Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 7)

— А мої нічого не показують.

— Дивно, я користуюся вашими датчиками,— відрізав Артеміс.

Фоулі тупнув копитом так сильно, що лід під ним розтріснувся.

— Я так і знав. Для тебе немає нічого святого.

Артеміс розправив плечі.

— Припинімо вдавати, ніби ми не шпигуємо одне за одним половину часу. Я читаю ваші файли, ви чи­гаєте файли, в які я дозволив вам улізти. Є літальний апарат, судячи з усього, він прямує просто до нас, і, можливо, ваші сенсори виявлять його, якщо ви увімкнете ті самі фільтри, що й я.

Тут Холлі дещо згадала.

— А пам’ятаєте корабель Опал Кобой? Виготовле­ний цілком з руди-невидимки? Наші доморослі вун­деркінди не змогли його виявити, а Артеміс зумів.

Артеміс іронічно скинув бровами.

«Ось бачите, навіть звичайному поліцейському до снаги такі елементарні висновки»,— було написано на його обличчі.

— Я просто шукав те, чого не було, хоча мало би бути,— пояснив він. — Оточуючі гази, залишкові за­бруднення і таке інше. Спочатку я з’ясував місцезна­ходження Опал, коли виявив порожнечу. Відтоді й застосовую цю технологію для загального скану­вання. Здивований, що ти й досі не навчився цього фокуса, консультанте Фоулі.

— На синхронізацію із шаттлом та перевірку на­вколишнього простору знадобиться близько двох секунд.

Вінйайа спохмурніла, і її занепокоєння, здавалося, поширилося в холодному повітрі, мов теплова хвиля.

— То зроби це, кентавре.

Фоулі увімкнув сенсори в рукавичках, приладнав над оком жовтий монокль. Так відімкнувшись, він довго підморгував, гримасував і жестикулював, ви­конавши цілу серію таких кривлянь у складній по­слідовності — налагоджував зв’язок з невидимою для всіх, окрім нього, відеосистемою. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби кентавр вдихнув меленого перцю, одночасно диригуючи уявним ор­кестром. Не надто привабливе видовище... Можли­во, тому більшість людей і досі віддавала перевагу дротовим апаратам.

На двадцять секунд пізніше, ніж обіцяв, Фоулі раптом припинив свої мімічні вправи і вперся доло­нями в коліна.

— Гаразд,— задихаючись, промовив він. — По-перше, ніхто не сміє називати мене чотириногим кульгавцем. По-друге, можливо, якийсь великий невпізнаний космічний корабель і наближається до нас із високою швидкістю.

Холлі миттєво вихопила зброю, ніби могла нею збити космічний корабель, який уже падав на них.

Артеміс кинувся до свого «Крижаного куба», по-материнськи розкинувши руки, але раптом став, як укопаний,— підозра вразила йому серце.

— Фоулі, це твій корабель? Кажи!

— 1 зовсім це не мій корабель,— заперечив Фо­лі. — У мене немає жодного корабля. Я зараз зайнятий проектуванням квадроцикла.

Артеміс змагався з параноєю, поки не затряслися руки, але жодного іншого пояснення появи дивного корабля саме в цю конкретну мить не було.

— Ви знову намагаєтеся вкрасти мій винахід! Як того разу в Лондоні, коли ви хотіли втрутитися в оборудку з Сі-Кубом.

Холлі, не відриваючи погляду від неба, все-таки відповіла:

— Я врятувала Батлера в Лондоні.

Артеміса трясло вже всього.

— Урятувала? Чи направила проти мене?

Його нудило від власних слів, але вони, здавалося, самі лізли з уст, ніби жуки-скарабеї з рота мумії.

— Я зрозумів! Це тоді ви з ним і змовилися проти мене? Скільки ти йому пообіцяла?

Якусь мить Холлі не могла добрати слів. Здавало­ся, їй відібрало мову.

— Пообіцяла? Батлер ніколи не зрадив би тебе. Ніколи! Як ти міг подумати таке, Артемісе?

Артеміс утупився поглядом у свої пальці: певно, якоюсь мірою сподівався, що вони самі, без його волі, таки задушать його, змусивши замовкнути.

— Я знаю, за цим стоїш ти, Холлі Шорт. Ти так і не пробачила мені викрадення.

— Артемісе, ти потребуєш допомоги,— сказала Холлі, стомившись говорити натяками. — По-моєму, ти хворий. І найімовірніше, це синдром Атлантиди.

Артеміс позадкував і наштовхнувся на зад Фоулі.

— Я знаю,— повільно, майже по складах промо­вив він, спостерігаючи за хмарками пари, що виліта­ли йому з рота. — Останнім часом усе так плутається. Бачу різне, буквально всіх підозрюю... П’ятірка. Скрізь п’ятірка.

— Артемісе, невже ти вважаєш, що ми здатні за­подіяти тобі шкоди? — спитав Фоулі, пригладжуючи скуйовджену Артемісом шерсть.

— Я не знаю. Чи здатні ви? Чом би й ні? У мене найважливіша робота на землі, значно важливіша, ніж ваша. І я мушу її виконати.

Холлі вже викликала кавалерію.

— UC в атмо,— проговорила вона в комунікатор армійською спрощеною мовою — значно складні­шою для нетренованого вуха, ніж звичайна. Це озна­чало: Невідомий корабель в атмосфері. А далі: — Униз до сім-я для евак. Stat. (Спускайтеся до моєї сьомої евакуації. Негайно!)

На відстані семи метрів над їхніми головами із не­буття з легким шипінням проступив чарівний шаттл. Він проявлявся поступово, пластина за пластиною, від носа до корми. Солдати всередині нього, перш ніж корпус повністю перейшов у щільний стан, на якусь мить теж стали видимими. Його вигляд, здава­лося, викликав у Артеміса ще сильніше потьмарення свідомості.

— Що ви задумали? Залякати мене, щоб я підняв­ся на борт, а потім украсти «Крижаний куб»?

— Не розумію, чому завжди куби,— недбало ки­нув Фоулі. — Чим тебе сфера не влаштовує?

— А ти, кентавре! — вигукнув Артеміс, насварив­ши на нього пальцем. — Ти завжди нишпориш у мо­єму комп’ютері. І в моїй голові так само?

Вінйайа, здавалося, забула про холод. Вона скину­ла із себе товсте пальто, яке сковувало рухи.

— Капітане Шорт, цей схибнутий, здається, твій знайомий. То ж гримай його на короткому повідку, поки ми заберемося звідси.

О, краще б вона такого не казала!

— Тримати на. повідку? Саме цим ти займалася весь час, капітане?

Артеміс тремтів так сильно, ніби крізь його тіло пропускали електричний струм.

— Артемісе, — швидко мовила Холлі, — може, ти б трохи поспав? Просто поклади голову на що-небудь тепле і постарайся заснути.

На її пропозицію відгукнувся якийсь куточок у Артемісовому мозку.

— Так. Ти допоможеш мені, Холлі?

Холлі повільно ступила крок до нього.

— Авжеж допоможу. Лише краплину гіпнотич­них чарів. Прокинешся зовсім іншою людиною.

Артемісові очі стали як желе.

— Іншою? А як же ПРОЕКТ?!

«Тепер плавно,— подумала Холлі. — М’яке зану­рення».

— Повернемося до нього, коли ти прокинешся. — Вона підпустила якнайтонші нотки магії у верхні ре­гістри голосу. Для Артемісового слуху вони лунали як передзвін кришталевих дзвіночків на кожній приголосній.

— Спати... спати... — відказав тихенько Артеміс, ніби боячись гучним голосом зруйнувати слово. — Так, заснути, спати — і що, і сни дивитися?[3]

— О, тепер уже п’єси цитуємо? — пирхнув Фоу­лі. — Звісно, маємо купу часу!

Холлі люто зиркнула на кентавра, змусивши його замовкнути, і наблизилася до Артеміса ще на крок.

— Усього кілька годин. Ми можемо відвезти тебе геть звідси, далеко-далеко від того, що насувається.

— Далеко... — луною відгукнувся знеможений стражданням хлопець.

— А потім поговоримо про проект.

Пілот шаттла трохи не розрахував, і задній стабі­лізатор під час посадки прописав у снігу неглибоку борозну. Різкого тріску зламаних тонесеньких кри­жаних пластинок виявилося досить, щоб погляд Ар­теміса знову став осмисленим.