Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 52)

Спочатку з’явилася булька завбільшки з канталупу[10]. Ці великі бульки називалися у тунельних гномів «затичками» ще з тих часів, коли затичками закорко­вували пляшки. Дуже часто такі бульки видалялися, щоб звільнити прохід для основного потоку.

— Гарненька затичка,— визнав Регбі.

Видаливши затичку із системи, Мульч виділив ряд дрібніших петард, чию початкову швидкість гель швидко погасив.

— І це все, на що ти здатен? — дещо розчаровано спитав Боб. — Я чекав на більше.

Але Мульч зовсім не вичерпав своїх запасів. Він випустив понад сотню інших бульок різної форми — кулеподібної, овальної. Регбі міг присягнутися, що він побачив навіть куб.

— Та ти просто випендрюєшся!

Бульки різних форм і розмірів з’являлися безпе­рервно. Одні виходили прозорими, інші підозріло каламутними, у деяких містилися клуби газу, що по­тріскував при контакті з гелем.

Бот стурбовано зацвірінькав, металеве серце за­блимало червоно-жовтим, коли спектрометр спро­бував визначити хімічний склад газу.

— А ось такого я ще не бачив,— сказав Регбі, і його пальці нависли над кнопкою шокера.

А бульки йшли і йшли, і невдовзі аморфобот роз­дувся до удвічі більших розмірів. Цвірінькання ста­вало все пронизливішим, поки від нього не почали тріскатися лабораторні колби, що стояли поряд, по­тім перейшло в ультразвуковий діапазон, однаково недоступний слуху людей і представників Народу.

«Виск припинився,— подумав Боб,— Отже, не­безпека минула».

Як з’ясувалося, він дуже помилявся.

Мульч практично зник у хмарі бульок, його зобра­ження багато разів спотворювалось і відображалося їх вигнутими поверхнями. Бульок ставало все більше й більше. Діггумс показав себе переконливою подо­бою клоунської машини, що вміщає більше пасажи­рів, ніж те дозволяється законами фізики. Аморфобот роздувся до межі, від непомірного тиску його поверхня взялася плямами. Він застрибав на місці, випускаючи струмені таємничого каламутного газу.

— Гаразд, Мульче, я добре розважився,— І Регбі, навіть із деяким небажанням, натиснув кнопку шокера, чого, як виявилося, не варто було робити.

Навіть аморфобот спробував не виконати наказ, але гном наполягав, тицяв у кнопку пальцем, аж поки від двох вузлів на металевому серці з тріском не побігли вже знайомі іскри.

Будь-який першокурсник хімфаку пояснив би Регбі, наскільки небезпечне виникнення іскор поряд з невідомим газом.

На жаль, Регбі не знався з першокурсниками і дуже здивувався, коли випущений Мульчем газ почав спалахувати, булька за булькою, в ланцюго­вій реакції міні-вибухів. Бот роздувся ще дужче, його оболонка луснула, і додолу струменями бурх­нув гель. Він застрибав од підлоги до стелі, потім прокотився камерою, підім’явши під себе Регбі, ніби гігантська шина. Тим самим аморфобот під­твердив надійність придуманої Фоулі конструкції і стандартів, відповідно до яких зберігав цілісність навіть у найнебезпечніших ситуаціях. Він перено­сив гель із пошкоджених ділянок у неушкоджені і намагався усунути течу.

Оглушений Регбі валявся на палубі, а бот, тремтя­чи, прилип до люка, то роздуваючись, то спадаючи. І, як приписувалося для подібних випадків, почав ви­конувати глибоко приховану команду самозбережен­ня, яку Турнбол не знайшов часу заблокувати. Якщо пробний зразок, відібраний аморфоботом, становив загрозу для його існування, об’єкт негайно відлучав­ся. А цей смердючий гном становив очевидну загро­зу, тому аморфобот викинув його на задимлену палу­бу, де Мульч і завмер, оповитий клубами диму.

— Даремно я доїв цю полівку під соусом карі,— пробурмотів він і відключився.

Першим до тями прийшов Боб Регбі.

— Ну ти даєш! — сказав він, виплюнувши грудку обгорілого гелю. — Ти вибрався, хай мене чорт візьме, тому я відчуваю себе зобов’язаним підставити зад для копняка.

Регбі підвівся, помістивши свій широкий зад над обличчям непритомного Мульча, але жодної реакції не діждався.

— Немає охочих? — спитав він. — Тоді не кажіть потім, ніби я не пропонував.

— Є,— почув він голос за спиною. — Не заперечу­єш, якщо я тебе копну?

Боб обернувся і встиг побачити величезний чере­вик, що летів до його заду, а за черевиком розсер­джене обличчя, що, незважаючи на деяку розпливчатість картинки в очах гнома, безперечно належало людині на ім’я Батлер.

Відверто кажучи, Мульч не розраховував вирва­тися з черева аморфобота, він просто сподівався на кілька секунд відвернути увагу Боба Регбі, поки Фо­улі здійснить одну зі своїх геніальних технічних ідей.

Це йому вдалося. Поки Регбі спостерігав за трав­ними вправами гнома, Фоулі синхронізував комп’ю­тер, що його підібрав Артеміс на місці аварії, зі своїм аморфоботом. У лабораторних умовах на під’єднання й відправлення одного рядка коду, що вимикає по­давані вкраденим блоком керування команди, піш­ло б секунд десять, але підвішений в аморфобота кен­тавр витратив на це майже півхвилини. Коли дисплей засвітився зеленим, Фоулі зв’язався по мережі з ін­шими ботами і передав їм команду розчинитися.

Буквально через півсекунди Джульєтта і Батлер вивалилися на палубу, очі у них сльозилися, а в горлі дерло від гелю. Артеміс як і раніше був непритомний після ураження електричним розрядом.

Батлер приземлився на ноги, виплюнув гидоту і кинувся в атаку.

Бідолаха Регбі не мав ані найменших шансів, Бат­лерові навіть майже нічого не довелося робити. З од­ного стусана ногою гном запанікував, заборсався і врізався в металеву лаву. Там він і обм’як, заскім­ливши на диво по-дитячому.

Батлер миттєво підскочив до Артеміса і перевірив його пульс.

— Із серцем усе гаразд? — запитала Джульєтта, схилившись над Мульчем.

— Б’ється,— відповів брат. — Більше нічого не можу сказати. Потрібно переправити його у плаву­чий шпиталь. І Мульча теж.

Гном закашлявся і пробурмотів щось про пиво й пиріжки із сиром.

— Що? Пиріжки під пиво? Чи пивні пиріжки? — Джульєтта кинула погляд на брата. — По-моєму, Мульч марить, не розберу до пуття.

Батлер зняв з паска в Боба Регбі пістолет, потім безцеремонно завдав гнома на широку спину Фоулі.

— Добре. Зробимо таким чином. Переправимо Артеміса і Мульча на борт «Ностреміуса», а потім, якщо треба буде, я врятую Холлі.

Джульєтта відкинула назад голову.

— Але Фоулі може...

— Ворушися,— прогримів Батлер. — Вирушаємо негайно. Це не обговорюється.

— Гаразд. Але якщо ти не повернешся до нас че­рез п’ять хвилин, я прийду по тебе.

— Буду вельми вдячний,— відгукнувся Батлер, закидаючи на спину Фоулі Мульча, а затим — не­притомного Артеміса. — А якщо здибаєш дорогою і приведеш із собою війська, то взагалі буде здорово.

— Війська на борту плавучого шпиталю? — пере­питав Фоулі, намагаючись не принюхуватися до того, чим його нав’ючили. — Це має добряче пощас­тити.

У Мульча вивалився з рота язик і торкнувся шиї кентавра.

— Ммм... — промимрив гном. — Кінь... Гам-гам...

— Рушаймо,— з тривогою в голосі промовив Фоулі. — Рушаймо негайно.

Санітарний транспорт здавався крихітним у по­рівнянні з навислим над ним підводним кораблем. Транспорт мав усього дві палуби: внизу містилися лазарет і карцер, де тримали бранців, нагору йшов кручений трап до містка і невеликої каюти капіта­на — і більше нічого, крім двох ніш, що їх викорис­товували під комори і для переробки відходів.

На щастя для Батлера та решти, гнучкий перехід, що сполучав судно з «Ностреміусом», підвели до ниж­ньої палуби.

Чинг Майл спостерігав за коридором, чекаючи, коли повернеться Холлі з демоном-чаклуном.

— Будь ласка,— прошепотіла Джульєтта, пока­завши поглядом на гобліна. — Можна, я?

Батлер притримував Артеміса і Мульча на спині у Фоулі. Боб Регбі його мало хвилював.

— Розважся, точніше, зроби цьому хлопцеві при­ємність.

Джульєтта, як справжня артистка, не могла про­сто підскочити до Чинга Майла і вирубити його — все мало бути зроблено гарно.

І вона побігла коридором, істерично волаючи:

— Допоможи мені, містере Гоблін! Урятуй мене!

Чинг прибрав пальці від шрамів на черепі — по­гано заліковані, вони безперервно свербіли.

— Гм... урятувати від чого?

Джульєтта схлипнула.

— Якийсь величезний потворний гоблін намага­ється завадити нам покинути судно.

Майл потягнувся до зброї.

— Хто намагається завадити?

— Величезний мерзенний хлопець із запаленими дірками в черепі.

Чинг облизнув очні яблука.

— Запаленими дірками? Гей, Зачекай-но...

— Нарешті,— сказала Джульєтта і, зробивши гід­ний фігуристки пірует, завдала удару своїм фірмо­вим нефритовим обручем. Чинг упав на підлогу гнучкого коридора і сповз у нижню точку. Джульєт­та встигла зловити його зброю на льоту.