Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 37)

Гігантський аморфобот швидко виніс Турнбола і його спільників із зони ураження, ідеально іміту­ючи рухи гігантського кальмара, він навіть випустив гелеві щупальця, сформувавши з води щільний ко­нус. Усередині заповненої гелем кулі панував цілко­витий спокій: Турнбол був безтурботний, Юнікса останні події схвилювали анітрохи не більше, ніж усі інші за його довге життя. Боба Регбі, з другого боку, можна було б назвати зляканим до безтями, якби його крихітний мозок здатний був з’їхати з глузду. Якщо Турнбол, який викликав аморфоботів, чудово знав, що має статися, то, з точки зору Боба, їх про­ковтнуло драглисте чудовисько і зараз волокло у своє лігво, щоб перетравлювати довгими зимови­ми вечорами. А в голові в Чинга Майла крутилася одна і та сама думка: «Даремно я стибрив той льодя­ник», що, швидше за все, стосувалося якогось випад­ку, важливого лише для самого гобліна і для того, у кого він цей льодяник поцупив.

Турнбол запустив руку в хитросплетіння електро­ніки в животі аморфобота, витягнув невелику безпровідну маску і зразу ж надягнув на обличчя. Гель давав змогу розмовляти, але маска істотно полегшу­вала завдання.

— Отже, мої сміливці,— почав він. — Тепер, коли ми офіційно мертві і вільні, можна спробувати вкрасти наймогутніший природний ресурс Легітим­ної Ельфійської Поліції. Щось направду чарівне.

Чинг нарешті отямився від думок про льодяник. Гоблін роззявив рота, щоб заговорити, але швидко зрозумів, що хоча гель якимсь чином забезпечував ле­гені киснем, мову без маски підтримував не так охоче.

Побулькавши трохи, гоблін вирішив почекати з питаннями.

— Я здогадуюсь, що ти хочеш сказати, містере Майл,— промовив Турнбол. — На біса нам зв’язува­тися з поліцією? Звичайно, слід було б триматися від неї якнайдалі. — Янтарне світло всередині аморфо­бота відкидало зловісні тіні на обличчя капітана. — А я кажу «ні». Кажу, ми повинні атакувати негайно і вкрасти необхідне нам просто у них з-під носа, а крім того, посіяти руйнування і хаос, щоб замести сліди. Ви бачили, на що я здатен, сидячи у в’язничній камері, а тепер уявіть, як я розвернуся, маючи у сво­єму розпорядженні свободу і цілий світ.

Важко було із цим сперечатися, особливо врахо­вуючи те, що ельф, який виголошував ці слова, керував гелевим ботом, від якого залежало їхнє життя. До того ж ніхто з «вірних соратників» не був певен, що у нього вийде заговорити. Турнбол Рут завжди вмів вибрати відповідний момент.

Аморфобот чкурнув за зубчастий риф, рятуючись від найсильнішої ударної хвилі. Уламки скелі і шматки корала, перекидаючись, падали крізь темну воду, але гель їх відбивав. Один цікавий кальмар підплив надто близько і зразу ж дістав удар струмом з гелевого щупальця. Дивлячись на величезну підводну ске­лю, що миготіла перед очима сірими і зеленими сму­гами, Турнбол зітхнув, і з-під маски звук вийшов посиленим і спотвореним.

«Я йду до тебе, кохання моє,— подумав він. — Скоро ми будемо разом».

Він вирішив не промовляти ці слова вголос, тому що навіть Юнікс міг визнати їх за дуже театральні.

Несподівано для себе Турнбол зрозумів, що ціл­ком щасливий і його зовсім не хвилює заплачена за це щастя ціна.

ГЛАВА 8: БЕЗБАШ

Мозок Артеміса Фаула, за кілька секунд до другого пострілу Холлі Шорт

АРТЕМІС стежив за всіма подіями і оцінював їх, замкнутий у власній голо­ві, через заміноване вікно у своєму уяв­ному кабінеті. Сценарій здався йому ці­кавим, навіть захопливим, і майже відвернув од власних проблем. Хтось перепрограмував посланий до Марса зонд Фоулі і спрямував його прямісінько на Атлантиду. Не могла бути збігом і зупинка зонда в Ісландії, що мала на меті розібратися з Вінйайєю та її елітним підрозділом, не кажучи вже про найхитрішого і єдиного союзника народу — Артеміса Фаула.

«Перед нами розгортається ретельно розробле­ний план, а не серія збігів».

Не те щоб Артеміс не вірив у збіги — просто не міг проковтнути цілу серію.

Для Артеміса існувало ще одне питання: кому це вигідно?

Кому вигідно, щоб Вінйайа загинула, а Атлантида була під загрозою?

Вінйайа славилася нульовою терпимістю до зло­чинності, і багато правопорушників були б у захваті, дізнавшись про її смерть, але чому Атлантида?

Звичайно, в’язниця! Найпевніше, усе це задумала Опал Кобой, щоб вирватися на волю. Зонд приво­дить у дію план евакуації населення, тим самим да­ючи їй змогу покинути купол.

Опал Кобой — ворог суспільства номер один. Піксі, що підняла гоблінів на революцію і вбила Джуліуса Рута.

Так, це може бути лише Опал.

«Напевно, це Опал,— поправив себе Артеміс. — Не роби поспішних висновків».

Те, що він опинився у становищі в’язня у власно­му розумі, тоді як у світі розгортаються такі бурхливі події, розлючувало його. Дослідний зразок гармати «Крижаний куб», що стріляє нанопластинами, зни­щено, але головне — на Атлантиду насувається зонд, потенційно здатний зруйнувати місто чи, принай­мні, допомогти жорстокій піксі утекти з в’язниці.

— Випусти мене негайно! — закричав Артеміс у вікно у власному мозку, але мерехтливі четвірки відразу вишикувалися квадратами, і по утворених ґратах пробігли електричні заряди.

Артеміс дістав відповідь.

«Мене замкнула тут електрика, і вона не дає мені вийти».

Артеміс чудово знав про існування у світі достат­ньої кількості гідних довіри медичних установ, де для лікування деяких психічних захворювань до­тепер застосовувалась електрошокова терапія. Він здогадався, що, коли Холлі вистрілила в нього з «Нейтрино», розряд підсилив особистість Оріона, зробивши її домінуючою.

«Шкода, що Холлі не вистрілить у мене ще раз».

Холлі вистрілила в нього ще раз.

Артеміс уявив дві зазублені виделки блискавки, що розколола повітря і змусила екран побіліти.

«Я не повинен відчувати болю,— з надією поду­мав Артеміс,— адже в цей момент формально я пе­ребуваю в непритомному стані».

Незалежно від стану, Артемісові, як і Оріону, було дуже боляче.

«Звичайний мій день»,— подумав він, коли під ним підігнулися віртуальні ноги і хлопець упав на підлогу.

Північна Атлантика, наш час

Через деякий час Артеміс прийшов до тями від за­паху смаленого м’яса в ніздрях. Про повернення

в реальний світ йому доповіли паски, що уп’ялися в плечі, і нудотне погойдування на хвилях.

Розплющивши очі, він побачив перед собою зад Фоулі. Кентавр судомно дриґав задніми ногами, оче­видно борючись із демонами уві сні. Десь грала музи­ка. Знайома музика. Артеміс заплющив очі і подумав: «Вона здається знайомою тому, що її створив я. “Піс­ня сирени” з моєї незакінченої Третьої симфонії».

А чому це важливо?

«Тому що я встановив цю музику як рингтон для матері. Вона телефонує мені».

Артеміс не став ляскати по кишенях у пошуках телефону, оскільки апарат завжди лежав в одному місці. Він завжди просив кравців ушити блискавку зі шкіряними клапанами у праву нагрудну кишеню, щоб апарат неможливо було покласти в інше місце. Тому що, якби Артеміс Фаул загубив свій модифіко­ваний комунікатор, виникли б дещо серйозніші про­блеми, ніж якби Джонні Хайскул загубив останню модель свого тачфону. Тому що телефон Джонні Хайскула не обладнаний засобами для легкого злому будь-якого урядового сайта, чудесною лазерною указкою, здатною пропалювати метал, а крім того, не містить перший чорновий варіант мемуарів Артемі­са Фаула, де розповідається далеко не про юнацькі романтичні мрії.

Пальці в Артеміса затерпли від холоду, але після кількох спроб йому вдалося розстебнути блискавку

і дістати телефон. На екрані з’явилося слайд-шоу із зображеннями матері, а крихітні динаміки і далі від­творювали вступні акорди «Пісні сирени».

— Телефон,— виразно промовив він, натиснув­ши кнопку на корпусі для активації голосового керу­вання.

— Так, Артемісе,— відповів телефон голосом Лілі Фронди, який Артеміс установив, щоби просто по­злити Холлі.

— Прийняти виклик.

— Звичайно, Артемісе.

За мить з’єднання було встановлено. Сигнал ішов слабкий, але це не мало значення, оскільки Артеміс оснастив телефон програмою автоматичної компен­сації, що забезпечує дев’яностоп’ятивідсоткову точ­ність відтворення.

— Привіт, мамо. Як ти поживаєш?

— Арті, ти мене чуєш? У мене якась луна.

— У мене жодної луни немає. Дуже добре тебе чую.

— Артемісе, не можу увімкнути відео. Ти обіцяв, що ми будемо бачити одне одного.

Така можливість існувала, але Артеміс вимкнув цю опцію, оскільки сумнівався, що мати зрадіє, по­бачивши сина розпатланим і повішеним на пасках у напівзруйнованій рятувальній капсулі.

«Розпатланим? Кого я обманюю? У мене вигляд біженця із зони бойових дій, що, втім, недалеко від істини».

— Тут, в Ісландії, немає відеомережі. Мені треба було заздалегідь перевірити.

— Гм,— промовила мати, і Артеміс чудово знав, що означає цей вигук: мати підозрює його в чомусь, але не знає, в чому саме. — Значить, ти в Ісландії?

Артеміс ще раз порадів, що немає відеосигналу, бо брехати, дивлячись матері в очі, набагато важче.

— Авжеж, а чому ти запитала?

— Тому що GPS стверджує, ніби ти в північній частині Атлантики.

Артеміс насупився. Мати наполягла на під’єднанні цієї функції, інакше відмовлялася відпускати його самого.

— Швидше за все, якийсь збій програми,— сказав він і швидко вніс у програму глобального пошуку ко­рективи, щоб та відзначила його в Рейк’явіку,— Іноді локатор трохи відхиляється. Спробуй-но ще раз.