Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 31)

«Кисневе голодування,— спробувала переконати себе Холлі. — Тільки й того».

— Довго ще? — запитала вона у Фоулі.

Кентавр перевірив рівень кисню.

— Ураховуючи присутність трьох притомних жи­вих істот, схвильованих, дозволь додати, істот, які швидко споживають повітря, то лишилася хвилина або дві.

— Ти ж казав, що ми встигнемо!

— Отвір у резервуарі розширюється.

Холлі луснула кулаком по приладовій панелі.

— Дарвіт, Фоулі. Чому нам завжди має бути так важко?

— Холлі, друже мій,— спокійним тоном відгук­нувся кентавр. — Ти знаєш, що треба зробити.

— Ні, Фоулі, не знаю.

— Знаєш.

Холлі, звичайно, знала. У капсулі були три живі істоти, що важко дихали. Сам Фоулі споживав біль­ше кисню, ніж здоровенний троль. А керувати кап­сулою і передавати повідомлення можна й одному.

Складний вибір, але часу, щоб усе ретельно обдумати, не було. Вона намацала товстий металевий ци­ліндр в одному з гнізд на поясі та витягнула його.

— Що це таке, кралечко моя? — спитав Оріон, що ледве оговтався від удару під дихало.

— Оріоне, заради мене ти зробиш дещо? — відпо­віла питанням на питання Холлі.

Хлопець просяяв.

— Звичайно. Все що завгодно.

— Заплющ очі і порахуй до десяти.

Оріон вочевидь був розчарований.

— Що? Жодних завдань? Я навіть не повинен убити дракона?

— Якщо кохаєш мене, заплющ очі.

Оріон негайно підкорився, і Холлі одразу ткнула його в шию електрошокером. Оглушений електрич­ним струмом хлопець повис на пасках, з двох опіків на його шиї здіймалися тонкі цівки диму.

— Спритно у тебе вийшло,— дещо нервовим то­ном промовив Фоулі. — Якщо не заперечуєш, мене тільки не в шию.

Холлі перевірила електрошокер.

— Не хвилюйся, у мене залишався лише один за­ряд.

Фоулі не зміг стримати полегшеного зітхання, по­тім кинув винуватий погляд на Оріона, розуміючи, кому насправді належало утратити притомність, аж тут зосереджена Холлі вразила його в бік другим зарядом.

Бідолаха не встиг навіть подумати: «Підступна ельфійка»,— перш ніж повалитися в кутку.

— Пробачте, хлопці,— сказала Холлі і зразу по­думки присягнулася не вимовляти більше ні слова, доки не настане час передавати повідомлення.

Капсула мчала до поверхні, розтинаючи носом воду. Зараз вона пропливала над безкрайнім підвод­ним каньйоном, де розвинулася власна екосистема, геть зовсім позбавлена людського втручання. Холлі бачила величезних звивистих вугрів, здатних розча­вити автобус, дивовижних крабів зі світними панци­рами, а ще помітила якусь двоногу істоту, що про­шмигнула в розколину раніше, ніж вона встигла її розгледіти.

Ельфійка вибрала найкоротший шлях через кань­йон, потім знайшла кам’яний тунель, який вивів її у відкрите море.

Екран радіозв’язку як і раніше мовчав. Суцільне блокування. Потрібно було йти далі.

«Я могла б щось зробити, якби мала хоч трохи ма­гії,— подумала Холлі. — Номер Перший, якби він опинився поряд, своїми рунами перетворив би вуг­лекислий газ на кисень».

У воді за ілюмінатором мигтіли риби і бульбашки, і... невже з’явився промінь світла з поверхні? Невже капсула піднялася до шарів проникнення світла?

Холлі ще раз перевірила зв’язок. Знову шум радіо­перешкод, але і якесь щебетання.

«Чудово,— подумала вона, але думки плуталися в голові. — А може, здалося?»

«Ні, ти дійсно це почула,— сказав непритомний Фоулі. — До речі, я розповідав тобі про моїх дітей?»

Кисневе голодування. Оце й усе.

«Чому ти вистрілила в мене, кралечко моя? — запи­тував уражений струмом Оріон. — Я тебе розсердив?»

Пізно. Надто пізно.

Холлі затрясло. Вона наповнювала легені пові­трям, але в ньому було занадто багато вуглекислого газу. Стіни капсули раптом прогнулися всередину, загрожуючи розчавити її.

— Цього не може бути,— прохрипіла вона, пору­шивши обітницю мовчання.

Вона знову перевірила зв’язок. Було чутно якісь сигнали. Крізь радіоперешкоди ясно пробивалися слова.

Чи досить цього для передачі?

Був лише один спосіб це з’ясувати.

Холлі перегорнула опції на екрані приладової па­нелі, виділила команду «ТРАНСЛЮВАТИ», натис­нула на неї — і довідалась, що зовнішньої антени не­має. Комп’ютер порадив їй перевірити з’єднання. Холлі, притиснувшись обличчям до ілюмінатора правого борту, розгледіла порожній провал на місці приладів — мабуть, увесь вузол антени вирвало з корпусу якимсь ударом.

«Чому це іржаве відро, гідне кам’яного віку, не обладнане внутрішньою антеною? Навіть у найпримітивніших телефонів є внутрішні антени».

Телефони! Ну звичайно!

Холлі вдарила долонею по кнопці паска безпеки на грудях, розстебнула його і впала на коліна. Потім поповзла палубою до Фоулі.

«Ну й сморід же тут унизу. Затхле повітря».

На хвильку на одному з поручнів виросла зміїна голова і злісно на неї зашипіла.

«Твій час спливає,— немов говорила вона. — Твої шанси нікчемні, капітане Шорт».

«Не слухай змію»,— промовив, не ворушачи губа­ми, Фоулі.

«Я все ще кохаю тебе»,— сказав Оріон уві сні, ди­хаючи повільно і рівно, майже не поглинаючи кисню.

«Цього разу я справді сходжу з розуму»,— поду­мала Холлі.

Вона потяглася до Фоулі і дістала з кишені його сорочки телефон. Кентавр нікуди без нього не виру­шав і особливо гордився винятковою громіздкістю приладу.

«Обожнюю цей телефон,— гордо говорив Фоу­лі. — Понад сотню міні-програм. Усі моєї власної розробки. Одну я назвав “Потомство”. Скажімо, ти знайшла, як тобі здається, кохання всього твого життя, і тобі досить просто сфотографуватися з ко­ханим, після чого “Потомство” покаже, який вигляд матимуть ваші потенційні діти».

«Здуріти можна. Сподіваюся, коли-небудь ми по­говоримо про це по-справжньому».

Телефон працював, тому вводити пароль не по­трібно було, хоча Холлі, непогано знаючи Фоулі, підозрювала, що той загадав який-небудь варіант власного імені. На екрані висвічувалася безліч міні-програм, розкиданих у божевільному безладі, який, напевно, мав сенс тільки для кентавра.

«Проблема з усіма цими програмами полягає в тому, що інколи тобі треба просто комусь подзво­нити, причому швидко. Де іконка телефону?»

І раптом іконки почали махати їй.

— Вибери мене! — кричали вони хором. — Тисни сюди!

«Це не галюцинація,— з гордістю заявив Фоулі, перебуваючи у відключці. — Ці хлоп’ята анімовані».

— Телефон! — крикнула Холлі в мікрофон кому­нікатора, сподіваючись на наявність голосового ке­рування.

І з полегкістю побачила, як розмитий старомод­ний конічний значок телефону розширився і запо­внив собою весь екран.

«Він не розпливчастий. Це у мене перед очима все пливе».