Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 56)

— Ти дорослішаєш, Артемісе.

Хлопець ледве помітно усміхнувся.

— Знаю. Багато в чому недостатньо швидко.

Холлі взяла його за руку.

--Якщо хочеш, можеш спробувати вивести себе з рівноваги, тільки навряд чи вийде. Фоулі накачав тебе такою кількістю заспокійливих засобів, що кінь і той би вже давно спав.

Вони обоє посміхнулися цьому жарту, але Арте­міс був дуже пригнічений.

— Це не було схожим на наші звичайні пригоди, Холлі. Раніше хтось брав гору, і в результаті ми ставали багатшими. Але цього разу стільки народу загинуло, причому невинного, а краще нікому не стало. І все за­ради кохання. Я навіть не можу думати про Турнбола як про лиходія — він просто хотів урятувати дружину.

Холлі стиснула руку Артеміса.

— Усе могло обернутися набагато гірше, якби ми не опинилися в потрібний час у потрібному місці. Номер Перший живий завдяки тобі, не кажучи вже про тих, хто був на борту цього судна. Як тільки ти одужаєш, ми займемося порятунком світу за допо­могою твого Крижаного куба.

— Чудово. Це як і раніше дуже важливо для мене, щоправда, я вже готовий трохи переглянути умови.

— Гмм. Я так і думала.

Артеміс ковтнув води з чашки, що стояла на тум­бочці.

— Я не хочу ставати геть колишнім Артемісом. Саме моє старе «я» привело до виникнення синдро­му Атлантиди.

— Ти скоїв багато поганих вчинків, Артемісе. Але не будеш їх повторювати. Дозволь їм залишитися в минулому. Відпусти їх.

— По-твоєму, такі речі можна просто відпустити?

— Не так уже й просто, але з нашою допомогою у тебе вийде, якщо ти справді цього хочеш.

Артеміс закотив очі.

— Процедури і мікстури, зглянься, небо...

— Доктор Аргон дещо марнославний, але він гарний фахівець. Можливо, найкращий. Крім того, певна, Номер Перший дасть тобі чарівний антидот і видалить залишки іскор із твого організму.

— Судячи з твоїх слів, буде боляче.

— Можливо. Але ти серед друзів. Добрих друзів. Артеміс сів, відкинувшись на подушки.

— Я знаю. А де Мульч?

— А як ти гадаєш?

— Напевно, він зараз на камбузі. Всередині якого-небудь холодильника.

— І ти, найпевніше, маєш рацію.

— А як справи у Джульєтти?

У зітханні Холлі звучали водночас любов і стур­бованість.

— Вона вирішила влаштувати поєдинок з вели­чезним піксі, що мав необачність пустити коментар щодо її хвостика. Поки що я вдаю, ніби нічого не знаю, але незабаром мені доведеться втрутитися.

— Шкода цього піксі,— зауважив Артеміс. — А де Батлер? Як по-твоєму, він зможе коли-небудь мені довіряти?

— Гадаю, вже довіряє.

— Я мушу поговорити з ним.

Холлі кинула погляд у бік коридора.

— Трохи пізніше. Він зайнятий дуже делікатною розмовою по телефону.

Артеміс миттю здогадався, з ким розмовляє його охоронець. Дуже скоро йому самому треба буде зро­бити подібний дзвінок.

— Гаразд,— промовив він безтурботно, хоча син­дром Атлантиди як і раніше вирував у його скронях, не дозволяючи відчувати безтурботність.

«Упорядкуй те,— втовкмачував синдром. — Порахуй це. Стережися четвірок. Четвірка — смерть».

— Я чув, ти зустрічаєшся з Траблом Кельном. Ви не плануєте найближчим часом стати табором?

Батлер зловив себе на нападі клаустрофобії. Йому ясно здавалося, ніби стіни стискаються навколо ньо­го. І річ не в коридорі, призначеному для істот удвічі менших розмірів. Єдиним місцем, де він міг випря­митися на повний зріст, залишався спортивний зал, але це приміщення не дуже підходило для розмови, оскільки в даний момент молодша сестра вибивала там дух з гігантського піксі на очах у лікарів і пацієн­тів. Скоро вони почнуть обожнювати Нефритову Принцесу.

Батлер сповз по стіні на підлогу і дістав телефон Артеміса.

«Може, тут немає доступу до мережі»,— з надією подумав він.

Але доступ, звичайно, був. Аж на чотири поділки. Артеміс проектував свій телефон під доступ до будь-яких мереж, включаючи військові та мережі Народу. Апарат міг вийти з ладу, лише опинившись на Місяці.

«Гаразд, не марнуй час. Набирай».

Батлер, погортавши список, вибрав номер Ан­джеліни Фаул. Кілька секунд пішло на з’єднання, адже виклику довелося пройти через Небесне місто до супутника і аж потім до Ірландії, після чого пролунав потрійний, звичайний для мережі Народу гудок.

«Може, вона спить...»

Але Анджеліна зняла слухавку після другого гудка.

— Артемісе? Де ти? Чому не дзвонив?

— Місіс Фаул, це я, Батлер.

Почувши охоронця по синовому телефону, Ан­джеліна, звичайно, одразу ж запідозрила найгірше.

— О боже! Він помер? Навіщо я його відпустила!

— Ні, з Артемісом усе гаразд,— поспішив заспо­коїти її Батлер. — Жодної подряпини.

Жінка заплакала в слухавку.

— Слава богу. Я сама в усьому винна. П’ятнадця­тирічний хлопчик зібрався врятувати весь світ, ра­зом з Народом. Про що я думала? Все. Досить. Від­тепер — лише нормальне життя.

«Я навіть не пам’ятаю, на що схоже нормальне життя»,— подумав Батлер.

— Я можу поговорити з ним?

«Починається».

— Тільки не зараз. Його... еее... приспали.

— Приспали? Батлере, ти сказав, з ним усе гаразд. Сказав, на ньому немає жодної подряпини.

Гігант поморщився.

— На ньому і справді немає жодної подряпини. Принаймні, зовні.

Батлер міг присягнутися, що чув, як Анджеліна Фаул на тому кінці каналу закипає від злості.

— Що це означає? На дитячий розум зійшов? Пря­мо говорити розучився? Артеміса поранено чи ні?

Батлер волів би зітнутися з ротою спецназу, тому ретельно добирав слова.

— У Артеміса виник деякий розлад, розумовий. Схоже на синдром нав’язливих станів.

— О ні! — вигукнула Анджеліна, і Батлерові зда­лося, ніби вона упустила телефон, але потім він по­чув її часте дихання.

— Це лікується,— запевнив він. — Незабаром ми доправимо його в клініку. Найкращу з клінік Наро­ду. Він цілком поза всякою небезпекою.