Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 16)

«Освітлювальні ракети. От якби хтось побачив їх і прийшов на допомогу...»

Розслаблене цвірінькання аморфоботів пере­росло у вереск, і ельфійка зрозуміла, що час давати драла.

Холлі схопилася і побігла, перш ніж здоровий глузд узяв контроль над тілом. Вона розраховувала одним кидком дістатися до Артемісової коробки, ру­хаючись практично по прямій, зі зброєю напоготові.

«Нехай Фоулі базікає що хоче. Якщо один з цих червонооких монстрів наблизиться до мене, я пере­вірю, як діє на його тельбухи плазмова граната».

Усі боти без винятку спрямували сенсори на па­даючі ракети, а ті шипіли і плювалися, ніби хмари розпанахували ацетиленові пальники. З пластичних тіл аморфоботів вискочили гелеві перископи, і вони завмерли безформними сурикатами, спостерігаючи за падінням ракет. Може, вони й засікли нестійке джерело енергії, що переміщалося крижаним по­лем, але розміщення пріоритетів у їхній програмі було.

«Не такі вже вони й розумній.

Холлі бігла так швидко, як тільки могла, але слаб­кі після недавніх переламів ноги не давали змоги надто розігнатися.

Місцевість, хоч і рівнинна, залишалася небезпеч­ною. Легкий вересневий сніжок припорошив нерів­ності, і Холлі ледь не впала, наткнувшись на стару

тракторну колію. Гомілковостопний суглоб затрі­щав, але витримав. Пощастило.

Ельфійка осідлала

Подушку, мов коня.

«Це іграшка!» — сказало

Дурненьке хлопченя.

Ця пісенька вчила дітей сидіти тихо, якщо вони побачили людину.

«Думай як маленьке деревце, і його людина й по­бачить».

«Я — деревце,— подумала Холлі без особливої певності. — Маленьке деревце...»

Поки що все йшло добре — боти приклеїлися до освітлювальних ракет і не виявляли ані найменшої цікавості до її теплової сигнатури. Вона обігнула уламки шаттла, намагаючись не звертати уваги на стогін шасі та на передню панель льотного костюма, що сплавилася з вітровим склом. За шаттлом лежав прилад для Артемісового великого експерименту. Величезна холодильна гармата.

«Чудово. Більше льоду».

Холлі опустилася на коліна біля основи того, що Артеміс називав «Крижаним кубом», швидко відшу­кала пульт керування, на щастя, обладнаний омнідатчиком, і легко синхронізувала апарат зі своїм шо­ломом. Тепер холодильна гармата вистрілить лише за її командою і лише по цілі, яку вона обере. Капітан Шорт увімкнула таймер і через кілька секунд уже мчала туди, звідки, прибігла.

Вона помітила, як довго горять освітлювальні ра­кети, подумала, що варто подякувати Фоулі за нові моделі, але тут вони з неминучістю почали гаснути.

Коли не стало гарних вогників на небі, аморфоботи продовжили методичне обстеження місцевості у пошуках ознак життя. Одного відрядили перевіри­ти блукаючу теплову пляму, що перетнула сітку по­шуку. Бот котився поверхнею, скануючи землю, ви­пускав гелеві щупальця для збору сміття, а раз навіть по-жаб’ячому висунув язика, щоб схопити чайку, що низько летіла. У кіно музичний супровід до його переміщень звучав би як «тум-ти-тум-ти-тум». Звичай­на робота, жодних хвилювань. Потім його вектор руху перетнув маршрут Холлі, і вони ледь не зіткну­лися. Очі-сканери спалахнули, всередині сферично­го тіла бота майнули блискавки.

«Мені потрібно всього кілька секунд»,— подумала Холлі і проштрикнула пузо ворога тонким променем.

Промінь прошив безформне тіло, але розсіявся, не діставшись до електронного нервового центру в самому осерді. Бот відскочив назад, немов м’яч від удару ноги, і зразу заверещав, передаючи друзям нові дані.

Холлі не стала сповільнювати ходу, щоб поспо­стерігати за їхньою реакцією, та й навіщо? Гострий ельфійський слух повідав їй усю необхідну інформацію. Вони йдуть до неї. Всі. їхні напіврідкі тіла стря­сали лід, коли вони, жахливо цвірінькаючи, покоти­лися до неї, ніби барабани-бонґо.

Бот, що вигулькнув перед нею, відкотився убік, діставши у верхньому секторі тимчасову дірку від попадання променя «Нейтрино». Очевидно, Фоулі надзвичайно серйозно поставився до завдання при­крити її, навіть розуміючи, що зброя в його руках не здатна вбити цих тварюк.

«Дякую, пане консультант».

Боти наступали з усіх боків, накочувалися на неї, блюючи і цвірінькаючи.

«Як мультяшні звірятка».

Утім, ця думка не завадила Холлі підстрілити яко­мога більше цих милих істот. Вона ледве чула голос Фоулі, що закликав її стріляти лише в разі крайньої потреби або дослівно: «Холлі, заради всього святого, припини годувати цих енергетичних тварюк. Ти що, зовсім здуріла?»

Боти тремтіли і зливалися один з одним, стаючи все. більшими та агресивнішими.

— Дарвіт! — невдоволено буркнула Холлі, насилу зводячи дух.

Шолом веселим тоном повідомив, що частота ударів її серця перевищує двісті сорок ударів за хви­лину, що є нормою для спрайта, але ніяк не для ель­фа. У звичайних обставинах швидкісна пробіжка на невелику дистанцію не становила б труднощів ані для Холлі, ані для будь-якого іншого підземного мешканця, що склав лепреконівський іспит з фізпідготовки, але цей відчайдушний ривок стався одразу після серйозного зцілення. Насправді їй треба було б лежати в лікарні і посмоктувати через соломинку молодильний розчин.

— Дві хвилини до зупинки серця,— безтурботним тоном повідомив шолом. — Якщо вирішите припи­нити будь-яку фізичну діяльність, ви молодець.

Холлі дозволила собі витратити наносекунду на презирство до голосу в шоломі. Капрал Фронда — чарівне обличчя Легітимної Ельфійської Поліції, ко­пиця світлого волосся і галерея обтислих костюмів. Нещодавно вона простежила свій родовід до ельфій­ського короля Фронда і тепер наполягала на тому, щоб до неї зверталися «принцесо».

Фоулі вискочив з кратера і схопив Холлі за лікоть.

— Холлі, хутчій! Нам лишилося жити тільки кілька секунд до того, як ці тварюки, що ти привела їх просто до нашого укриття, знищать нас, немов гризунів.

Холлі побігла так, що аж кістки затріщали.

— У мене є план.

Вони скотилися схилом льодовика у яму, в якій лежав Артеміс Фаул, як і раніше у відключці. За ними, немов кульки по мисці, посипалися аморфоботи.

Фоулі пірнув у яму. Не надто витончено — кен­таври пірнають погано, тому рідко беруть участь у змаганнях з водних видів спорту.

— У чому б твій план не полягав, він не працює,— гукнув він.

Холлі пірнула в заглиблення слідом за ним і спро­бувала закрити Артеміса своїм тілом.

— Притиснись обличчям до льоду,— наказала во­на,— і затримай дихання.

Фоулі проігнорував її наказ — його увагу привер­нув Крижаний куб Артеміса, який почав обертатися на основі.

— Здається, Артемісова гармата збирається вистрі­лити,— повідомив він, не в змозі перебороти цікавість ученого, попри вже зовсім близьку жахливу смерть.

Холлі схопила кентавра за гриву і грубо пригнула до землі.

— Мордою вниз, не дихати. Зрозумів?

— Ммм,— глухо промимрив Фоулі. — Зрозумів.

Очевидно, десь ішло накопичення тепла, оскільки боти на мить завмерли і почали обмінюватися зди­вованими звуками. Але ці звуки незабаром поглинув басовитий гуркіт, за яким наближався свист.

— О-о-ох,— хором промовили аморфоботи, ви­сунувши гелеві перископи.

Фоулі заплющив одне око і насторочив одне вухо.

— Мортира,— повідомив він, але, коли свист став голосніший, вирішив, що краще затамувати подих і закрити якомога більше отворів на тілі.

«Буде справді боляче»,— подумав він і чомусь за­хихикав, як чотирилітнє піксеня.

Уся яма виявилася заваленою щільним шаром на­нопластин, вони забили геть усі щілини і в результа­ті цілком ізолювали мешканців кратера, знищивши всі теплові сигнатури.

Аморфоботи відкотилися подалі від таємничої речовини, пошукали переслідувані об'єкти, а не знайшовши їх, знизали своїми безформними плечи­ма і покотили за кораблем-носієм, що пробивав і проплавляв собі шлях крізь поверхню до підземних вулканів.

Двоє підземних мешканців і людина лежали під товстим шаром багнюки, видуваючи бульбашки сво­їм диханням.

— Спрацювало,— видихнула нарешті Холлі.

— Стули пельку! — гаркнув Фоулі.

Холлі вивільнила голову від багнюки.

— Що ти сказав?!

— Нічого особистого,— відгукнувся Фоулі. — Мені раптом захотілося сказати щось грубе. Ти розу­мієш, як важко буде вичесати це лайно з моєї гриви? Кабалліна мене поголить, без сумніву.

— Посолить?

— Поголить. Ти що, оглухла?

— Ні, просто вуха забилися цією гидотою.

Холлі струсила з себе й Артеміса нанопластини, перевіривши життєві функції хлопця сенсором ру­кавички.