Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 47)

Артеміс трохи не захихикав — навіть перебува­ючи в смертельних обіймах найбільшого кальмара з усіх будь-коли бачених людьми, він не міг позбути­ся імпульсивної поведінки.

«Дуже скоро я знову почну рахувати слова».

Коли гострі присоски не змогли дістатися до ніж­ної плоті всередині скафандра, кальмар прибрав від Артеміса величезну мантію.

Потім чудовисько почало бити здобич одним з двох довших щупалець, розмахуючи ним, як була­вою. На Артеміса обрушився нищівний удар, але скафандр витримав.

— Раз, два, три, чотири, п’ять! — задирливо за­кричав Артеміс. — Надягай скафандр, підемо гулять!

«Вірші з числівниками. Повертаємося на вихідну позицію».

Щупальце ще тричі цвьохнуло по скафандру, по­тім обвило корпус Артеміса товстими кільцями і за­сунуло його шолом глибоко в скреготливий дзьоб кальмара. Фаулу завжди уявлялося, що саме такий звук виникне, якщо гігантський кальмар спробує розкусити шолом скафандра.

«Якщо виберуся звідси, почну думати про дів­чат — як нормальний п’ятнадцятирічний підліток».

Через кілька хвилин, протягом яких в Артеміса кілька разів завмирало серце, кальмарові, вочевидь, набридло це заняття, і він відкинув Артеміса на купу кісток та іншого сміття, що нагромадилося на висту­пі підводної скелі.

Артеміс, лежачи на спині, спостерігав, як чудо­висько розпрямило мантійну порожнину, увібрав­ши в себе сотні галонів морської води, потім скоротало мантію і миттєво зникло в чорній як смола безодні поблизу.

Хлопець відчув, що в цих обставинах цілком виправдано вдатися до вульгаризму.

— Bay! — видихнув він. — Ця тварюка, мабуть, найстрашніша з усього того, що будь-коли намагало­ся мене вбита.

Трохи згодом частота пульсу в Артеміса впала майже до норми, миготливий індикатор датчика ро­боти серця на скафандрі згас, і Фаул відчув, що може пересуватися, не ризикуючи зазнати нападу нудоти.

— Я змінив дислокацію,— промовив він на випа­док, якщо телефон Фоулі, прикріплений до шолома над щитком, пережив обійми кальмара. — Спробую визначити своє місцезнаходження, щоб ви могли врятувати мене.

— Змінив дислокацію? — перепитав Фоулі, чий голос передавався ледве помітною вібрацією шоло­ма і тому, здавалося, лунав з усіх боків. — М’яко ска­зано. Спробуємо тебе наздогнати.

— Постарайся знайти які-небудь орієнтири,— пролунав інший голос, що належав Батлерові. — Ми використаємо їх для тріангуляції із сигналом те­лефону Фоулі і точно визначимо твоє місцезна­ходження.

План, був, м’яко кажучи, відчайдушний, але Арте­міс розумів: краще робити хоч щось, аніж просто си­діти і чекати, коли кінчиться повітря.

— До речі, скільки у мене кисню?

На це технічне питання відповів, звичайно, Фоулі.

— Скафандр обладнано зябрами, вони добувають кисень прямо з океану. Отож ти дихатимеш навіть після смерті, так би мовити. А втім, смерть тобі не загрожує.

Хлопець перевернувся і став накарачки. Тіло слу­халося не до кінця, оскільки ще не відійшло від шоку, викликаного нападом головоногого, але скафандр працював ідеально (згодом він здобуде галузеву пре­мію саме за те, як функціонував у цих обставинах).

«Ступи п’ять кроків,— наказав собі Артеміс. — Саме п’ять. Ні в якому разі не зупиняйся... за крок до п’яти».

Артеміс ступив п’ять невпевнених кроків, щоразу перевіряючи поверхню виступу, перш ніж постави­ти ногу, і намагаючись не впасти у прірву. Найпевні­ше, падіння він переживе, але ні найменшого бажан­ня видряпуватися по скелі назад він не мав.

— Я на довгому пласкому козирку, на краю прір­ви,— промовив він неголосно, побоюючись потри­вожити яких-небудь чутливих до вібрації морських мешканців — акул, наприклад.

Судячи з усього, кальмар скинув його в якусь по­добу лігва. Спати тут чудовисько не спало, але явно харчувалося і збирало уподобані речі. Артеміс роз­гледів кілька скелетів, включаючи гігантські ребра кашалота, на які спочатку подумав, що то шпангоути потерпілого від аварії корабля. У купі попадалися невеликі човни, величезні бронзові гвинти, блискот­ливі шматки кварцу, фосфоресцентні камені, ящики різних розмірів і навіть пом’ятий помаранчевий ба­тискаф з вишкіреними скелетами всередині.

Артеміс квапливо відійшов від нещасного апара­та, хоча розум підказував, що скелети не можуть за­вдати йому шкоди.

«Вибачте, але на цьому етапі я не дуже довіряю своєму розуму».

Фаула здивувало, що серед цього мотлоху немає предметів, виготовлених Народом, хоча Атланти­да — буквально за перевалом. Та трохи згодом він переконався, що це не так. Буквально за десять ме­трів од нього над поверхнею виступу плавав невели­кий зализаний кубик комп’ютера з легко впізнава­ним маркуванням.

«Ні, стривай, не плаває. Висить усередині гелю».

Артеміс обережно доторкнувся до речовини, жод­ної реакції, лише іскорка проскочила з легким ши­пінням. Тоді він сміливо сунув руку до плеча всере­дину і схопив кубик за ріжок. Завдяки потужності сервомоторів він легко дістав комп’ютер з гелю.

«Напевно, уламки зонда»,— подумав він і голосно промовив:

— Дещо знайшов. Можливо, це має стосунок до справи. Фоулі, ти бачиш?

Відповіді не було.

«Треба повернутися на корабель або спуститися у ви­рву, що залишилася після зіткнення. Однаково куди, тільки б подалі від гігантського кальмара, що прагне згризти з мене м’ясо і висмоктати кістковий мозок».

Артеміс одразу пошкодував про слова «висмокта­ти кістковий мозок» — уява намалювала надто нату­ралістичну картинку, і його знову трохи не знудило.

«Я навіть не знаю, куди йти,— подумав хлопець. — Уся ця операція суперечить здоровому глузду. Чи великий шанс відшукати доказ на дні океану?»

Як згодом виявилося, ключовий доказ він за іро­нією долі тримав у цю мить у своїх руках.

Фаул покрутив головою, сподіваючись вихопити з темряви променем вмонтованого в шолом прожек­тора щось, здатне навести на потрібну думку. Проте крім майже прозорої риби, що штовхала вперед своє роздуте тіло куцими плавцями і фільтрувала планк­тон через круглі ніздрі, нічого не траплялося.

«Бодай щось би сталося!» — подумав Артеміс з легким присмаком відчаю. Він раптом усвідомив, що стоїть на дні океану на глибині шести миль і не уявляє подальшого порядку дій, і це його зовсім не обнадіяло. Фаул-молодший завжди чудово справ­лявся з тиском, але тиск цей зазвичай мав інтелекту­альну природу (такий, наприклад, відчуває шахіст у кінці втомливого матчу), а не фізичну і не загрожував потрощити кістки і витиснути з легенів усе повітря, до останньої бульбашки. Реальний тиск води.

Проте дещо вже відбувалося: кальмар повернувся і тягнув у своїх щупальцях щось схоже на носовий конус космічного зонда.

«Цікаво, навіщо він йому? — подумав Артеміс. — Працює майже як інструментом».

Але для чого? Який горіх вирішив розколоти цей морський гігант?

— Мене! — випалив Артеміс уголос. — Горіх — це я!

Хлопець міг присягнутися, що кальмар підмор­гнув йому, перш ніж опустити п’ятитонний уламок космічного корабля на шматочок м’яса у блакитній шкаралупі.

— Я — горіх! — знову крикнув Артеміс, треба сказати, з відтінком істерики в голосі.

Він позадкував по виступу. Двигуни скафандра лише трішечки додавали йому швидкості. Але цих метрів за секунду виявилося досить, щоб відчути ударну хвилю, але не сам удар. Ніс зонда устряв у скелю, як тесак у м’яке м’ясо, вибивши клинопо­дібний провал, тріщина від якого побігла в Артеміса прямо між підошвами.

«Ось і користі від тієї геніальності,— з гіркотою подумав Артеміс. — Один широкий жест, і ти пере­творюєшся на корм для риб».

Кальмар висмикнув знаряддя зі скелі і високо під­няв його, накачуючи мантійну порожнину водою для наступного удару. Хлопець опинився в буквальному розумінні припертий до стіни. Діватися було нікуди, і він був легкою мішенню.

— Батлере! — гукнув Артеміс суто за звичкою.

Він, звичайно, не розраховував, що його охоро­нець раптом матеріалізується поряд з ним, але на­віть коли б гігант зумів дістатися сюди, його чекала б лише загибель.

Кальмар примружив одне величезне око, ретель­но прицілюючись.

«А ці тварюки куди розумніші, ніж гадають уче­ні,— подумав Артеміс. — Шкода, не вдасться написа­ти про це статтю».

Носовий конус почав опускатися, стискаючи воду і розштовхуючи її в різні боки. Метал закрив Артемі­сові поле зору, і хлопець раптом усвідомив, що саме цей ніс уже двічі замалим не розчавив його: спочат­ку на льоду, тепер під водою.

«А за третім разом він мене все-таки розчавить».

Але вийшло знову «майже». На внутрішньому екрані шолома запульсувало червоно-жовте коло, що означало, як сподівався Артеміс, відновлення елек­тромагнітного зв’язку між ним і кораблем.

Так і виявилося насправді. Фаул відчув легке по­смикування, а потім потужний ривок відірвав його від виступу і потягнув угору до навислого над ске­лею корабля найманців. Промінь ліхтаря його шоло­ма висвітив магнітну пластину на череві корабля.

Внизу гігантський кальмар пожбурив імпровізова­ний молоток і кинувся навздогін.

«Мабуть, ближче до пластини моя швидкість зни­зиться»,— з надією подумав Артеміс.

Швидкість не знизилася, але зіткнення з кора­блем вийшло таки менш болючим, ніж потенційний удар озброєного гігантського кальмара.

Зазвичай водолаза миттєво втягували всередину, але цього разу Холлі вирішила, що раціональніше залишити Артеміса зовні і спробувати збільшити відстань між ними і гігантським спрутом. Згодом Артеміс визнав правильність цього рішення, але в ту мить не стримався від розпачливого крику.