Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 53)

— ІЦе один готовий,— сказала вона.

— Могла просто луснути його по довбешці,— пробурчав Батлер, проводячи повз неї Фоулі. — А то: «Допоможіть-урятуйте». Що за балаган... Хіба су­часна жінка так поводиться?

— Поводиться, якщо не дурепа,— відрізала Джу­льєтта. — Він навіть вистрілити не встиг.

Це не справило на Батлера ані найменшого вра­ження.

— Він не повинен був устигнути навіть згадати про зброю. Наступного разу просто бий гобліна. Добре ще, він не уразив тебе кульовою блискавкою.

— О ні,— втрутився Фоулі, заглядаючи в перехід крізь мотузяну запону, судячи з усього, просочену дезинфікуючим засобом. — Жодного відкритого вог­ню поряд з переходом. У нього накачана гелієво-киснева суміш з високим умістом кисню для підтри­мування тиску. Одна іскра — і ми вибухнемо, а потім тунель лусне, і нас розчавить товща океанської води.

Вони одне за одним увійшли до гнучкого підвод­ного коридора. Конструкція вражала уяву. Це був тунель із подвійними стінками з надміцного плас­тика, посиленого восьмигранними гніздами дротяної арматури. По всій довжині тихо гуділи повітряні насоси, і освітлювальні лампи привертали до пере­ходу увагу морських істот, включаючи гігантського кальмара, якого так уподобав Артеміс. Той обвив тунель щупальцями і намагався перекусити дротя­ний каркас дзьобом. Його усіяні хітиновими зубами присоски ковзали поверхнею пластика, залишаючи глибокі сліди.

— Не хвилюйтеся, — упевнено сказав Фоулі. — Ця тварюка не зможе дістатися сюди. Ми провели тися­чі стендових випробувань.

— Зі справжнім гігантським кальмаром? — поцікавилася Джульєтта, відчувши цілком виправдане занепокоєння.

— Ні,— признався кентавр.

— Значить, лише комп’ютерні імітації?

— Звісно ні,— заперечив ображений Фоулі. — Ми використовували маленького кальмара і зменшену модель підводного тунелю. Все йшло нормально, поки одному з моїх лаборантів-гномів не закортіло поласувати головоногим.

Джульєтта здригнулася.

— Просто мені не дуже подобаються гігантські кальмари.

— А кому подобаються? — пирхнув Фоулі і про­цокав копитами повз неї в коридор.

Перехід являв собою п’ятдесятиметрову трубу з невеликим ухилом на обох кінцях. Підлогу під

ногами вкривала липка речовина, покликана запобіг­ти випадковому виникненню іскор, і по всій довжині тунелю через рівні інтервали розташовувалися про­типожежні бомби з великою площею дії, що автома­тично заповнювали тунель порошком у разі спалаху.

Фоулі показав на одну таку бомбу.

— Правду кажучи, звичайна показуха. Якщо тут виникне хоч одна іскра, навіть гігантському кальма­рові не минути лиха.

Вони йшли тунелем, відчуваючи холодну присут­ність океану, вдихаючи насичене киснем повітря. Чотирипалубний підводний лайнер «Ностреміус» загрозливо нависав над ними, його опуклі борти рясніли тисячами освітлених ілюмінаторів, а самого його тримали на місці з десяток якорів завбільшки як автобус. Гнучкі підводні переходи тягнулися від безлічі шлюзів, і в них виднілися примарні фігу­ри, що снували від інших суден до «Ностреміуса» і назад. Уся картина здавалася похмурою і сюрреа­лістичною.

Першим ішов Фоулі. Він ніс на спині Артеміса, Мульча і Боба Регбі, який витинав хропака, і на кож­ному кроці скаржився:

— Пасажири! Кентаври не возять пасажирів. Те, що у нас є кінські спини, ще не означає, що ми повин­ні виконувати кінську роботу. Просто принизливо!

Ні Джульєтта, ні Батлер не звертали на його слова ані найменшої уваги. Над ними нависла смертельна небезпека, і якщо їм чинитимуть опір, придушити його доведеться дуже швидко, інакше всі вони зна­йдуть останній притулок на дні океану.

Артеміс, що лежав на спині Фоулі, застогнав і за­ворушився. Батлер поплескав його по плечу.

— Спи поки що, хлопче. Немає сенсу прокида­тися.

Батлер, попри всю його повагу до Артемісових та­лантів, уявити собі не міг, яка від них користь хазя­їну в даній ситуації, особливо враховуючи страшно­го вигляду руну в нього на шиї.

Вони минули вже дві третини тунелю, коли люк з боку «Ностреміуса» відчинився і звідти з’явилася Холлі в супроводі Номера Першого.

Погляд ельфійки не виявляв жодних емоцій, але вона, спокійно оцінивши обстановку, дістала з кобу­ри «Нейтрино» і швидко прицілилася в лоб Батле­рові. Судячи з обличчя, мішень не мала для неї зна­чення.

— Ні, капітане Шорт,— пролунав за спиною у Батлера голос Турнбола. — Відставити вогнепальну зброю.

Турнбол стояв біля люка санітарного транспорту, поруч з ним, як завжди, маячив Юнікс, а трохи від­далік — Арк Сул.

Джульєтта була в ар’єргарді.

— А ось і наш життєрадісний пірат! — сказала вона братові. — І його веселі недоумки. Гадаю, без

зброї шанси у нас цілком пристойні. Мені піти трохи повчити їх поважати життя?

Батлер підняв два пальці. «Зачекай».

Гіршого варіанту розвитку подій будь-якому охо­ронцеві не побажаєш: опинитися всередині прозо­рого тунелю на глибині кількох миль, коли з одного боку тобі протистоїть банда кровожерних злочинців-утікачів, а з другого — поневолений, але при цьому дуже досвідчений офіцер поліції.

Бідолаха Номер Перший досі гадки не мав, у яку халепу вскочив.

— Холлі, що діється? Це одна з твоїх карколом­них пригод? Я повинен когось торохнути?

Холлі стояла з байдужим виглядом, але промов­лені Номером Першим слова почуте Батлер.

— Жодної магії, Номере Перший. Одна іскра — і ми всі вибухнемо.

Демон важко зітхнув.

— Ну чом би хоч раз не влаштувати приємний пікнік? Невже не можна обійтися без вибухів?

Артеміс, застогнавши, зісковзнув повз Мульча зі спини Фоулі на підлогу тунелю.

Стоячи в шлюзі викраденого санітарного транс­порту і дивлячись уздовж тунелю на Батлера, Турн­бол зрозумів, що у нього в колоді є кілька цяткова­них карт.

— А,— сказав він. — Мій маленький геній при­йшов до тями. Гра стає ще цікавішою.

Батлер повернувся боком, намагаючись зменши­ти площу ураження. Про використання вогнепаль­ної зброї і мови не могло бути, але холодної ніхто ж не скасовував.

— Зайди назад усередину, — велів він Номеру Першому. — І зачини за собою люк.

Демон поплескав Холлі по плечу.

— Холлі, я повинен піти? Іншого виходу немає?

Ельфійка не відповіла, але, торкнувшись її, Номер Перший відчув руну поневолення. Для нього значок був ліловим і злісним і, здавалося, був наділений власною свідомістю. В уяві демона змієподібна руна, що присмокталася до мозку Холлі, огризнулася на його дотик і клацнула отруйними зубами.

— Ой! — вигукнув Номер Перший, швидко при­бравши палець.

«Я можу зняти заклинання, — подумав він. — Але діяти треба вкрай обережно, щоб не пошкодити мо­зок, і не можна допустити виникнення іскор».

Він повільно відступив на крок, але Холлі швидко обійшла його і вдарила по запірному механізму шлюзу, заблокувавши двері. Тепер залишалося лише чекати ремонтників, а вони швидко не приходять.

— Тобі не вдасться утекти, головний демоне,— сказав Турнбол. — Мені потрібна твоя магія.

«Моя магія,— подумав Номер Перший. — Мож­ливо, не все втрачено. Для гіпнозу не потрібні іскри».

— Холлі, послухай мене,— звернувся до подруги демон, його голос буквально сочився чаклунством. — Поглянь мені в очі.

Більше він нічого не встиг сказати, бо Холлі вда­рила його ребром долоні точно між броньованими пластинами на грудях і шиєю. Прямо по дихальному горлу. Демон, хапаючи ротом повітря, упав на під­логу. Навіть дар мови міг повернутися до нього лише через кілька хвилин.

Турнбол зло розреготався.

— Схоже, руна виявилася сильнішою за гіпноз.

Батлер постарався відмовитися від екзотичних зовнішніх обставин, як від вибухонебезпечного газу, що вони ним дихали, чи злого погляду гігантського кальмара, що намагався дістатися до них крізь про­зорі стінки тунелю, і оцінити ситуацію як звичайну бійку в темному провулку.

«Я сотні разів потрапляв у подібні перипетії. Нас обійшли з флангів, але ми з Джульєттою впораємося з ворогами, навіть якщо їх виявиться значно більше. Холлі у змозі чинити опір, але перебуває під гіпно­зом, і це, безперечно, сповільнить її реакцію. Чому Турнбол почуває себе так упевнено, взявши з собою лише гнома і спрайта?»

— Готова, сестричко? — спитав він.

— Чекаю команди,— відповіла та.

— Я займуся Турнболом з приятелями. Ти затри­май Холлі, без шкоди для неї, наскільки це можливо.

— Домовилися, брате.

— А мені що робити? — спитав Фоулі, намага­ючись не заіржати від страху.