Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 25)

«Ні. Я не стану рабом. Я відмовляюся».

Маленька четвірка дряпнула йому лікоть, послав­ши заряд і змусивши хлопця здригнутися всім тілом.

«Це пам’ять, не більше того. Мій розум реконструював трубопровід подачі плазми. Все це не­справжнє».

Але удари струму відчувалися як справжнісінькі. Коли одна з маленьких четвірок виявила його, усі вони зібралися в зграйку лютих рибок і почали за­штовхувати Артеміса назад у кабінет.

Важко дихаючи, він упав горілиць на підлогу.

«Треба спробувати ще раз»,— подумав він.

Але не зараз. Четвірки, здавалося, спостерігали за ним, за кожним його рухом.

«П’ятірка,— подумав Артеміс. — Щоб вижити, мені потрібна п’ятірка. Я спробую знову. Скоро. Дуже скоро».

Артеміс відчув у грудях тягар, який був занадто важким як для уявного.

«Я спробую ще раз. Тримайтеся, друзі мої».

ГЛАВА 6: «СКИДАННЯ БАЛАСТУ»

«Безодня», Атлантида, наш час

В’ЯЗЕНЬ під номером сорок два зайшов на офіційний сайт ЛЕП і не­абияк здивувався, не знайшовши себе в списку «Десять найнебезпечніших злочинців».

«Вони забули, що я зробив,— подумав він з де­яким задоволенням. — Саме так, як і планував».

Турнбол відправив Леонор ще одне термінове по­відомлення, яких зібралося вже з десяток за сьогодні.

«Кохана, підготуйся до мандрівки. Скоро будемо разом».

Затамувавши подих, він чекав на відповідь і не­вдовзі отримав її. Одне слово.

«Поквапся».

Швидка відповідь порадувала Турнбола — хоча вони прожили у шлюбі вже багато років, усе ще ловили кожне слово одне одного. Щоправда, текст повідомлення трохи його стурбував. Останнім часом Леонор стала писати коротко, часто не більше однієї фрази. Він не вірив у небажання коханої дружини спілкуватися з ним — мабуть, вона геть ослабіла і кожне зусилля для неї болісне.

Турнбол послав друге повідомлення Арк Сулу, перебіжчикові з ЛЕП, якого він недавно найняв, щоб упевнитися, що про його дружину добре піклуються.

«Леонор слабіє без моєї магії, містере Сул. Прояви особливу турботу. Подбай якнайкраще».

Турнбола раптом напала нетерплячка.

«Усього кілька годин розділяють нас, люба. Три­майся, заради мене».

Органи влади, звичайно ж, помилились. Турнбол був дуже небезпечний. Вони забули, що саме він украв мільйони з бюджету на озброєння ельфійської поліції. Саме він мало не зруйнував половину Небес­ного міста, щоб позбутися конкурента.

«І в мене вийшло б,— у тисячний раз подумав він,— коли б не втрутився мій благочестиво-лице­мірний братик».

Він прогнав цю думку. Роздуми про Джуліуса мо­гли змінити його основні показники стану організ­му, а це приверне увагу наглядачів.

«Треба трохи дати собі спокій,— подумав він, роз­ташувавшись біля монітора. — Можливо, востаннє перед тим, як я звідси піду. Скоро по мене прийде Вішбі, а потім поліція зрозуміє свою помилку. Як за­вжди, із запізненням».

Посміхнувшись власному відображенню на екра­ні, він набрав коротке повідомлення і послав його на певний веб-сайт.

«Розвагам кожен вік підвладний»,— подумав він, натиснувши на клавішу «відправити».

«П'яний папуга», Маямі, наш час

Універсальний закон говорить: ті, хто втікають від правосуддя, коли-небудь зберуться разом саме тут. Неважливо, скільки поліцейських у них на хвості, втікачам завжди вдається знайти це мерзенне бруд­не кубло, де хитрий шинкар подає найдешевше пійло, і навіть поліція не підозрює про існування такого містечка. Зазвичай для подібного закладу ха­рактерні сталеві двері, зафарбовані вікна і пліснява в туалеті, а також страви, що складаються не більше ніж з двох інгредієнтів. Саме таким місцем був «П’я­ний папуга».

Власник, гном на ім’я Барнет Ріддлс, був дещо під­лесливий у спілкуванні, що викликало симпатію в його вельми специфічних клієнтів. Якщо підлесли­вої манери виявлялося недостатньо, щоб утихоми­рити порушника порядку, то Барнет підкріплював її ударом украденого у поліцейських електрошокового кийка.

«П’яний папуга» правив за притулок гномам, і де­віз клубу звучав так: «Якщо тебе не чекають там, зна­чить, тебе чекають тут»,— тобто кожен вигнаний, переслідуваний чи звиклий волочитися підземний мешканець, що опинився в Північній Америці, рано чи пізно забрідав сюди. З Барнета Ріддлса вийшов ідеальний господар, бо завдяки примсі природи він належав до надзвичайно нечисленної частини пред­ставників Народу, чий зріст перевищував сто два­дцять сантиметрів. Тому Барнет, прикривши вуха банданою, ставав ідеальним посередником для спіл­кування з людьми, котрі постачали йому спиртні на­пої, злегка протухлу яловичину для приготування кесадильї та будь-яку кількість зброї, яку він міг за­гнати з чорного ходу.

Цей ранній ранок у «П’яному папузі» нічим не відрізнявся від інших. Гноми сиділи, схилившись над пивними кухлями, двоє спрайтів грали в хруст­бол на своїх комунікаторах, а з півдесятка ельфів-найманців коло більярдного столу розповідали про свої бойові пригоди.

Барнет Ріддлс був зайнятий серйозною розмовою з гномом, що сидів за барною стійкою.

— Ну ж бо, Томстоуне,— підлесливо умовляв він,— купи дві-три пушки. Чи бодай гранату, на ли­хий кінець. А то стовбичиш тут цілий день і хлебчеш сиру воду. Хіба немає нікого, у кого ти хотів би ви­стрілити кілька разів?

Гном посміхнувся, показавши фірмові, схожі на могильні плити зуби.

— Про це не може бути й мови, Ріддлсе.

Це зовсім не бентежило Барнета — гнома часто виручав природжений оптимізм. Кому ще могло спасти на думку відкрити паб для чутливих до світла гномів у сонячному Маямі?

«Це останнє місце, де поліцейські шукатимуть злочинців-утікачів,— часто пояснював він. — Поки вони морозять свої поліцейські зади в Росії, ми тим часом потягуємо пиво в розкішному приміщенні з усіма вигодами».

«Розкішному» — це було гучно сказано, приміщен­ня важко було назвати навіть чистим. Але «П’яний папуга» був місцем зустрічей солдатів удачі, вони зби­ралися тут побазікати про війну, чи вдень, чи вночі, і ладні були миритися з надхмарними цінами Барнета і його постійними спробами щось утелющити.

— А як щодо електронного імплантату? — не зда­вався шинкар. — У наш час у всіх є імплантати. Інак­ше як ти зможеш стежити за ЛЕП?

Томстоун насунув фетрового капелюха на очі.

— Хочеш — вір, хочеш — не вір, Ріддлсе, але я не значуся в розшуку. Зараз ти дивишся на стовід­сотково законослухняного громадянина. Чорт заби­рай, у мене навіть є наземна віза.

— Дурниця,— засумнівався Барнет.

Томстоун штовхнув до нього по стійці пластико­ву картку.

— Читай і плач.

Барнет, примружившись, вивчив написи гномською мовою та офіційну голограму.

— На вигляд справжня,— признався він.

— Бо вона і є справжня, мій друже, звиклий роз­водити пиво.

Барнет похитав головою.

— Нічого не розумію. Чому ти тут, якщо можеш бути де завгодно?

Томстоун кинув жменю горішків у схожий на пе­черу рот, і Барнет міг присягнутися, що кожен хрус­кіт відбивається луною.

— Я тут,— промовив нарешті Томстоун,— через клієнта.

Барнет остаточно загубив кінці.

— Що? Через якого-небудь злодія, найманця, ви­магача і фальшивомонетника?

Томстоун посміхнувся ще ширше.

— Ага. Це мої люди.

Барнет перевірив глечик із жаб’ячою емульсією, яку заквашував для піксі.

— А ти бунтар, Томстоуне. Знаєш про це?

Перш ніж відвідувач устиг відповісти, пластма­совий папуга над барною стійкою пронизливо за­кричав.

— Нове повідомлення! — пролунало з його аніматронного дзьоба. — Нове повідомлення на дошці оголошень!

— Перепрошую,— підкреслено ввічливо сказав Барнет Ріддлс. — Мушу залишити вас, щоб перевіри­ти недавно поставлений і надзвичайно зручний імп­лантат.

— Дуже зручний, поки ти не пройдеш повз мікро­хвильову піч і не втратиш десять років пам’яті,— за­уважив Томстоун. — А втім, ти проводиш тут стільки часу, що, можливо, не помітиш зникнення десятка-другого років.

Барнет не слухав. Його погляд затуманився, поки він перевіряв свій незаконний імплантат, який йому вживив у кору головного мозку один лікар, позбавле­ний ліцензії. Гном кілька разів промовив «гмм», один раз — «справді?», а потім повернувся в реальність.