Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 19)

«Деякими студентами я горджуся, — говорив Крістіан тоном диктора Бі-бі-сі. — А ти доводиш мене до відчаю. Що це за прийом?»

А Джульєтта незмінно відповідала: «Я придумала його сама, вчителю».

«Придумала? Придумала? Значить, погано думала».

Джульєтта надувала губи і бурчала про себе: «Ним міг би пишатися сам Брюс Лі».

А тепер Крістіан Варлі Пенроуз немов безпосе­редньо під’єднався до її мозку.

— Стій де стоїш! — повторив голос. — А потім можеш утратити рівновагу і впасти на сцену.

Джульєтта відчула, як голос заволодіває її рішу­чістю і починає викручувати її, ніби мокрий рушник.

«Не дивися. Не слухай».

Але вона дивилась і слухала, і підступній магії вистачило всього секунди, щоб запустити двоє щу­палець їй у мозок. Ноги завмерли, немов на них наді­ли фіксатори, параліч почав поширюватися по тілу знизу вгору.

— Дарвіт! — лайнулась Джульєтта, не до кінця ро­зуміючи чому, і, прикликавши рештки самовладання, різко змахнула руками й усім тілом кинулася на труб­часту раму, що підтримувала екран і динаміки.

Екран розтягнувся, і на мить Джульєтті, точніше, маленькій бульбочці її розуму, що зберегла здоровий глузд, здалося, що він не порветься, та наступної миті її лікоть, такий гострий, що, як говорив у ди­тинстві Батлер, ним можна відкривати бляшанки су­хого пайка, прорвав пластик і нерівна дірка побігла по всій довжині екрана.

Червоні очі тварюки закотилися, Джульєтта, на­магаючись ухопитися за звуко-і відеокабелі, почула знервоване пирхання, і наступної миті вона, про­слизнувши в дірку на раптом згаслому екрані, вже летіла шкереберть на безформну купу тіл.

За півсекунди до удару Джульєтта встигла згорну­тися в клубочок.

Її останньою думкою перед падінням у натовп було: «Сподіваюся, зомбі м’які».

Надія не справдилась.

Як тільки злий чаклун зник з екрана, поневолені ним аматори спорту поступово почали приходити до тями.

Косметолог на пенсії Джері Ніебалм із Сіетла рап­том усвідомила, що якимсь чином дісталася від за­днього ряду до сцени без допомоги ходильної рами. Більш того, у неї збереглися фантомні спогади про те, як вона перестрибнула через кількох хлопців, на­магаючись наздогнати чарівну дівчину в борцівському костюмі і з вплетеним у косу обручем. Через два місяці Джері пройде курс відновної терапії в салоні своєї подруги Дори Дел Маар і навчиться викликати ці спогади, щоб насолоджуватись ними на дозвіллі.

Напівпрофесійний гравець у боулінг із Лас-Веґаса, Стью Гоппін на прізвисько Сир, отямившись, виявив у роті смердючу пелюшку, а на футболці впоперек грудей зроблений губною помадою напис: «УБИЙ ВЕДМЕДЯ. УБИЙ». Дещо приголомшений Стью ясно пам’ятав лише, як збирався уп’ястися зубами в соко­витий і м’ясистий хот-дог. Зараз, відчуваючи залиш­ковий присмак пелюшки на язиці, Стью вирішив на якийсь час відмовитися від хот-догів.

Стью, звісно, про це й гадки не мав, але пелюшка на­лежала юному Андре, Прайсу — малюкові з Портленда, який раптом продемонстрував швидкість і спритність, досі нечувані для восьмимісячної дитини. Майже всі жертви гіпнозу ледве ворушилися, а Андре, пробігши по головах глядачів, виконав ідеальне потрійне сальто зі столу коментатора і встиг уп’ястися єдиним зубом у великий палець Батлера, перш ніж охоронець повніс­тю зник під купою тіл. Через кілька місяців Андре Прайс заговорив, на жаль, томською мовою, чого не могли знати його батьки. На їхню чималу полегкість, син швидко опанував і англійську, але свою першу див­ну мову так і не забув. Окрім того, пізніше він з'ясував, що здатен підпалювати хмиз силою думки, хоча вихо­дило це у нього не завжди.

Оглушливий багатоголосий стогін трохи не зі­рвав дах з театру, коли тисячі людей зрозуміли, що опинилися зовсім не там, де їм належало бути. Див­ним чином обійшлося без летальних наслідків, але на той час, коли змастили антисептиком останній поріз, у підсумку налічувалося триста сорок вісім пе­реломів, понад одинадцять тисяч рваних ран, а ще вісімдесят дев’ять людей, що перебували в істерич­ному стані, були змушені зажити заспокійливих за­собів, які, на щастя для пацієнтів, коштували в Мек­сиці набагато дешевше, ніж у США.

Хоча на дворі стояла епоха аматорського відео, тобто кожен глядач мав у своєму розпорядженні принаймні одну камеру, не було знято жодного ка­дру, який підтверджував би факт сеансу масового гіпнозу. Насправді поліція, переглядаючи файли в усіх конфіскованих камерах і мобільних телефо­нах, виявила, що геть усі прилади у стані, в якому їх випустили із заводу. Жодних світлин. З часом Канкунський феномен, як прозвали цей випадок, поча­ли згадувати разом із Зоною 51 і міграцією єті.

Батлер обійшовся без істеричних припадків, мож­ливо, через брак у легенях повітря для волання, але, найпевніше, тому, що йому доводилося потрапляти і в небезпечніші ситуації (одного разу Батлер протя­гом кількох годин ділив димар в індуїстському храмі з тигром). Він дістав з десяток ран, але не став чека­ти, щоб їх внесли до загального списку.

Джульєтта ж, незважаючи на падіння з висоти, практично не постраждала. Навіть не відновивши ди­хання, вона почала відкочувати тіла з того місця, де востаннє бачила похованого під тілами забіяк брата.

— Батлере! — гукала вона. — Брате! Ти тут?

Невдовзі з’явилася гладенька, як льодяник, голо­ва брата. Побачивши пульсуючу на скроні вену, Джульєтта миттєво зрозуміла, що брат живий.

На обличчі Батлера лежав і жував його великий палець напіводягнений повненький малюк. Джу­льєтта обережно підняла дитину, помітивши, що вона занадто спітніла як для свого віку.

Батлер глибоко зітхнув.

— Спасибі, сестричко. Цей малий не лише вкусив мене за палець, а й спробував засунути свій кулак мені в ніздрю.

Малюк весело забуркотів, витер пальці об Джульєттин хвіст на голові і поповз по купі тіл до дами, що істеричне ридала і чекала його з розкритими обіймами.

— Я знаю, дітей треба любити,— сказала Джульєт­та, роздратовано схопивши за підтяжки схожого на банкіра чоловіка, перш ніж той устиг залізти Батле­рові на плечі. — Але від цієї смерділо, і вона кусалася.

Вона міцно схопила за плечі світловолосу даму се­реднього віку, чию зачіску вкривав товстий шар лаку, через що волосся блищало, немов пелюстки дрібноцвіту.

— Ну ж бо, місіс, злізайте з мого брата.

— Ох... — Дама часто заморгала, намагаючись уторопати, що відбувається. — Мені веліли зловити ведмедя. Чи щось подібне. А ще у мене був попкорн, багато попкорну, за який я заплатила. Хто відшкодує мені збитки?..

Джульєтта прокотила даму по животах чотирьох ковбоїв, одягнених в однакові футболки з написом «ПАРУБОЦЬКИЙ ВЕЧІР ФЛОЙДА» під розшитими стразами жилетами.

— Це обурливо,— пробурчала дама. — Я пристой­на жінка. Терпіти не можу цих запахів і спітнілих тіл.

Тут і справді було багато тіл і запахів вистачало, але більша частина належала Флойду та його хлопцям, від яких тхнуло так, ніби парубоцький вечір тривав щонайменше два тижні. Це підтвердилося, коли про­чуняв ковбой зі значком «ФЛОЙД» па грудях.

— Хай йому чорт! Від мене смердить гірше, ніж від дохлого скунса в костюмі зі шкірки бананера.

«Бананера?» — подумки здивувалася Джульєтта.

Батлер повернув голову, щоб вільніше дихалося.

— Нас підставили, — сказав він. — У тебе тут з’я­вилися вороги?

Джульєтта відчула, як з очей несподівано покоти­лися сльози. Вона так хвилювалась. Так хвилюва­лась! Старші брати можуть залишатися незламними дуже довго.

— Ти, жирний вайло,— сказала вона майже як Флойд,— До твого відома, зі мною все гаразд. Я вря­тувала тебе і всіх інших.

Батлер обережно протиснувся між двох борців, одягнених у яскраву лайкру і шкіряну маску.

— Я потім поплещу тебе по спині, сестричко.

Він нарешті вибрався з клубка тіл, випростався на повний зріст у центрі сцени і поглянув угору.

— Ти бачиш усе це?

Джульєтта видерлася на брата і стала йому на плечі, а потім, заради понту, піднялася на голову і завмерла, легко зберігаючи рівновагу. Вона стояла на одній нозі, зігнувши другу в коліні.

Тепер вона мала досить часу, щоб оцінити масш­таб того, що сталося, і від побаченого перехопило дух. їх оточувало море сум’яття, що стогнало і хви­лювалося. Сочилася кров, тріщали кістки, текли сльози. Це була справжня зона лиха. Люди хапалися за мобільні телефони, як за соломинки, спринклери огортали залу водяним туманом, що крапельками осідав на обличчі Джульєтти.

— І все це заради того, щоб убити нас,— проше­потіла вона.

Батлер підняв широкі долоні, і вона, як робила багато разів у додзьо Фаулів, спустилась на руки бра­тові.

— Не просто вбити,— заперечив він. — Для цього досить кілька разів вистрілити з «Нейтрино». А тут хотіли розважитись.

Джульєтта зробила сальто і приземлилась на сцену. — Хто?

У кінці зали обвалилася ще одна частина трибун, викликавши нову хвилю криків і страждань.

— Не знаю,— похмуро промовив охоронець,— але той, хто мав намір убити нас, хотів, щоб Артеміс залишився без охорони. Дай-но я переодягнуся, і ми з’ясуємо, кого Артеміс розсердив цього разу.

ГЛАВА 5: УПЕРЕД І ВГОРУ

В'язниця суворого режиму «Безодня», Атлантида

ТУРНБОЛ Рут розважався як міг. Життя у в’язниці суворого режиму, як правило, не багате на веселощі та легко­важні втіхи. Грубі охоронці були не вельми люб’язні. Тверді ліжка не викликали бажан­ня пострибати на них, а колірна гама була просто жахлива. Оливково-зелений колір скрізь. Огидно. У подібній обстановці доводилося радіти кожному промінчику світла, що просочувався сюди.