Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 50)

«Так, я непогано проводжу час,— подумав Турн­бол,— Але скоро проводитиму його просто чудово.

Залишилося вбити ще одну групу знайомих. Або дві».

Аморфоботи увійшли до санітарного транспорту через повітряний шлюз і злилися в єдиній камері. Щоправда, бот з Мульчем усередині відокремився, оскільки інші боти не змогли визначити хімічний склад газів, що були в тілі гнома, крім того, їм не спо­добалася зовнішність Діггумса. Таким чином, бот, попри відчайдушні спроби злитися з товаришами, зазнав остракізму і понуро завмер у кутку.

Турнбол Рут з поважним виглядом: спустився крученими сходами з містка і зайшов у камеру, щоб познущатися з бранців.

— Глянь-но,— звернувся він до похмурого, як за­вжди, Юнікса, що стояв позаду. — Кращі голови На­роду і людства зібралися всі разом.

Вони висіли перед ним у полоні розумного гелю і могли лише неглибоко дихати і ворушити кінцівка­ми, ніби сонні плавці.

— Навіть не намагайтеся викликати допомогу чи вирватися з боєм,— провадив далі Турнбол. — Я за­блокував ваші телефони і зброю. — Він нахилився ближче до мерехтливої поверхні бота. — А це одна з улюблених учениць Джуліуса. Юніксе, хіба ми її не пристрілили?

Хитра посмішка з’явилася на обличчі спрайта, але добрішим на вигляд він від цього не став.

— І великий Фоулі. Рятівник народу. Втім, уже ні, мій маленький конику. Скоро ти станеш моїм рабом і невимовно від цього радітимеш. — Турнбол пока­зав бранцям великі пальці, щоб усі розгледіли черво­ні руни.

— А це у нас хто? — спитав він, зупинившись пе­ред Батлерами. — Нефритова Принцеса і Скажений Ведмідь. Минулого разу вам удалося вислизнути від мене, але цього більше не повториться.

— А як щодо мене? — поцікавився Мульч, і бот перетворив вібрації його голосових зв’язок на звук.

— Щодо тебе? А що?

— Я негідний опису? Я теж небезпечний.

Турнбол засміявся, але тихо, боячись розбудити Леонор, що спала в каюті на верхній палубі.

— Гноме, ти мені подобаєшся. У тебе є характер, але я все одно уб’ю тебе, адже ти мені не потрібен, якщо, звичайно, не захочеш обійняти посаду при­дворного блазня. Товстого смердючого блазня. Га­даю, від тебе тхне. Навіть не сумніваюся в цьому, су­дячи з твого вигляду.

Турнбол обернувся до Артеміса.

— І звичайно, Артеміс Фаул. Колишній видатний злочинець, а нині психопат. Як розвивається хворо­ба, Артемісе? Певен, у тебе є нещасливе число. Яке? П’ять? Чотири? — Мабуть, хлопець здригнувся, і Турнбол зрозумів, що вгадав. — Значить, чотири. Хочеш дізнатися, звідки мені відомо про твій синдром Атлантиди? Від твого друга Фоулі. Саме він забезпе­чує мене інформацією.

Артеміс анітрохи не здивувався, що його параноїдальні ідеї хай почасти, але підтвердилися.

Турнбол почав ходити перед бранцями, ніби гене­рал, що віддає останні накази перед битвою.

— Я дуже радий бачити усіх вас тут. Справді ра­дий. Бо всі ви можете мені стати у пригоді. Розу­мієте, моя дружина дуже стара, і, щоб зберегти їй життя й повернути молодість, мені потрібен дуже могутній чарівник.

У Артеміса округлилися очі. Він одразу ж усе зро­зумів. Усе було затіяно з метою виманити Номера Першого з Небесного міста.

— Ваш друг, Номер Перший, допомагатиме пора­неним на борту «Ностреміуса». Ми проберемося туди, прикинувшись пацієнтами, і змусимо його по­кинути човен за допомогою мого супер-пупер модифікованого лазера. Але досі залишався невеликий ризик, що малий спробує накивати п’ятами, вико­ристовуючи свої магічні сили, перш ніж я встигну підкорити його собі. А тепер Холлі Шорт, його най­кращий друг у всьому світі, сама приведе його до мене.

Турнбол обернувся до Юнікса:

— Накажи боту відпустити капітана Шорт.

Юнікс поглянув на комп’ютерне відображення бота і його вмісту на стіні й одним доторком пальця

витягнув Холлі з гелю. Бот повторив його дію майже миттєво. Холлі почувалася так, немов якесь чудо­висько відригнуло її на холодну металеву підлогу. Вона полежала, важко дихаючи, поки легені не зви­кли заново вдихати чисте повітря. Розплющивши очі, вона побачила Турнбола. Ельф посміхався, схи­лившись над нею.

— З часом я згадую тебе все частіше, —  сказав він і копнув її в бік ногою в чорному боті. — Я не забув, як ти посадила мене у в’язницю. Втім, неважливо. У тебе з’явився шанс спокутати свою провину, зро­бивши мені послугу.

Холлі виплюнула на палубу згусток гелю.

— Навряд чи, Турнболе.

Той копнув її ще раз.

— Завжди будеш звертатися до мене на звання. — Сумніваюся,— процідила Холлі.

— А я не сумніваюся,— сказав Турнбол, насту­пивши їй на горло, і дістав з кишені предмет, що на­гадував ліхтарик у вигляді авторучки.

— Схожий на ліхтарик.

Холлі не відповіла, але почала підозрювати в то­ненькому циліндрику більшу небезпеку, ніж просто яскравий промінець.

— Усе правильно, він здатний не лише освітлюва­ти. Як ти напевно здогадалася, я давно захоплююся рунами чорної магії. Незаконно? Так. Але майже всі мої справи незаконні, то чи варто хвилюватися? Цей маленький лазер випалює руну просто на шкірі іс­тоти, яку я бажаю поневолити. Жодної магії. Оскіль­ки у мене на тілі є відповідна руна, ти станеш моєю рабинею навіки.

Турнбол показав Холлі великий палець, на поду­шечці якого червоніла руна, що поневолила Вішбі. Тепер, коли водяного ельфа не стало, магія символу передасться їй.

— До речі, знаєш що, люба? У моїй організації якраз відкрилася нова вакансія.

Рут увімкнув лазер, почекав, наспівуючи, поки кінчик не розжариться до червоного, а потім при­тиснув його до шиї Холлі, затаврувавши її руною по ­неволення.

Ельфійка скрикнула і забилася у викликаному чорною магією нападі.

— Менш приємно, ніж звичайний дотик,— заува­жив Турнбол, відступаючи на кілька кроків на випа­док, якщо жертву занудить.

Напад тривав менше хвилини, Холлі випростала­ся на підлозі, дихаючи неприродно часто, її повіки затремтіли.

Турнбол облизнув накреслену кров’ю руну на своєму великому пальці.

— А тепер, міс Шорт, як ви дивитеся на ідею ви­красти чаклуна?

Холлі звелася на ноги, руки у неї безвільно висіли уздовж тіла, погляд блукав.

— Буде зроблено, капітане.

Турнбол поплескав її по спині.

— Ось так краще, Шорт. Хіба ти не почуваєшся вільнішою, позбувшись вибору? Просто виконуєш накази і ні за що не відповідаєш.

— Так, капітане. Почуваюся вільнішою.

Турнбол передав їй «Нейтрино».

— Можеш убити будь-кого, хто стане на твоєму шляху.

Холлі, як досвідчений солдат, перевірила рівень зарядки батареї.

— Уб’ю будь-кого, хто стане на моєму шляху.

— Що за чудо ці лазери,— сказав Турнбол, крутя­чи в пальцях пристрій для нанесення рун. — Треба обробити ще кого-небудь. Юніксе, накажи ботам ви­плюнути цього шмаркача Фаула. Приємно завести ручного генія.

Юнікс провів пальцем по сенсорному екрану, і Артеміс, задихаючись, як викинута на берег риби­на, гепнувся на підлогу.

Підводний човен «Ностреміус», Атлантична западина, наш час

Юний демон-чаклун, що прибрав собі ім’я Номер Перший, був дуже не в гуморі. Він відзначався вели­кою чутливістю, яку важко було запідозрити у власнику сірої броньованої шкури і голови з низьким лобом, що виростала, здавалося, прямо з товстих плечей. Але він справді відчував чужий біль як свій, і саме ця особливість, за словами вчителя, зробила його таким чудовим магом.

Багато болю було в чарівному світі сьогодні. Спричинені марсіанським зондом руйнування в Іс­ландії та в Атлантиді стали найстрашнішими за останній час бідами Народу. Якби таке сталося в сві­ті людей, напевно, не всі великі радіостанції потур­бувалися б повідомити про це в новинах, але нечис­ленні й обережні з природи підземні мешканці сприймали наслідки двох пов’язаних із зондом лих, які до того ж сталися в один день, як катастрофічні. Правда, ще масштабнішої трагедії вдалося уникнути завдяки своєчасній евакуації населення Атлантиди.

Номер Перший лише почав удаватися в тугу за за­гиблими друзями, коли Легітимна Ельфійська Полі­ція повідомила, що Холлі, Фоулі та Артеміс живі. Командир Трабл Кельп попросив його вирушити на борту «Ностреміуса» до Атлантиди і допомогти зці­лити потерпілих від викликаної падінням зонда ударної хвилі. Молодий демон одразу погодився, сподіваючись хоч трохи відвернутися від сумних ду­мок і допомагаючи комусь. А потім просочилися чутки, ніби рятувальна капсула Холлі потонула і що всі, хто був на борту, загинули. Це було вже дуже важко перенести: спочатку мертві, потім живі і знову мертві. Якби у Холлі залишилося хоч трохи магії, Номер Перший відчув би її, але зараз його чуття мовчало.

Ось уже кілька годин Номер Перший, не шкоду­ючи себе, зціляв стражденних. Він зрощував кістки, закривав глибокі рани, відновлював пошкоджені ор­гани, витягував морську воду з легенів, заспокоював тих, що впали в істерику і в найскладніших випадках видаляв усі важкі спогади. Вперше, відколи він став чаклуном, Номер Перший почувався геть виснаже­ним. Але піти він не міг, оскільки динаміки підвод­ного човна повідомили про швартування чергового санітарного судна.

«Треба поспати,— подумав демон утомлено. — Але без сновидінь. Мені може снитися лише Холлі. Просто не віриться, що її більше немає».

Щось змусило його підвести погляд, і він поба­чив, як Холлі Шорт іде коридором до дверей ізоля­тора. Від несподіванки Номер Перший навіть не зди­вувався.

«Це Холлі, але йде вона якось дивно. Немов під водою».