Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 55)

Обернувшись, він побачив, що дружина ближче, ніж він сподівався. Леонор, важко спираючись на тростяну палицю, стояла біля штори, що закривала підводний тунель. Обличчя її відбивало блідістю.

— Турнболе, що відбувається? — Говорила вона через силу, але широко розплющені очі дивилися ясно. Ясніше, ніж при першій їхній зустрічі.

Турнбол кинувся до неї і обійняв за плечі.

— Кохана, навіщо ти встала! Скоро все буде гаразд.

— Ти сказав, корабель от-от вибухне,— різко, як ніколи раніше, промовила Леонор.

У Турнбола від здивування округлились очі — його кохана дружина ніколи не розмовляла з ним подібним тоном,— але потім на губах у нього заграла легка посмішка.

— Хіба це має значення, якщо ми разом? Навіть смерть не зможе нас розлучити.

Леонор знайшла у собі сили випростатися.

— Я готова зануритися у вічний сон, Турнболе. Але ти молодий, і ці люди молоді. І хіба ми не при­швартовані до плавучого шпиталю?

— Так, пришвартовані, але вони — вороги. Вони переслідували мене.

Турнбол лизнув накреслену на великому пальці руну, але Леонор уже звільнилася від його влади.

— Думаю, і ти далеко не бездоганний, любий, але я була засліплена коханням. Я завжди кохала тебе, Турнболе. І завжди кохатиму.

Оріон занепокоївся. Час спливав, а він не відчу­вав ані найменшого бажання побачити обожнювану Холлі в епіцентрі вибуху.

— Відійдіть убік, мадам,— звернувся він до Ле­онор. — Я повинен занурити цей корабель на дно западини.

Леонор тремтячою рукою підняла тростяну па­лицю.

— Ні, я пройду цей шлях сама. Я й так надто дов­го прожила на цій землі і заплющувала очі на те, що коїлося довкола. Тепер я нарешті відлечу туди, де ні­коли не мріяла опинитися. — Вона провела долонею по залитих сльозами щоках Турнбола і поцілувала його. — Нарешті я знову зможу літати.

Турнбол ніжно обійняв дружину.

— Ти зможеш літати, ти літатимеш, але не зараз. Цей політ смертельно небезпечний, а я без тебе не можу. Хіба ти не хочеш повернути колишнє?

— Наш час минув,— просто відповіла Леонор. — Можливо, ми зустрілися помилково. Але тепер у тебе є вибір — відпустити мене або спробувати зупинити.

Це був ультиматум, якого Турнбол боявся почути відтоді, як доторкнувся пальцем з руною до шиї Ле­онор. Він утрачав кохану і нічого не міг з цим удіяти. Горе і сум’яття немов невидимим пером прокресли­ли навколо його очей глибокі зморшки.

— Я маю піти, Турнболе,— тихо сказала Леонор.

— Відлітай, кохання моє,— промовив Турнбол. Він раптом відчув себе таким же старим, як дружина.

— Дозволь зробити це для тебе, коханий, дозволь урятувати тебе, як ти врятував мене так багато років тому. — Леонор поцілувала його і зникла за шторою.

Турнбол постояв, опустивши голову, його плечі затряслися. Потім він усе ж таки опанував себе, пі­дійшов до Оріона і показав пальцем на санітарний транспорт.

— Я мушу йти. Леонор не зможе сама піднятися трапом.

На цих словах він пішов, і люк зачинився за його спиною.

— Стримано, але витончено,— промовив Орі­он. — Прекрасний відхід.

Обоє Батлерів лежали непритомні (що пізніше стане приводом для родинних жартів і взаємного збентеження) і не бачили, як викрадений санітарний транспорт від’єднався від гнучкого переходу і відій­шов од «Ностреміуса». На містку біля пульта вираз­но виднілися Турнбол і Леонор. Шаттл по довгій гарній дузі занурився на дно Атлантичної западини.

— Ця жінка — пілот вищого класу,— сказав Орі­он. — Певен, вони тримають одне одного за руки і сміливо усміхаються.

Через якусь мить пекельний спалах осяяв дно за­падини, але мільйони тонн води швидко погасили його. Проте ударна хвиля прокотилася схилом підводної скелі, зриваючи з місця вікові корали, розі­рвала, як дитина скакалку, повітряний тунель і зму­сила гігантського кальмара пошукати безпечніше місце.

Усіх героїв і лиходіїв, що були в тунелі, відкинуло до люка «Ностреміуса», який буквально через кілька секунд відчинив збитий з пантелику технік. Бувалий моряк, на свій сором, заверещав, як маленький спрайт, побачивши перед собою величезну, засипану білим порошком людину.

— Зомбі! — заволав бідолаха.

На його лихо, у нього за спиною, в повітряному шлюзі, стояли двоє вахтових матросів. Йому довело­ся три тижні пригощати їх пудингом, щоб ті трима­ли язик за зубами.

ЕПІЛОГ

ПРИЙШОВШИ до тями, Артеміс побачив схилену над ним Холлі. Вона дивилася стурбовано, тоді як Фоулі з-за її плеча роздивлявся його, ніби піддослідну тварину.

«Мені не боляче,— подумав Артеміс. — Найпевні­ше, мені дали якісь ліки».

А потім: «Треба розрядити обстановку».

— А, моя принцеса. Шляхетний жеребець. Як ви себе почуваєте цього чудового ранку?

— Дарвіт! — вигукнула Холлі. — Знову рицар у ся­ючому обладунку!

— Гмм... — пробурмотів Фоулі. — Такі властивос­ті синдрому Атлантиди. Неможливо передбачити наступний стан. Я думав, коктейль ліків поверне Артеміса чи, принаймні, Оріон відкриє нам його за­дум. — Кентавр нахилився ближче. — Оріоне, шля­хетний хлопче. Ти, часом, не знаєш пароль від Артемісового комп’ютера?

— Звичайно знаю,— відповів Артеміс. — М-О-Л-О-Д-И-Й, пробіл, О-С-Л-И-К.

Фоулі майже до кінця записав ці слова, коли до нього дійшло.

— О, ха-ха-ха, Артемісе. Дуже смішно. До речі, я давно зрозумів, що це ти.

Холлі не засміялася.

— Нічого смішного. Із синдромом Атлантиди не жартують.

На першу ж згадку про хворобу Артеміс відчув, як у глибині свідомості заворушилися четвірки.

«Тільки не це»,— подумав він.

— Мені б значно полегшало, якби ви помінялися місцями,— сказав він, намагаючись говорити спо­кійно і впевнено. — До речі, будьте ласкаві, запніть фіранки на двох ілюмінаторах або відіпніть їх, тіль­ки не залишайте в середньому положенні. У цьому немає жодного сенсу.

Холлі дуже хотілося тріпонути Артеміса, щоб він вийшов із цього стану, але доктор Аргон зі Спілки психіатрів просив їх розважати хлопця, доки того не доправлять до клініки.

«Стара палата Опал Кобой вільна»,— бадьоро по­відомив психіатр, і Холлі прикинула, чи не придумує він уже назви для своєї неминучої книги.

Тому вона сказала:

— Добре, Артемісе. Я поправлю фіранки.

Перш ніж клацнути по іконці із зображенням сонця біля фіранки для освітлення ілюмінатора, вона помітила зграйку екзотичних риб, що насолоджувалися теплом від прожектора поряд з кормови­ми стернами «Ностреміуса».

«Усі ми прагнемо світла,— подумала Холлі. І коли тільки встигла вона стати філософом? — Якби Арте­міс не думав забагато, можливо, усе обійшлося б. Треба з цим щось робити».

— Артемісе,— сказала вона, спробувавши вкласти в голос нотку оптимізму,— доктор Аргон запитував, чи немає у тебе якихось записів, що стосуються...

— Мого занурення в божевілля? — закінчив за неї фразу Артеміс.

— Насправді він запитував про розвиток синдро­му. Каже, майже всі, хто хворіє на нього, ведуть що­денники. Оскільки відчувають величезну потребу бути зрозумілими після...

— Смерті,— знову закінчив за неї фразу Арте­міс,— Розумію. Я досі відчуваю потяг до записів. — Він зняв перстень із середнього пальця. — Це мій ко­мунікатор для зв’язку з Народом, пам’ятаєш? Я вів відео-щоденник. Суперцікаве видовище, по-моєму.

Фоулі узяв перстень.

— Дозволь переправити його Аргонові. Це дасть йому можливість хоч трохи в усьому розібратися, перш ніж він прив'яже тебе до крісла для божевіль­них. — Тут кентавр усвідомив нетактовність сказа­ного. — Вибач. Кабалліна постійно повторює, який я нечутливий. Немає жодного крісла для божевіль­них, певніше там диван або ліжко.

— Фоулі, ми все зрозуміли,— перебила його Хол­лі. — Дуже тобі вдячні.

Кентавр процокав до автоматичних дверей лікар­няної палати.

— Гаразд. Постараюся відправити перстень як­найшвидше. Ще побачимося. До речі, стережися цих огидних четвірок.

Артеміс поморщився. Холлі має рацію. Синдром Атлантиди — це не смішно.

Ельфійка сіла на стілець поряд з його ліжком. Дуже сучасним, із стабілізаторами і амортизатора­ми, але, на жаль, короткуватим.