Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 51)

Номер Перший закінчив зрощувати кістку і до­зволив медсестрі завершити роботу. Він прочовгав до захисних дверей, де Холлі проходила перевірку сітківки ока. Комп’ютер підтвердив достовірність її посвідчення офіцера Легітимної Ельфійської Полі­ції, і пневматичні двері з шипінням відчинилися.

Номер Перший вискочив у коридор, не давши Холлі увійти.

— Ця зона має залишатися стерильною,— пояс­нив він. Не найвдаліші слова для друга, який тільки що воскрес із мертвих. — А в тебе такий вигляд, мов­би ти вибралася із звалища отруйних відходів. — Він міцно обійняв її. — І пахне від тебе, як від звалища отруйних відходів. Але ти жива. Хвала богам. А Фо­улі? Скажи, що він живий. А як Артеміс? Було не­стерпно почути, що ви всі загинули.

Холлі відвела погляд.

— Артеміс хворий. Ходімо зі мною.

Номер Перший миттєво упав у відчай — настрій у нього змінювався швидко, як у маленької дитини.

— Артеміс хворий? О ні! Привези його сюди, і ми його вилікуємо.

Холлі обернулася і попрямувала до виходу.

— Ні, його не можна перевозити. Ти повинен сам піти до нього.

Номер Перший підтюпцем побіг за своїм другом Холлі, не вагаючись ані секунди.

— Який-небудь перелом? Артеміса не можна пе­ревозити? А з Фоулі все гаразд? Куди ви потра­пили?

Але відповідей маленький демон не почув і про­сто йшов швидкою ходою за по-військовому пря­мою фігуркою Холлі крізь натовп ходячих поране­них повз ліжка, поспішно встановлені в коридорі.

Запах дезинфікуючих засобів обпалював йому ніз­дрі, а від криків поранених стискалося серце.

«Я просто швидко зцілю Артеміса. Може, полежу хвилинку й одразу повернуся до роботи».

Номер Перший був добрим і довірливим, йому й на думку не спало перевірити стан самої Холлі. Він і припустити не міг, що кращий друг веде його в рабство.

Турнбол сидів біля ліжка сплячої Леонори на бор­ту викраденого санітарного транспорту і тримав її за руку. У нього трохи наморочилося в голові через те, що останньої миті він змінив свій план. Це був досить романтичний жест, і приплив адреналіну на­гадав йому дні юності.

— Доки не потрапив до в’язниці, я діяв суто інту­їтивно,— признавався він сплячій Леонор. — Слу­жив капітаном в Легітимній Ельфійській Поліції та водночас керував злочинним світом. Відверто кажу­чи, до моєї появи злочинного світу як такого не іс­нувало. Вранці я вів нараду, де обговорювалося, як би мене заарештувати, а ввечері укладав угоди на чорному ринку з бандами гоблінів. — Турнбол посміхнувся і похитав головою. — Чудові деньки...

Леонор ніяк не реагувала на його слова, оскільки Турнбол вирішив, що краще дати їй заспокійливого, поки чаклун не поверне їй молодість. З розмов про смерть він зрозумів, що втрачає владу над дружиною

і що в неї не вистачить сили пережити дію оновленої руни поневолення.

«Спи, кохана. Спи. Скоро все буде як раніше».

Як тільки капітан Шорт повернеться з демоном. А якщо ні? Тоді Турнбол підніметься на борт «Но­стреміуса» і захопить демона силою. Можливо, він утратить кількох членів банди, але всі вони мають бути щасливі віддати життя заради дружини свого ватажка.

Палубою нижче у приміщенні гауптвахти варту­вав бранців Боб Регбі, і виконання цього обов’язку давало йому ні з чим не порівнянну втіху, бо він ува­жав це відшкодуванням за всі ті роки, що сам провів під вартою. Боба нітрохи не хвилювало, що скуті ге­лем істоти не мали жодного відношення до його аре­шту — з його точки зору, їм просто не пощастило. Особливо його тішило знущатися з Мульча Діггум­са, його вічного конкурента у злочинному світі гно­мів,— він давно розробляв план помсти, просиджу­ючи довгі години в туалеті через напівфабрикати, основну їжу ув’язнених.

З метою збереження безпеки Турнбол наказав йому розділити аморфоботів, і ті висіли тепер по кут­ках камери, схожі на гігантські драглисті мішечки.

«Коли який-небудь із них спробує діяти самостій­но, використовуй шокер за власним розсудом,— наказав Турнбол. — А якщо спробують вирватися

з боєм, обов’язково запиши на відео, щоб ми потім змогли вдосталь посміятися».

Регбі твердо вирішив використати шокер при першій же провокації, а то й раніше.

— Гей, Діггумсе, чому ти не намагаєшся зжерти гель і дати мені привід торохнути тебе струмом?

Мульч вирішив не витрачати сили на балачки, просто вишкірився, показавши величезні зуби.

— Та ну? — не вгамовувався Регбі. — Не такі вже вони й великі. Чим більше я на тебе дивлюся, Діггум­се, тим менше вірю в казки, що їх розпускають твої дружки в «П’яному папузі». Про мене, ніякий ти не грабіжник, Діггумсе. Радше шарлатан. Дурисвіт, хвастун і брехун!

Мульч підняв долоню до обличчя і позіхнув.

Артемісові, що після таврування повернувся в липкі обійми аморфобота, залишалося лише нама­гатися міркувати, відчуваючи, як зникають рештки його і без того пошарпаної особистості. Витиснена на шиї руна лещатами стискала його волю. Він як і раніше міг мислити і розмовляти за власним ба­жанням, але це коштувало йому величезних зусиль. На цій підставі Артеміс цілком справедливо запідо­зрив, що при першій же вказівці від Флінта він утра­тить і цю здатність. Досить дістати команду, і опір стане неможливим.

«І Турнбол зможе наказати мені все що завгод­но»,— зрозумів він.

Поспостерігавши крізь спотворювальний шар гелю, як Регбі знущається з Мульча, Фаул вирішив узяти участь у суперечці, сподіваючись здобути з цього яку-небудь користь.

Розмовляти крізь гель виходило через силу, оскіль­ки формувати слова треба було, зціпивши зуби, щоб гель не потрапляв у рот, але вловлював вібрацію голо­сових зв’язок.

— Привіт, містере Регбі,— промовив Артеміс.

Аморфобот, висунувши гелевий динамік, пере­творював коливання на слова.

— Ви тільки погляньте! — зрадів Регбі. — Раб за­говорив. Чого тобі? Може, тебе струмом луснути?

Артеміс вирішив, що вести інтелектуальну розмо­ву з такою істотою неможливо, і перейшов безпосе­редньо до особистих образ.

— Хочу, щоб ти помився, гноме. Від тебе смердить.

Регбі з готовністю відвернувся від Мульча.

— Bay! Я чую мову не хлопчика, але мужа. Ти в курсі, що охоронець тобі не допоможе?

Якби Батлер мав лазерні очі, у черепі в Боба Регбі вже давно з’явилися б дві дірки.

«Що ти задумав, Артемісе? — дивувався він. — Такі образи не в твоєму стилі».

— Я з тобою і без охоронця розберуся,— вів далі хлопець. — Вистачить відра води і дротяної щітки.

— Смішно,— сказав Регбі, проте веселості в його голосі трохи поменшало.

— Ще, мабуть, який-небудь дезинфікуючий за­сіб — щоб твої мікроби не розповзлися.

— У мене грибок,— насупився Регбі. — Це суто медичний показник, і мені неприємно чути, як ти говориш про це.

— О,— сказав Артеміс. — Великий сильний гном образився?

Регбі вирішив, що з нього досить.

— Зараз ти теж образишся,— гаркнув він і нака­зав боту пропустити через гель електричний розряд.

Артеміса пронизали білі блискавки. Він кілька ра­зів сіпнувся, немов маріонетка в руках дитини, і за­вмер, знепритомнівши.

Гном розреготався.

— Тепер не так смішно?

Батлер заричав — це прозвучало б грізно, якби динаміки бота не перетворили гуркіт гніву на неви­разне механічне буркотіння,— а потім рвонувся на­зовні. Справжнього удару без належної опори він завдати, звичайно, не міг, але якимсь чином йому вдалося розтягнути гель, і бот заверещав, як від лос­коту.

— Які ви смішні, хлопці.

Регбі дозволив Батлерові вибитися із сили, а по­тім, коли видовище йому набридло, пропустив елек­тричний заряд через гель, щоб угамувати охоронця. Заряд не мав достатньої сили, і гігант не знепритом­нів, але удар струмом його дещо заспокоїв.

— Двоє — поза грою,— веселим тоном оголосив гном. — Хто наступний?

— Я,— буркнув Мульч. — Я наступний.

Боб Регбі обернувся і побачив тильну частину Мульча Діггумса, спрямовану в його, Боба, бік. Жод­на тканина зазначену частину не прикривала — ін­шими словами, гармата завмерла розчохлена і гото­ва до бою.

Регбі, сам гном і передплатник щомісячника «Куди віє вітер», розумів, чим це може обернутися.

— Не вийде,— видихнув він.

Регбі міг уразити Діггумса електрошоком, але в цьому разі позбувся б захопливого видовища. Якщо ситуація вийде з-під контролю, натиснути кнопку він завжди встигне, а тим часом можна про­сто спостерігати. Він вчасно перемкнув камери спо­стереження на запис — раптом капітанові захочеть­ся поглянути.

— Давай, Діггумсе! Якщо зумієш вирватися, я сам підставлю свій зад для копняка.

Мульч нічого не відповів. Він і так ледве дихав усередині гелю і не хотів витрачати енергію на підштрикування Боба Регбі. Замість цього він обхопив руками кісточки ніг і зосередив увагу на товстій кишці, набряклій, немов дуже довга надувна змія.

— Давай, Мульче! — заволав Регбі. — Хай народ гордиться тобою! Сам знаєш, запис з’явиться в мере­жі буквально через п’ять хвилин.