Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 29)

— Із маленькими дельфінчиками,— підтвердив Фоулі, який був радий нагоді відвернути свою увагу від думок про гонитву за зондом, що підірвав їхній шаттл. Гонитва ця нагадувала переслідування миш­кою кішки, гігантської кішки-мутанта з лазерними очима і пузом, набитим маленькими злісними коше­нятами.

— Помовчи, прекрасний звіре. Помовчіть обоє.

Холлі не могла дозволити собі відволікатися, тому, щоб заглушити бубоніння Оріона, почала го­лосно описувати свої дії для фіксації їх у бортовому журналі капсули.

— І далі йдемо крізь лід, надзвичайно товстий пласт. Без радара, без гідролокатора, орієнтуємося лише за вогнями.

Крізь ілюмінатор світлове шоу мало і страшний, і яскравий вигляд. Двигуни зонда пронизували різьблений лід променями, що веселками мерехтіли на пласких поверхнях. Холлі могла присягнутися, що помітила ціле стадо вмерзлих у льодовик китів, і, здається, якусь величезну морську рептилію.

— Зонд не змінює курсу, і далі знижується під ку­том. Входимо в скельні ґрунти без пошкоджень.

Усе відбувалося саме так — збільшена щільність породи, судячи з усього, ніяк не вплинула на лазерні різаки зонда.

Фоулі не стримався і самовдоволено прокомен­тував:

— Я знаю, як будувати кораблі.

— Тільки не знаєш, як ними керувати,— відпо­віла Холлі.

— Ти розсердив принцесу! — вигукнув Оріон, за­смикавшись у пасках безпеки. — Коли б не ці кляті пута...

— Ти давно був би мертвий,— закінчив за нього фразу Фоулі.

— Згоден,— здався Оріон. — Принцеса спокійна, значить, ніхто не постраждав, добрий хлопче. Мені слід краще контролювати свій рицарський запал. Інколи я просто рвуся в бійку.

У Холлі зачухались вуха. Звичайно, вона розумі­ла, що це від стресу, але від цього не легшало.

— Ми повинні зцілити Артеміса,— сказала вона, шкодуючи, що в неї немає додаткової руки для чу­хання. — Я довго так не витримаю.

Повз них мчали стіни тунелю, відволікаючи увагу химерною сумішшю відтінків сірого і темно-синього. Попіл, роздроблені камені та уламки породи обсипа­лися по стінах тунелю вниз, ще більше обмежуючи поле зору Холлі.

Вона без особливої надії ще раз перевірила стан­цію зв’язку рятувальної капсули.

— Нічого. Зв’язку з Атлантидою немає. Ми як і раніше заблоковані. Зонд не міг нас не виявити. Але чому він не вдається до активних дій?

Фоулі почувався незручно у призначених для дво­ногих істот пасках.

— Еге ж. Чому немає активних дій? Обожнюю ак­тивні дії.

— Я народжений для активних дій! — несподіва­но голосно і пронизливо заволав Оріон. — Ох, як я хочу, щоб цей дракон повернувся, і тоді я зможу вбити його на смерть.

— Убити чим? — поцікавився Фоулі. — Твоєю таємною родимкою?

— Не смій знущатися з моєї родимки, якої, мож­ливо, у мене й немає.

— Стуліть пельки обоє! — гаркнула Холлі. — Світ змінився. Щось насувається.

Фоулі притиснувся щокою до кормового ілюмі­натора.

— Ага, я так і думав.

— Що ти думав?

— Ну, ми вже йдемо нижче рівня моря, тому на­суватися на нас може лише величезна частина оке­ану. Зараз ми з’ясуємо, наскільки надійно спроекто­вано мій зонд.

Світло, що відбивалося від стінок тунелю, раптом потьмяніло і замерехтіло, від оглушливого гуркоту капсула завібрувала. Навіть Оріону заціпило, коли він побачив щільну стіну води, що стрімко накочу­валася на них.

Холлі пам’ятала, як її вчили: розслабити м’язи і спокійно витримати удар, але кожна клітина її тіла все одно намагалася стиснутися перед зіткненням.

«Тримай ніс капсули прямо,— наказала вона собі. — Головне — упірнути. На глибині спокійніше».

Вода стисла їх, немов кулак, і затрясла капсулу так, через що її мешканцям довелося несолодко. Все, що не було прикріплено болтами, почало рухатися. Ящик з інструментами набив Фоулі добрячу ґулю, а Оріону в лоб устряла виделка, залишивши невеличкі ранки.

Намагаючись тримати ніс капсули точно вниз, Холлі вилаялася як матрос і почала відчайдушну бо­ротьбу зі збожеволілою стихією, одночасно розмов­ляючи з капсулою, ніби з необ'їжджений мустангом. З корпусу вилетіла заклепка і, кілька разів зрикошетивши від стінок, врізалася в лобове скло, і від місця удару поверхнею павутиною розповзлися блискучі тріщини.

Холлі поморщилася.

— Дарвіт. Кепсько. Геть кепсько.

Оріон поклав руку їй на плече.

— Принаймні, ми разом пережили захопливу пригоду, чи не так, місс?

— Ще не пережили,— заперечила Холлі, вирівню­ючи задні закрилки і спрямовуючи капсулу крізь во­доверть у безкрайні спокійні глибини океану.

Скло витримало, і Холлі спробувала розгледіти крізь нього спалахи двигунів зонда, сподіваючись визначити його місцезнаходження. Деякий час вона не бачила нічого недоречного для Атлантичного океану, та потім помітила на південному заході, на глибині приблизно десять морських сажнів чотири сині світні диски.

— Ось він! — закричала вона. — Я його бачу.

— А чи не краще попрямувати до найближчого порту? — поцікавився Фоулі. — Спробувати зв’яза­тися з Небесним містом?

— Ні,— відповіла Холлі. — Ми повинні підтриму­вати візуальний контакт і постаратися зрозуміти, куди ця штука прямує. Якщо ми втратимо зонд, то, завдяки твоїй маскувальній фользі, він зникне, і ми більше не знайдемо його — у товщі води досить міс­ця, щоб сховатися.

— Чергове глузування, юна леді,— ображено ска­зав Фоулі. — Не думай, що я їх не рахую.

— І я рахую,— сказав Оріон. — Артеміс теж по­стійно це робив.

— Шкода, його немає з нами,— похмуро промо­вила Холлі. — Хай навіть із його п’ятірками. Він би точно знав, що нам робити.

— Спробую здогадатися. Табір? — У Оріона було таке нещасне обличчя, що Холлі зглянулася.

— Гаразд. Послухай, Оріоне, якщо справді хочеш допомогти, то не зводь очей з монітора зв’язку. Якщо помітиш сигнал, негайно повідом мене.

— Я не підведу тебе, красуне,— присягнувся Орі­он. — Цей екран став для мене тепер чашею Грааля. Я мріятиму, щоб сигнал з’явився з його холодної душі, зітканої з дротів і конденсаторів.

Фоулі хотів був утрутитися і пояснити, що все­редині екрана зв’язку немає жодних дротів і конденсаторів, але, перехопивши гострий погляд Холлі, ви­рішив прикусити язика,

— А ти,— промовила ельфійка тоном, що цілком відповідав її погляду,— спробуй зрозуміти, як їм удалося так спритно обдурити великого Фоулі, і тоді, можливо, у нас з’явиться шанс перехопити керуван­ня цим зондом і ніхто не постраждає.

«Ще одне глузування»,— подумав Фоулі, але вчи­нив мудро, не сказавши про це вголос.

Вони все глибше і глибше занурювалися в темну синяву. Зонд не відхилявся від вибраного курсу, не огинав ні рифи, ні підводні скелі і, здавалося, не по­мічав крихітної капсули, що переслідувала його.

«Він не може нас не бачити»,— подумала Холлі, витискаючи з капсули всю потужність до крихти, щоб не відстати.

Але зонд, навіть якщо і виявив їх, ніяк не реагу­вав, а просто продовжував розпорювати товщу оке­ану з постійною швидкістю, невблаганно наближа­ючись до своєї невідомої мети.

У Холлі з явилась ідея:

— Фоулі, у тебе ж є комунікатор, чи не так?

Кентавр сильно пітнів через понижений уміст кисню в атмосфері, і його блакитна сорочка стала темно-синьою.

— Звичайно, є. Я вже перевірив сигнал. Нічого.

— Знаю, але які міні-програми ти встановив? Є щось для навігації?

Фоулі дістав телефон і переглянув на ньому спи­сок міні-програм.

— Є навігаційна програма. Цілком автономна, жодного сигналу не потрібно.

Кентавр уже зрозумів, що треба робити, тому роз­стебнув паски і поклав телефон на датчик приладо­вої панелі. Екран телефону миттєво спроектувався на бортовий ілюмінатор.

З’явився тривимірний компас і за кілька секунд побудував траєкторію руху капсули, яка, на думку Холлі, цілком збігалася з курсом зонда.

— Отже,— сказав кентавр,— ціль захоплено. До речі, я особисто розробив цю міні-програму. Отри­мав за неї значно більше, ніж за всю роботу в поліції.

— Досить базікати, займися ділом.