Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 44)

— Ти все розумієш, Артемісе. Це твій дар. А ми ті, хто втілюємо твої плани в життя.

— Кажи за себе,— перебив його Мульч. — Осо­бисто я сам планую і сам виконую. А якщо й ви­коную, то без великого бажання, особливо якщо у справу вплутаний Артеміс.

У вертикальній зморшці між бровами в Артеміса виступила крапелька поту.

Я знаю, давній друже. Мені необхідно працю­вати — це єдине, що може мене врятувати. — Він за­думався на мить. — Ми можемо проскакувати іон­ний слід, залишений іншим кораблем?

Звичайно,— відгукнувся Фоулі,— навіть це роз­трощене корито не може обійтися без омнідатчика. Він відкрив програму на екрані, і на зображення опустився темно-синій фільтр. Іонні сліди рятуваль­них кораблів відображувалися як примарні стрічки, що світлячками тягнулися за двигунами. Один та­кий слід вів до місця зіткнення з боку Атлантиди, а другий, щільніший промінь пронизував глибини від самої поверхні.

Це слід в’язничного шаттла, а це слід зонда. Більше нічого. Як він це зробив?

— Може, він нічого і не робив? — припустила Джульєтта. — Раптом його план не вдався? Останнім часом багато геніїв дуже лажають, якщо ти розумі­єш, про що я, Артемісе.

Гой криво посміхнувся.

— Я розумію, що ти намагаєшся сказати, Джульєт­то. В основному тому, що ти говориш про це прямо і відкрито, не намагаючись жаліти мої почуття.

— Щиро кажучи, Артемісе,— сказала Джульєт­та,— натовп загіпнотизованих фанатів реслінгу нас ледве не затоптав, тому я вирішила тебе трохи провчити. Крім того, я на тебе не працюю, тому ти не можеш наказати мені заткнутися. Гадаю, тобі нічого не варто урізати зарплату Батлерові, але це я вже якось переживу.

Артеміс кивнув Холлі.

— А ви, часом, не родички? — Він зірвався на рів­ні, мало не вдарившись головою об низьку стелю шаттла. — Фоулі, мені треба спуститися туди.

Холлі постукала пальцем по глибиноміру.

— Жодних проблем. Я обігну цей хребет і схова­юся за ним від рятувальних кораблів. Навіть якщо нас помітять, то подумають, що ми — посланці Не­бесного міста. У гіршому разі запропонують забра­тися з місця пригоди.

— Я маю на увазі, мені треба спуститися на дно,— пояснив Артеміс. — У скриньці є скафандр, дове­деться взяти в Фоулі телефон і пошукати докази, як у давні добрі часи.

— Як у давні добрі часи,— повторив Мульч. — У футуристичному скафандрі і з чарівним теле­фоном.

Почувся шквал гучних заперечень:

— Тобі не можна, це дуже небезпечно!

— Я піду замість тебе!

— Навіщо тобі мій телефон?!

Артеміс дочекався, поки крики стихнуть, і, як за­вжди, коротко і поблажливо, спростував заперечен­ня за пунктами:

— Я повинен спуститися на дно, тому що наступ­на фаза плану Турнбола неминуче пов’язана з по­дальшими жертвами, а краще ризикнути кількома життями, ніж поставити під удар життя багатьох.

— Я бачив таке в «Зоряній дорозі»! — утрутився Мульч.

— Спуститися повинен саме я,— вів далі Артеміс,— оскільки скафандр у нас лише один, причому приблиз­но мого розміру. 1 якщо я не помиляюся (а ймовірність того, що я помиляюся, дуже мала), відповідність роз­міру життєво важлива для застосування скафандрів, якщо, звичайно, не хочеш, щоб очі вилізли з орбіт.

Якби ці слова промовив хтось інший, вони про­звучали б як жарт, покликаний розрядити атмосфе­ру, але у вустах Артеміса Фаула це була проста кон­статація факту.

— І нарешті, Фоулі, мені потрібен саме твій теле­фон, тому що, наскільки я знаю твої стандарти, він здатний витримувати надзвичайно високий тиск. Слушно кажу?

— Слушно,— сказав Фоулі, відповівши на комп­лімент кивком витягнутої голови. — Маєш слушність і відносно відповідності розміру скафандра. Ці шту­ки навіть не герметизуються, якщо їх не влаштову­ють твої габарити.

Батлерові все це не подобалося, але врешті-решт він був лише найнятим працівником, хоч Артеміс і не став нагадувати йому про це.

— Я мушу йти, Батлере,— сказав він твердим то­ном. — Власний мозок поїдає мене живцем. Думаю, основна проблема — почуття провини. Треба зроби­ти все можливе, щоб спокутати провину.

— І? — спитав Батлер, якого його словами ніскі­лечки не переконали.

Артеміс витягнув уперед руки, щоб Фоулі надяг­нув на них рукави костюма.

— І я не дозволю, щоб якийсь осел узяв наді мною гору.

— Осел? — ображено перепитав Фоулі. — У мене, між іншим, любий дядечко — осел!

Насправді скафандр складався з двох костюмів. Внутрішній шар являв собою суцільну мембрану з вмонтованою мережею життєзабезпечення, а зо­внішньою оболонкою був риштунок з мінливою по­верхнею, що поглинала тиск води і використовувала його для запуску сервомеханізмів. Дуже розумна конструкція, як і всі, розроблені в лабораторії «Ко­бой».

— «Кобой...» — пробурмотів Артеміс, коли йому на очі потрапив логотип компанії. Навіть людина, що не переймається ознаками, трохи засмутилася б, побачивши ім’я свого заклятого ворога на костюмі, покликаному врятувати йому життя. — Не дуже окрилює.

— Ну, ти ж не літати зібрався,— сказав Фоулі, опускаючи прозорий щиток шолома.

— Я певен, ви обоє тільки що грандіозно пожар­тували,— зауважив Мульч. Він знову щось жував — решта воліли не замислюватися про те, що саме і де він це взяв. — Та я не певен, бо у мене від ваших жар­тиків уже розпрямилася та звивина, що відповідає за почуття гумору.

Оскільки Мульч уставляв подібні зауваження практично постійно, решта до цього часу вже стави­лися до них як до безглуздого звукового фону.

Фоулі закріпив свій телефон на омнідатчику в пе­редній частині шолома.

— Ось тепер, щоб зірвати його з місця, потрібно, щоб тебе кит ударив хвостом. Телефон витримає будь-яку глибину чи будь-який тиск, окрім того, здатний сприймати мовні коливання і перетворюва­ти їх на звукові хвилі. Тільки постарайся чітко ви­мовляти слова.

— Тримайся ближче до скелі. — Батлер навіть стиснув долонями шолом, аби переконатися, що Ар­теміс його слухає. — І при перших же ознаках небез­пеки наказ тягнути тебе назад віддаю я, а не ти. Ти розумієш мене, Артемісе?

Хлопець кивнув. Скафандр з’єднувався з майдан­чиком на корпусі корабля електромагнітним проме­нем високої інтенсивності, покликаним у разі небез­пеки забезпечити миттєву евакуацію.

— Просто швидко зніми на телефон Фоулі місце аварії й одразу ж повертайся. У тебе всього десять хвилин, потім доведеться винаходити щось інше. Зрозуміло?

Артеміс ще раз кивнув, хоча, схоже, зовсім не слу­хав Батлера, думаючи про щось своє.

Велетень ляснув пальцями.

— Артемісе, зосередься! Ще буде досить часу за­йнятися твоїм синдромом Атлантиди. А зараз за цими дверима розташовується одна з Атлантичних западин, і над нами шість миль води. Треба весь час бути напоготові, якщо хочеш залишитися живим. — Він обернувся до Холлі: — Все марно. Я скасовую операцію.

Холлі, міцно стиснувши губи, похитала головою.

— Військово-морський статут, Батлере. Ти на борту мого корабля, а значить, виконуєш мої накази.

— Наскільки мені пригадується, привів корабель я.

— Так, дякую, що привів мій корабель.

Артеміс скористався їхньою суперечкою і піді­брався ближче до кормового повітряного шлюзу, куди Батлер за ним піти не міг.

— Десять хвилин, давній друже,— промовив він механічним через динаміки шолома голосом. — По­тім тягни мене назад.

Батлер раптом подумав про те, що сказала б Ан­джеліна Фаул, якби дізналася про цю витівку сина.

— Артемісе, стривай. Має бути інший спосіб...

Але його заперечення відскочили від плексигласу, коли перегородка, що відділяла повітряний шлюз,

опустилася вниз зі звуком перекочуваних по дну бляшанки кульок від підшипника.

— Не подобається мені цей підшипниковий звук,— сказав Мульч. — Не дуже він водонепроникний.

Ніхто не став сперечатися. Всі зрозуміли, що він мав на увазі.

В Артеміса, досить було йому опинитися за пере­городкою, виникли власні погані передчуття. Аж те­пер він помітив назву, дану кораблю найманцями і написану на зовнішніх дверях нібито кров’ю, чого бути ніяк не могло, інакше її давно змило б.

«Мабуть, якийсь розчин на латексній основі»,— подумав Артеміс, але не основа використаної на­йманцями фарби стурбувала його, а сама назва «Гра­біжник», написана, зрозуміло, гномського мовою. Дієслово «грабувати» звучало як «чотиричот», а су­фікс «ник», що перетворював дієслово на іменник, звучав як «тир», що означає: одне слово походить від іншого. Якщо відкинути граматику, слово «грабіж­ник» вимовлялося гномського приблизно як «чотиричотиричотири».

«Чотири, чотири, чотири,— подумав Артеміс, і обличчя його під шоломом зблідло. — Смерть, смерть, смерть».

Ледве він устиг це подумати, як двері шлюзу під­нялися, видавши ще гучніший підшипниковий звук, і океан утягнув його в свої темно-сині глибини.

«Не квапся,— наказав собі Артеміс, коли зовніш­ня оболонка скафандра завібрувала й увімкнула світ­ляні диски на скронях, кінчиках пальців і колінах. — Не рахуй, не систематизуй, роби все, як радив Батлер, і зосередься».

Відчуття від навколишнього середовища не змі­нилися, хоча він знав, що перебуває під водою. Тіло не відчувало очікуваного опору з боку океану, мото­рні навики не ослабли, Артеміс зберіг здатність ру­хатися зі звичною плавністю, хоча Батлер ніколи б не назвав його рухи плавними.

Усе б нічого, але гігантський кальмар, на чию те­риторію увігнався Фаул-молодший, схопив світля­ного непроханого гостя десятьма товстими щупаль­цями і потягнув у своє лігво.