Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 42)

Усі ці веселощі аж ніяк не могла відтягнути зу­стріч Батлера з хазяїном — Артемісом Фаулом. Хазяїном, який більше не довіряв йому і, мабуть, збрехав з метою відправити Батлера на інший континент, використавши Джульєтту, щоб охоронець поїхав на­певно.

«Я повірив, ніби моїй молодшій сестрі загрожує небезпека. Як ти міг, Артемісе?»

Коли він нарешті наздожене Артеміса, йому дове­деться поставити хлопцеві важкі питання. І відпо­віді мають задовольнити його, інакше, вперше за багатовікову історію стосунків між їхніми сім’ями, Батлер міг відмовитися від виконання своїх обо­в’язків.

«Артеміс хворий,— подумав охоронець, оскільки це було єдине раціональне пояснення вчинкам його підопічного. — Він не відповідає за себе».

Можливо, Артеміс і не відповідав за свої вчинки. Але незабаром йому доведеться за них відповісти.

Гірокоптер найманців нарешті різко зупинився у відкритому океані трохи вище шістдесятої парале­лі. На перший погляд, це місце нічим не відрізняло­ся від багатьох квадратних миль сірої води, що про­стяглася на всі боки, доки антигравітаційна колона не опустилася на два метри нижче поверхні моря, оголивши гостроверху рятувальну капсулу.

— Обожнюю цей апаратик,— з гордістю промо­вив Мульч. — Він дозволяє мені здаватися розумні­шим, ніж я є.

Вода навколо капсули кипіла і пінилась, поки не­видимі імпульси перевіряли поверхню й ущільнюва­ли хвилі для того, щоб апарат міг безпечно зависну­ти на одному місці. Внизу під оболонкою капсули ці імпульси відлунювали дзвоном.

— Агов! — гукнув Мульч. — Ми тут, над вами!

Батлер просунув голову в кабіну — більше б там нічого не помістилося.

— Ми можемо послати їм повідомлення?

— Послати повідомлення? — перепитав гном. — Ти погано знаєшся на житті злочинців-утікачів. Викрав­ши поліцейський транспорт, ти насамперед викидаєш усе, що здатне передати сигнал у Поліцейську Плазу. Кожен дротик, кожен запобіжник, кожну лінзу. Тут нічого немає. Я знав хлопців, які попалися лише тому, що залишили аудіосистему. Старий трюк Фоулі. Він знає, що погані хлопці люблять слухати гучну музику, тому встановлює в кожен поліцейський шаттл комп­лект шикарних динаміків і ховає в кожному динаміку гелевий маячок. Тут майже не лишилося техніки.

— Ну?

— Що «ну»? — перепитав Мульч, немов не здога­дувався, про що йдеться.

— Як ми будемо зв’язуватися з капсулою?

— У тебе ж є телефон чи ні?

Батлер опустив очі.

— Артеміс не відповідає на мої дзвінки. Він трохи сам не свій.

— Який жах,— сказав Мульч. — Як ти думаєш, у них є їжа? У деяких таких капсулах передбачено недоторканний запас. Жувати доводиться довго, але під пляшечку пива згодиться.

Батлер якраз прикидав, чи заслуговує така зміна теми добрячого ляща, коли у нього задзвонив теле­фон.

— Це Артеміс,— сказав він, переживши сильні­ший шок, аніж коли його оточили зомбовані амато­ри реслінгу.

— Батлере? — почув він голос Артеміса.

— Так, Артемісе.

— Нам треба поговорити.

— Буде краще, якщо розмова мені сподобаєть­ся,— сказав Батлер і розірвав з’єднання.

Усього кілька секунд пішло на спуск рятувально­го крісла в капсулу і всього кілька хвилин — на під­няття її мешканців у гірокоптер найманців. Холлі за­лишала капсулу останньою, але спочатку висмикнула шнур затоплення, щоб заповнити баластні цистерни капсули водою і опустити її на дно.

Ледве зачепившись ліктями за край люка, ельфійка почала давати вказівки:

— Проконтролювати канали радіозв’язку ЛЕП. Ми маємо знати, як іде розслідування.

Мульч посміхнувся їй з крісла пілота.

— Ага, розумієш, тут можуть виникнути пробле­ми, оскільки пташка крадена і все таке інше. Майже жодних засобів зв’язку. До речі, вітаю. Зі мною все гаразд, поки ще живий. Радий урятувати тобі життя. І взагалі, про яке розслідування йдеться?

Холлі, підтягнувшись, залізла на борт і кинула по­вний співчуття погляд на тонучу капсулу, де до не­давнього часу працювала вся апаратура зв’язку.

— Ну що ж,— зітхнула вона. — Доведеться викру­чуватися з тим, що є.

— Красненько тобі дякую,— ображено промовив Мульч. — їжі не здогадалася взяти? У роті вже кілька хвилин ані крихти.

— Ні, жодної їжі. — Холлі міцно обняла Мульча. Вона була, можливо, однією з чотирьох живих істот у світі, готових із власної волі доторкнутись до гнома. Потім вона зіпхнула ненажеру з крісла пілота і за­йняла його місце. — На цьому обмін люб’язностями закінчено. Потім куплю тобі цілий кошик барбекю.

— Зі справжнім м’ясом?

Холлі аж пересмикнуло від самої думки про це.

— Звичайно, ні. Яка гидота!

Батлер сів, швидко кивнув Холлі, а потім зосере­див усю увагу на Артемісові. Той поводився як ко­лишній Артеміс, але без звичної самовпевненості.

— Ну? — промовив Батлер, уклавши в один-єдиний склад значення: «Якщо почуте мені не сподоба­ється, наші дороги розійдуться».

Артеміс розумів, що в цій ситуації належить, при­наймні, міцно обійнятися з друзями, і коли-небудь у майбутньому, після багатьох років медитації, він, можливо, навчиться без збентеження обіймати інших людей, але зараз він зумів лише покласти одну руку на плече Джульєтти і другу — на передпліччя Батлера.

— Друзі, я так шкодую, що збрехав вам.

Джульєтта накрила його долоню своєю, оскільки для неї це було природно, але Батлер підкинув угору руку, немов його хотіли заарештувати.

— Артемісе, Джульєтта могла загинути! Нам до­велося битися з натовпом загіпнотизованих фанатів реслінгу і командою гномів-найманців. Нам обом за­грожувала смертельна небезпека.

Артеміс відхилився — хвилина душевного хвилю­вання закінчилась.

— Реальна небезпека? Отже, хтось шпигував за мною. Хтось, кому відомі наші наміри. Очевидно, той самий, хто послав зонд убити Вінйайю і зруйну­вати Атлантиду.

Протягом кількох наступних хвилин, поки Холлі перевіряла системи і прокладала курс до місця ава­рії, Артеміс виклав Батлерові і Джульєтті останні по­дії, залишивши власний діагноз на закуску.

— У мене виник розлад, який Народ називає син­дромом Атлантиди. Він аналогічний неврозу на­в’язливих станів, але виявляється також у формі ма­рення, слабоумства і навіть роздвоєння особистості.

Батлер повільно кивнув.

— Зрозуміло. Значить, коли ти відсилав мене, ти перебував у владі цього синдрому Атлантиди.

— Саме так. Тоді хвороба була на першій стадії, яка характеризується параноєю як одним із симпто­мів. Другу стадію ви пропустили.

— На щастя для вас! — гукнула Холлі з кабіни. — Той хлопець, Оріон, був надміру дружелюбний.

— Моя свідомість створила особистість Оріона як альтер его. Артеміда, як ви пам’ятаєте, була боги­нею полювання, а Оріон, згідно з легендою,— її смертельним ворогом, і вона послала скорпіона вбити його. У моєму розумі Оріон не був обтяжений почуттям провини, що поступово нагромаджувало­ся в результаті здійснення деяких моїх планів, осо­бливо через те, що я загіпнотизував батьків, викрав Холлі і, головне, дозволив Опал заволодіти свідо­містю матері. Можливо, якби я не розважався ма­гією, обійшлося б незначним розладом особистості, хоч би синдромом геніальної дитини, але тепер я розумію, що синдром Атлантиди був неминучий, оскільки всі мої нервові канали вкривала украдена магія. — Артеміс опустив очі. — Я вчинив ганебно. Виявив слабкість і шкодуватиму про це до кінця життя.

Вираз обличчя Батлера полагіднів.

— А тепер з тобою все гаразд? Електричний роз­ряд тебе зцілив?

Увага до Артеміса як до основного доповідача по­чала набридати Фоулі, і він, відкашлявшись, висло­вив свою думку:

— Згідно з довідковою мі-пі в моєму телефоні, шокова терапія — архаїчний метод лікування і не приводить до безповоротних наслідків. Позбутися синдрому Атлантиди можна лише шляхом тривало­го курсу лікування й обережного вживання психо­тропних засобів. Дуже швидко нав’язливий стан Ар­теміса відновиться, і він відчує непереборне бажання завершити свою місію, рахувати предмети і уникати числа «чотири», яке, наскільки я пам’ятаю, в китай­ській мові співзвучне слову «смерть».

— Значить, Артеміс не видужав?

Артеміс раптом зрадів тому, що крім нього їх у шаттлі п’ятеро. Добра ознака.

— Ні. Я ще не видужав.

«Ознака? Знову починається».

Артеміс стиснув руки, у нього це було фізичним вираженням рішучості.

«Я так швидко не здамся».

І, щоб довести це, навмисно склав фразу з чоти­рьох слів:

— Усе буде як слід.

— Ого! — вигукнув Мульч, який ніколи не вмів одразу оцінити серйозність ситуації. — Чотири! Жах.