Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 6)

Вона клацнула по заборону, гортаючи текст.

«Наш хлопчик одержимий? Атлантида?»

Холлі викликала на забороні гномську клавіатуру і повільно, щоб не привертати уваги, набрала:

«Можливо. П’ятірки?»

І надіслала повідомлення у відповідь.

«Авжеж, п’ятірки. Класичний симптом».

А вже за кілька секунд:

«Демонстрація! Клас. Обожнюю демонстрації».

Холлі трималася незворушно (на випадок, якщо Артеміс раптом припинить рахувати слова і погля­не в її бік). Фоулі — той ніколи не міг надовго зосе­редитися на будь-чому, окрім своїх улюблених про­ектів.

Либонь, це така специфічна властивість геніїв.

Здавалося, стихійні духи Ісландії — й ті затамува­ли подих заради демонстрації Артеміса. У насупле­ному небі випраними простирадлами повис густий імлистий серпанок.

Представники Народу відчули легку вібрацію термоконтурів у своїх костюмах, коли услід за Артемісом вийшли чорним ходом з ресторану. Тильний бік закладу Адама Адамсона виявився ще більш жа­люгідним, ніж його фасад. Якщо й були якісь недо­лугі спроби зробити «Великого поморника» приваб­ливим, то до задвірка руки вочевидь не дійшли. Фреска з китом мала такий вигляд, ніби Адамсон писав її власноруч, використовуючи замість пензля живого полярного лиса. Над службовим входом вона несподівано обривалася, тож бідолашний гор­бач залишився без голови. Подекуди великі шари тиньку повідставали від стіни і валялися долі, втоп­тані в багнюку й сніг.

Артеміс підвів групу гостей до великого куба, на­критого брезентом.

Фоулі форкнув.

— Чекай, угадаю: на вигляд звичайний садовий брезент, а насправді — маскувальна фольга з ретро проекцією, що імітує звичайний брезент?

Перш ніж відповісти, Артеміс ступив ще два кро­ки, потім кивнув усім: мовляв, залишайтеся на своїх місцях. По спині в нього скотилася важка краплина поту — хлопця мучила підозра, що у своєму двобої з нав’язливим станом він зараз зазнає поразки.

— А от і ні. Тканина справді нагадує брезент, бо це і є брезент,— сказав він. — Так, брезент.

Фоулі примружив око.

— Та невже? Простий брезент? А ми всі — дійові особи однієї з комічних опер Гілберта і Саллівана, еге? — І він, закинувши голову назад, проспівав: — «Так, я кентавр, кентавр і є, авжеж». Невже ця пла­тівка у твоєму стилі, Артемісе?

— Фоулі заспівав,— сказала Холлі. — Гадаю, що це протизаконно.

Вінйайа клацнула пальцями.

— Угамуйтеся, дітки. Тримайте в собі природні деструктивні потяги. Мені дуже кортить побачити ці нанопластини у дії, перш ніж спрямувати шаттл до гарячого ядра нашої планети.

Артеміс ледь помітно вклонився.

— Командире, я вам щиро вдячний.

«Знову п’ять слів,— подумала Холлі. — Доказів усе більшає».

Артеміс простягнув руку до Холлі Шорт, ніби виставляючи себе перед очі театральної публіки.

— Капітане, зірви, будь ласка, покрив. Покажи свій дар розчленовувати найрізноманітніші речі.

Холлі зраділа можливості зробити хоча б що-небудь. Насправді зараз їй би хотілося серйозно по­говорити з Артемісом, але вовтузіння з коробкою, принаймні, позбавляло необхідності сприймати чергову порцію наукових фактів.

Залюбки,— відгукнулася вона, накинувшись на брезент так, ніби той був особистим кривдником її бабусі. На пальцях правої руки миттєво з’явилися гострющі леза: три вивірені рухи — і клапті брезенту хвилями спали на землю.

— Можливо, й коробку на себе візьмеш, капітане Шорт, якщо вже почала,— сказав Артеміс, пошкоду­вавши, що кількість слів у фразі вийшла не кратною п’яти.

Холлі негайно скочила на коробку і розбила її вщент.

— Bay! — вигукнув Фоулі. — Як жорстоко, навіть для тебе.

Капітан сплигнула на землю, майже не прим’яв­ши сніг.

— Та ні. Це, радше, наука. Cos tapa — «швидка нога». Таке давнє бойове мистецтво, засноване на рухах хижих тварин.

— Погляньте! — вигукнув Фоулі, показуючи пальцем у безмежну сіро-стальну напівтемряву. — Комусь не все одно!

Артеміс зрадів цьому жартівливому вигуку — це був привід на якийсь час забути про зв’язок з логічним сві­том, що дедалі слабшав. Поки підземні мешканці своїм звичаєм сперечалися, він дозволив собі трохи згорби­тися і опустити плечі, але хтось одразу це помітив.

— Артемісе?

Ну, звичайно, це Холлі.

— Що таке, капітане Шорт? Слухаю.

— Капітане? А хіба ми не знайомі?

Артеміс відкашлявся в долоню. Хлопець помітив, як Холлі промацує його очима. Треба якимсь чином позбутися її пильної уваги. Залишається лише про­мовити число вголос.

— Не знайомі? Звісно, що знайомі. Вже понад п’ять років.

Холлі підійшла до нього ближче. За помаранче­вим склом заборона він побачив її сповнені тривоги величезні очі.

— Усе через число «п’ять». Це мене непокоїть, Арті. Ти сам на себе не схожий.

Артеміс проминув її, пройшовши до контейнера, встановленого на дні коробки.

— А на кого я схожий? — різко спитав він, при­пиняючи будь-які спроби можливого обговорення його психічного здоров’я.

Досадливо відмахнувшись від крижаної імли, ніби та навмисно заважала йому, він навів свій мобільний телефон на контейнер, щоб привести в дію комп’ю­теризовані замки. З виду і за гудінням, яке чулося з нього, контейнер нагадував звичайний побутовий холодильник — приземкуватий, перлинно-білий.

— Аякже! Чого справді бракує в Ісландії,— пробур­мотів Фоулі,— то це машин для виробництва льоду.

— Так, але це особлива машина,— сказав Артеміс, відчиняючи двері «холодильника». — Вона може врятувати всі льодовики.

— А вона робить ескімо на паличці? — з невин­ним виглядом спитав кентавр, шкодуючи, що поруч немає давнього друзяки Мульча Діггумса: ох, і ляснулися б вони зараз із ним високо піднятими п’ятір­нями! Тоді вже напевно цей дитячий архаїчний ри­туал звів би Артеміса з розуму, якщо той досі ще не став остаточним психом.

— То де твоя обіцяна демонстрація? — гаркнула Вінйайа. — Ну ж бо, демонструй!

Артеміс сердито глипнув на Фоулі.

— Залюбки, командувачу. Ось, прошу, дивіться.

Усередині контейнера містився низький хромова­ний пристрій, що нагадував пральну машину з верх­нім завантаженням і водночас — короткоствольну гармату, якби не жмут дротів та мікросхем, запханий під резервуар.

— Погоджуюсь із тим, що цей «Крижаний куб» не надто симпатичний,— сказав Артеміс, умикаючи об­ладнання інфрачервоним сигналом з датчика теле­фону. — Але мені здалося, зараз значно важливіше запустити його у виробництво якнайшвидше, ніж іще місяць згаяти на вдосконалення дизайну.

Присутні нерівним колом оточили машину, і Ар­теміс мимоволі подумав, що якби за групою велося спостереження із супутника, її учасники нагадува­ли б дітей, захоплених якоюсь грою.

Вінйайа зблідла й цокотіла зубами, хоча темпера­тура опустилася лише трохи нижче точки замерзан­ня. Прохолодно за людськими відчуттями, а от для підземного мешканця аж ніяк не комфортно.

— Хутчіш, людино. Вмикай свого «Крижаного ку­ба» — час уже запускати гнома на зсув.

Раніше Артеміс цього вислову не чув, але про зна­чення здогадувався. Він кинув погляд на свій телефон.

— Командире, я готовий зараз же запустити ви­робництво першої партії нанопластин, щойно не­впізнаний літаючий об’єкт покине повітряний про­стір безпосередньо над нами.

Холлі поглянула, що показує комунікатор на за­бороні її шолома.

— У повітряному просторі нічого немає, Хлопче Бруду! Лише екранований шаттл. І ти дістанеш від нього купу клопотів та неприємностей у разі, якщо раптом здумаєш махлювати.

Артеміс не зміг стримати стогону.

— Зараз не час для красномовства. Запевняю тебе: якийсь корабель входить у щільні шари атмосфери. Мої датчики показують його цілком виразно.

Холлі випнула вперед нижню щелепу.