Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 23)

«Ненавиджу холод. Як же я його ненавиджу».

З поверхні води крижаними хмарами здіймався туман, огортаючи примарно-блакитною завісою ма­сивні сталактити.

«Примарно-блакитною завісою? — подумала Хол­лі. — Може, мені почати писати вірші? Цікаво, з чим римується “розчавлена”?»

Холлі ударила ногою лід, що утворився біля осно­ви капсули, намагаючись розчистити люк, який, на щастя, не встиг піти під воду, інакше без «Нейтрино» до нього годі було б дістатися.

Капітан спрямувала всі зібрані за день розчару­вання в запеклі стусани, що тривали кілька хвилин. Холлі копала ногами по льоду так, ніби це він піді­рвав шаттл, ніби його кристали були винні в атаці зонда. Звідки бралися сили — незрозуміло, але її дії дали свої плоди, і невдовзі під прозорим шаром роз­трощеного льоду з’явилися обриси люка.

Звідкись згори донісся голос.

— Агов, Холлі! У тебе все гаразд?

Наприкінці пролунала ще одна фраза. Приглуше­но. Невже Оріон знову назвав її маленькою ельфій­кою? Холлі щиро сподівалася, що ні.

— У мене... все... гаразд! — прохрипіла вона, су­проводжуючи кожне слово ударом по крижаній кірці.

Постарайся не перенапружуватись,— промо­вив лункий голос. — Зроби кілька дихальних вправ. «Неймовірно,— подумала Холлі. — Цей хлопець с тільки часу провів у голові в Артеміса, що навіть не знає, як жити в реальному світі».

Вона просунула пальці до ручки люка і відкинула тверді грудки льоду, що заважали відчинити її. Суто механічному замку блокування не загрожувало, але це не обов’язково поширювалося на систему керу­вання капсулою. Вийшовши з-під контролю, зонд міг підсмажити навігаційне устаткування капсули так само легко, як вивів з ладу їхні засоби зв’язку.

Холлі вперлася ногою в корпус і потягнула криш­ку люка. З отвору, затопивши її другий черевик, ри­нув потік рожевого дезинфікуючого гелю і швидко випарувався, перетворившись на туман.

«Дезинфікуючий гель. На випадок, якщо шаттл зазнає зараження».

Вона застромила голову в капсулу, і датчики руху одразу ж запалили кілька фосфоресцентних ламп на панелі стелі.

«Чудово. Принаймні, аварійне живлення є».

Перевернута рятувальна капсула була спрямована прямо до центру Землі. Спартанська обстановка при­значалася для солдатів, а не для звичайних пасажирів.

«Оріону це сподобається», — подумала вона, за­стібаючи на собі паски безпеки пілота. Тут було шість окремих пасків безпеки, і цей шаттл був пога­но оснащений, якщо йшлося про гіроскопи чи під­віски.

«Можливо, мені вдасться витрусити Артеміса з його власного мозку. І ми зможемо порахувати до п’яти разом».

Вона поворушила пальцями і піднесла руку до пульта керування.

Нічого не сталося. Ні активації, ні попереджу­вального сигналу. Ні іконки, що вимагає увести стартовий код.

«Кам’яний вік»,— подумала Холлі і нахилилася вперед, наскільки дозволяли її паски, щоб дістатися до розташованого нижче старого доброго штурвала і ручного керування двигунами.

Вона натиснула на кнопку запалювання, двигун почав чхати.

Ще одне натиснення, і жалюгідний мотор ряту­вальної капсули ожив і запрацював — уривчасто, як дихає помираючий, але все-таки запрацював.

«Спасибі»,— подумала Холлі за мить до того, як з вентиляційних отворів клубами повалив у кабіну чорний дим, змусивши закашлятися.

«Є деякі пошкодження, але, сподіваюся, у нас усе вийде».

Холлі вручну відчинила кришку бортового ілюмі­натора і стривожилася від того, що побачила. Вона чекала побачити синю воду підземної річки, що не­стримно мчить за прозорим полімером, а натомість уздріла безодню. Капсула висіла над печерою, що пронизувала льодовик і закінчувалася запаморочли­вим прямовисним обривом до материкової породи. Хвилясті стіни льоду йшли кудись униз, їх освітлю­вав далекий мерехтливий вогонь двигунів зонда, який нестримно занурювався у глибини землі.

«Ось він де. Рухається точно вниз».

Холлі стукнула по кнопці нагрівання палива і не­терпляче потарабанила пальцями по пульту, доки він прогрівався.

— Мені треба,— пробурмотіла вона ледве чут­но,— повертатися. І якомога швидше.

Але увімкнути задній хід досить швидко не вдало­ся. Вода зірвала крижаний хребет, який підтримував рятівну капсулу. На мить зонд завис, а потім прова­лився в розверсту діру й безпорадно полетів у прірву.

За кілька хвилин до цього хлопець з обличчям Артеміса Фаула стояв на поверхні льоду і дивився вниз на Холлі Шорт, оцінюючи по заслузі її старання і захоплюючись фігурою.

— А вона смілива, n’est-ce pas?[7] Погляньте, як вона бореться зі стихією.

До нього, цокаючи копитами, підійшов Фоулі.

— Припини, Артемісе. Тобі не вдасться мене об­дурити. Що ти задумав?

Оріон відповів йому цілком спокійним поглядом. Знайомі риси Артеміса здавалися відкритими і гідни­ми довіри. Спритний трюк, оскільки у виконанні са­мого Артеміса ті ж самі риси обличчя мали підступ­ний, майже зловісний вигляд, хтось би навіть сказав — підлий. Якось один учитель музики вико­ристав це слово у звіті про успішність Артеміса, тобто вчинив не зовсім професійно, але задля справедли­вості треба зауважити, що Артеміс і справді перепро­грамував його синтезатор так, що інструмент завжди грав «Jingle Bells»[8] хоч на які клавіші натискай.

— Я нічого не задумав,— відповів Оріон. — Я жи­вий, і я тут. От і все. У мене збереглися Артемісові спогади, але не його вдача. Гадаю, своєю раптовою появою я зобов’язаний тому, що Народ називає син­дромом Атлантиди.

Фоулі погрозив йому пальцем.

— Чудова спроба, але синдром Атлантиди зазви­чай виявляється через нав’язливі ідеї і марення.

— Друга стадія.

Фоулі вистачило хвилини, щоб проконсультува­тися зі своєю мало не фотографічною пам’яттю.

— Друга стадія синдрому Атлантиди призводить до появи в об’єкта симптомів виникнення зовсім ін­шої окремої особистості.

— І? — підштовхнув його Оріон.

— Друга стадія може бути ініційована як психіч­ним потрясінням, так і фізичною травмою, напри­клад ураженням електрострумом.

— Холлі вистрілила в мене. Ось і пояснення.

Фоулі пошкріб копитом по снігу.

— Ось тут і ховається проблема з нашим інтелек­том. Ми здатні відстоювати свою точку зору весь день, не дістаючи значної переваги. Таке трапляєть­ся, якщо ти геній,— кентавр усміхнувся. — Поглянь, я намалював «Ф», це означає «Фоулі».

— Чудова робота,— похвалив його Оріон. — Які прямі лінії. Для цього необхідне майстерне володін­ня КОПИТОМ.

— Я знаю,— сказав Фоулі. — У мене справжній та­лант, але поки що немає форуму, де можна було б об­говорити його.

Фоулі розумів, що базікає про малювання копита­ми винятково для того, щоб відволіктися від подій. Він часто допомагав Холлі виходити з різних кризо­вих ситуацій. Але йому рідко доводилося опинятися в бойовій обстановці і спостерігати за самим виник­ненням такої кризи.

«Відеозаписи не здатні передати почуття,— поду­мав він. — Мені страшно до нестями, але немає шо­лома з камерою, щоб зафіксувати це».

Фоулі лякало, що комусь вдалося зламати його космічний зонд і перепрограмувати аморфоботів. Його страхало, що гой, хто зробив це, зневажливо ставився до життя підземних мешканців, так само, як і людей чи тварин. Та ще більше жахало кентавра те, що Холлі, не дай боже, може бути поранена чи ще гірше, і тоді йому і цьому дурнуватому альтер еґо Фаула доведеться самим шукати спосіб попередити Небесне місто. Фоулі гадки не мав, чи вистачить у нього розуму виконати цю роботу, якщо не допо­може самовпевненість, якої у нього було з головою, і майстерне володіння віртуальною клавіатурою. Ар­теміс, безперечно, знайшов би вихід, але його, воче­видь, саме зараз не було вдома.

Фоулі із тремтінням усвідомив, що нинішня ситу­ація впритул наблизилася до найгірших його кошмарів, особливо якщо Кабалліна зрештою поголить його. Самовладання завжди багато важило для Фоу­лі, а тепер він застряг на льодовику разом з хворою людиною і безпорадно спостерігав, як їхня єдина на­дія на порятунок бореться з підземною річкою.

Його найгірший нічний кошмар відійшов на дру­гий план, коли рятувальна капсула з Холлі всередині раптом зникла під льодом. Синюваті брили швидко заповнили діру, і, перш ніж Фоулі устиг роззявити рота від жаху, корабель пропав, мовби його ніколи там і не було.

Кентавр упав на передні коліна.

— Холлі! — у відчаї закричав він. — Холлі!

Оріон теж розгубився.

— Ох, капітане Шорт... Я так багато хотів сказати вам про наші почуття — Артемісові та мої. Ви були такі молоді, ви стільки ще могли зробити.

Великі сльози покотилися по його щоках.

— О Артемісе, бідолашний дурний Артемісе... Ти володів таким скарбом і не знав цього.

Жахлива втрата спустошила Фоулі. Холлі більше немає. Пропав їхній останній шанс попередити Не­бесне місто. Де вже сподіватися на успіх, якщо єди­ний помічник у тебе — мрійливий гидкий хлопчись­ко, що вигукує «О!» на початку кожної другої фрази.

— Заткнись, Оріоне! Її немає. По-справжньому.

Твердий лід під колінами чомусь надавав ще біль­шого відчаю їхньому становищу.

— У мене майже немає досвіду спілкування зі справжніми людьми,— признався Оріон, опуска­ючись на лід поряд з кентавром. — Чи почуттів, які вони переживають. Але по-моєму, зараз мені дуже сумно. І самотньо. Ми втратили друга.

Слова його звучали щиро, і Фоулі почувався зобо­в’язаним виявити співчуття.

— Гаразд. Ти ні в чому не винен. Для нас обох це страшна втрата.