав­ки, але це аж ніяк не полегшило його долю.

Люк суденця крякнув, немов гігантська пластикова пляшка, розчавлена ногою велетня, після чого просто зник. Точніше, здалося, ніби він зник. На­справді його зірвали і з неймовірною силою запусти­ли в небо. У результаті кришка люка встромилася в колону дзвіниці на площі Святого Марка, що ви­кликало неабияку паніку в місті. Особливо злякався маляр, чий трос від люльки перерізав металевий диск, що обертався з дикою швидкістю. Пролетівши тридцять метрів, робітник упав на спину рідному братові. Брати й без того часто сварилися, і цей інци­дент зовсім не поліпшив їхніх стосунків.

Вода зразу ж ринула в салон гірокоптера, але біль­шу частину вільного простору заповнили шість аморфоботів, що оберталися і з цвіріньканням виби­рали собі цілі. Все скінчилося менше ніж за секунду. Боти кинулися на свої жертви, огорнули їх задушли­вим гелем і затягнули в блакитні глибини Середзем­ного моря.

Поки вони мчали до похмурого силуету підводно­го корабля, кожен бранець думав про своє і по-своєму оцінював те, що сталося.

Артеміс дивувався, наскільки це його нинішнє становище нагадує той час, коли він був у полоні власного розуму.

Холлі прикидала, працює її зброя у цьому липко­му лайні чи знову перетворилася на непотрібний мотлох.

Фоулі не міг стриматися від деяких теплих почут­тів до аморфобота, що полонив його,— врешті-решт, кентавр особисто виростив його в лабораторній пробірці.

Джульєтта намагалася не спускати очей з Батлера. Вона почувалася у відносній безпеці, поки бачила брата.

Батлер спочатку чинив опір, але швидко усвідо­мив марність своїх зусиль і прибрав пози ембріона, зберігаючи сили для одного вибухового руху.

Мульч теж подумав про вибуховий рух. Може, він і не зможе втекти, але змусити безформну тварюку пошкодувати про вибір бранця він цілком міг. Гном повільно підтягнув коліна до грудей, щоб газ у його «нижньому тунелі» зібрався в подовжені бульбашки. Скоро газ нагромадить досить енергії і вирветься на волю — або він залишиться плавати всередині най­більшої в світі гелевої лампи.

Турнбол Рут непогано проводив час. Він прово­див би час і зовсім чудово, якби його кохана Леонор не перебувала в такому жахливому стані та якби його не мучив страх утратити її. Адже після тілесно­го воскресіння дружина швидко зрозуміє, що він зо­всім не принциповий революціонер, яким завжди прикидався, і розлюбить його. У Леонор було дуже розвинене почуття справедливості, і її, безперечно, обурила б сама думка про те, що ціною її вічної мо­лодості стало поневолення демона-чаклуна.

Турнбол поглянув на накреслену кров’ю руну на великому пальці. Хитромудра в’язь спіралей і симво­лів утримувала Леонор на гачку, але влада руни слаб­шала з кожною хвилиною. Покинула б його дружина, якби чари перестали діяти? Можливо. Напевно.

Турнбол міг уважатися головним фахівцем із рун у світі. Вони цілком задовольняли його потреби, оскільки для їх активації була потрібна лише крихіт­на іскорка магії, після чого вони працювали винят­ково на власній енергії символів. Люди реагували на вплив рун по-різному. Деякі підкорялися десятиліт­тями, інші миттєво відкидали чорну магію і втрача­ли розум. Леонор виявилася ідеальною рабинею, оскільки більша частина її єства сама хотіла вірити в те, що говорив Турнбол.

А модифікований лазер дозволить Турнболу по­неволити кого завгодно і на скільки завгодно довгий час, незалежно від ставлення, причому для цього на­віть чарівної іскорки витрачати не треба буде.

Узяти, наприклад, цих нових бранців — справ­жня скриня зі скарбами. Хто знає, коли стане у при­годі геніальний хлопець чи підкований в технічному плані кентавр, особливо враховуючи довіру до них обох з боку маленького демона. Здобувши владу над цими двома і чаклуном, Турнбол міг, маючи бажан­ня, заснувати власне князівство.