Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 21)

Вішбі спробував підморгнути, що було досить важкувато, оскільки в нього не було повік і йому треба було застосувати зволожуючий аерозоль, щоб змити з очей пісок, що назбирався там. Тому підмор­гування, за версією спрайта, являло собою недбалий нахил голови вбік.

— Надзвичайна ситуація? Ні, вона нам зовсім не потрібна.

«Пісок в очах,— подумав Турнбол. — Яка гидота. Цей рибний хлопчик такий же гарний, як і паровий каток з увімкненою сиреною нагорі. Краще змінити гему, поки хто-небудь випадково не поглянув на мо­нітор системи спостерження. Ото б ускочив по самі вуха».

— Отже, містере Вішбі. Гадаю, сьогодні листів немає?

— Немає. Жодного листа сотий день поспіль.

Турнбол потер руки, немов на нього чекала купа невідкладних справ.

— Гаразд, не смію більше відволікати вас від ва­ших прямих обов’язків, та й мені є чим зайнятися. Склав для себе графік, і як бачите, мушу його дотри­муватись.

— Правильно, Турнболе,— сказав Вішбі, який давно забув, що це він повинен відпускати в’язня, а не навпаки. — Я просто хотів повідомити, що у мене знову є штурманське свідоцтво. Тому що це було в моєму графіку.

Посмішка не зникла з обличчя Турнбола, навпа­ки, стала ще ширшою від думки про те, як він позбудеться цього ідіота, тільки-но той перестане бути ко­рисним.

— Чудово. Дякую, що заглянули.

Вішбі вже майже дійшов до люка, аж раптом зу­пинився і зробив ще одну помилку.

— Будемо сподіватися, приводу для надзвичайної ситуації не виникне, га, капітане Рут?

Турнбол внутрішньо застогнав.

«Капітане. Тепер він називає мене капітаном».

Ватнайокутль, наш час

Свіжоспечений Оріон Фаул розглядав свої шкар­петки.

— Немає компресійних шкарпеток, — заявив він. — За останні тижні мені довелося зробити кілька пере­льотів на великі відстані, і я помітив, що Артеміс жод­ного разу не надягнув компресійних шкарпеток. Я знаю, він усвідомлює небезпеку виникнення глибо­кого тромбозу вен, але все одно просто ігнорує її.

Це була вже друга тирада, виголошена Оріоном усього за дві хвилини, перша стосувалася викорис­тання Артемісом негіпоалергенного дезодоранту, і Холлі вже починало набридати слухати його бала­канину.

— Я можу відключити тебе,— весело запропону­вала вона, немов висуваючи найрозумніший план дій. — Стукну тебе по шиї, залишу в ресторані для людей і обговоренню шкарпеток — кінець.

Оріон м’яко посміхнувся.

— Ти б цього не зробила, капітане Шорт. Я можу замерзнути до смерті, перш ніж прибуде допомога. Я ні в чому не винен. Більш того, я тобі не байдужий.

— Ні в чому не винен! — пирхнула Холлі, почув­ши таку несподівану заяву. — Ти — Артеміс Фаул! І вже багато років вважаєшся ворогом номер один для суспільства.

— Я не Артеміс Фаул,— заперечив Оріон. — Я ділю з ним тіло і знання гномської мови, але, між іншим, у мене цілком інша особистість. І ще я відо­мий як альтер еґо.

— Навряд чи подібна лінія захисту справить вра­ження на суддів,— посміхнулася Холлі.

— О, у цьому немає сумнівів,— із задоволеним ви­глядом промовив Оріон. — Таке трапляється часто.

Холлі поповзла по нанопластинах, що перетвори­лися на рідке багно, до краю кратера, в якому всі вони ховалися.

— Жодних ознак ворогів. Здається, вони спусти­лися в підземний кратер.

— Здається? — перепитав Фоулі. — Ти не можеш бути конкретнішою?

Холлі похитала головою.

— Ні, не можу. У мене залишилися лише очі. Всі наші прилади здохли. І каналів зв’язку за межами нашої власної локалки немає. Гадаю, зонд заблоку­вав усі з’єднання.

Фоулі тим часом опоряджався — струшував липкі нанопластини з боків.

— Коли його атакують, він створює завади в ши­рокому діапазоні, вирубаючи засоби зв’язку і блоку­ючи зброю супротивника. Я здивована, що Артемі­сова гармата вистрілила — твоя зброя має бути виведена з ладу і не працювати.

Холлі перевірила свій «Нейтрино». Мертвий, як цвях в одвірку. На заборолі жодного показу, за ви­нятком червоного черепа, що повільно обертався і був індикатором катастрофічного збою системи.

— Дарвіт,— прошипіла вона. — Ні зброї, ні зв’яз­ку. Як нам зупинити цю штуку?

Кентавр знизав плечима.

— Це зонд, а не панцерник. Його досить просто знищити після виявлення радаром. Якщо це змова деяких розумників знищити підземний світ, то вона якось не вражає.

Оріон підняв палець.

— Я відчуваю, що повинен уточнити, і поправте мене, якщо Артеміс запам’ятав неточно, але хіба ваші прилади не зуміли виявити цей зонд?

Фоулі насупився.

— А ти починаєш мені подобатись набагато біль­ше, ніж той, другий.

Холлі випросталася.

— Ми повинні стежити за зондом. Визначити, куди він прямує, і якимсь чином передати повідом­лення в Небесне місто.

Оріон усміхнувся.

— Знаєте, міс Шорт, ви маєте вельми ефектний вигляд на тлі пожежі. Дуже привабливо, якщо до­зволите зауважити. Я знаю, що ви розділили moment passionne[6] з Артемісом, згодом зіпсований типовою для нього хамською поведінкою. Я розділяю Артемісову пристрасть, але не його невихованість. Помір­куйте про це, поки ми переслідуємо зонд. Я вас не кваплю, просто поміркуйте.

Цього цілком вистачило, щоб виникла оглушлива тиша в розпалі кризи, яка, схоже, аж ніяк на Оріоні не позначалася.

Першим заговорив Фоулі:

— Що це у тебе з обличчям, капітане Шорт? Що коїться у твоїй голові зараз? Не думай, просто скажи.

Холлі не відповіла йому, та це не змусило кентав­ра замовкнути.

— Ти на мить відчула пристрасть до Артеміса Фа­ула? — допитувався він. — У твоєму рапорті про це не згадувалося.

Можливо, Холлі почервоніла, а може, все пояс­нювалося згаданим вище ефектним тлом.

— Звичайно, у рапорті цього не було. Тому що не було ніякої пристрасті.

Фоулі не бажав так просто здаватися.

— Холлі, значить, нічого не сталося?

— Нічого, про що варто було б говорити. Коли ми перенеслися назад у часі, мої думки та почуття трохи сплуталися. Тимчасове явище, зрозуміло? А тепер зосередьмося. Ми повинні поводитись як професіо­нали.

— Тільки не я,— веселим тоном заявив Оріон. — Я всього-на-всього підліток, у якого розігрались гормони. І смію зауважити, маленька ельфійко, що розігрались вони через вас.

Холлі підняла забороло і поглянула гормонально­му підліткові у вічі.

— Не здумай гратися зі мною, Артемісе. Якщо у тебе не виявлять серйозного психічного розладу, ти добряче пошкодуєш про свої слова.

— О, гаразд, я псих. У мене купа психічних захво­рювань,— весело підхопив Оріон. — Роздвоєння особистості, маячні галюцинації, обсесивно-компульсивний розлад. Чого лише немає, та найголовні­ше — я не тямлю себе від вас.

— Непогано сказано,— пробурмотів Фоулі. — Він, безперечно, не Артеміс.

Холлі, потупавши, струсила грязюку з черевиків.

— У нас два завдання. Перше — замаскувати всі ознаки перебування тут нашої техніки, тобто шатт­ла, від очей цікавих людей, принаймні, до того часу, поки сюди не прибуде рятувальна команда ЛЕП і не переправить уламки під землю. Друге — якимсь чи­ном повиснути в цього зонда на хвості й передати у Поліцейську Плазу відомості про його переміщен­ня. — Вона скоса поглянула на Фоулі. — Це може по­яснюватися простою несправністю?

— Ні,— відповів кентавр. — І я заявляю це з цілко­витою впевненістю. Зонд перепрограмовано навмис­но, як і аморфоботи. Вони ніколи не призначалися для використання як зброя.

— Значить, у нас з’явився ворог, і ми мусимо по­передити Поліцейську Плазу.

Холлі обернулася до Оріона.

— Ну? Які ідеї?