Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 5)

— Основна ідея надзвичайно розумна. Створити ідеальний відбивний полімер.

Фоулі кусав кісточки пальців: «Природа. Вико­ристати природу».

— Який матеріал угорі найбільш природний? — ледь натякнув Артеміс.

— Лід,. — сказала Холлі. — Лід і...

— Сніг,— майже благоговійно прошепотів кен­тавр,— Звичайно. Дарвіт, чому ж я сам... Сніг, еге ж? Я маю рацію?

Артеміс підняв тривимірні рукавички: згори на присутніх посипався голографічний сніг.

— Так, сніг,— сказав він, і сніжинки закружляли довкола нього. — Снігопад не викличе ніяких запи­тань, чи не так?

Фоулі схопився з місця.

— Зроби більшим,— звелів він. — І розшир.

Артеміс доторкнувся до голографічної лусочки, змусивши її завмерти в повітрі.

Ще кілька рухів — він збільшив штучну сніжинку, і стало чітко видно її «неправильну» — тобто непри­родно правильну — форму. Вона була ідеально кругла!

— Нанопластинка,— видихнув Фоулі благоговій­но, цього разу навіть не намагаючись приховати за­хвату,— Присягаюся, це справжня нанопластинка. Розумна?

— Надзвичайно розумна,— підтвердив Арте­міс. — Така розумна, що сама здатна визначити, яким боком вона лягла на поверхню, і сконфігурувати себе на цілковиту ізоляцію льоду та відбиття сонячних променів.

— Отже, ми насичуємо ними хмари?

— Авжеж, і по саму зав’язку.

Фоулі, цокаючи копитами, упірнув у голографіч­ний снігопад.

— А далі вони лускають, і в нас з’являється по­криття.

— Щоправда, наростатиме воно поступово, але от діяти почне практично одразу.

— Що ж, мої вітання, Хлопче Бруду!

Артеміс усміхнувся, на якусь мить ставши самим собою.

— Гадаю, це вельми своєчасне визнання.

Вінйайа перервала це свято любові до науки.

— Дозвольте уточнити, чи правильно я зрозумі­ла. Ви вистрілюєте цими пластинками в хмари і вони випадають на землю зі снігом?

— Саме так! Можна стріляти і безпосередньо по поверхні, але з міркувань безпеки замаскованим сі­ячам краще буде зависнути над хмарним покривом.

— 1 ти можеш це зробити?

— Ми разом змогли б. Раді доведеться затвердити будівництво цілого флоту модифікованих шаттлів, а ще й станцію моніторингу на додачу.

Холлі ж тим часом була заглиблена у зовсім інші думки.

— Ці пластинки геть не схожі на сніжинки. Рано чи пізно хтось із людей з мікроскопом помітить від­мінність.

— Чудова думка, Холлі. Мабуть, мені варто зва­жити також на твою відмінність від твоїх колег із ЛЕП щодо рівня розвитку інтелекту.

— Дякую, напевно варто.

— Коли пластинки зрештою виявлять, я розгорну кампанію, що пояснюватиме їх появу як викиди від­ходів виробництва з хімічних заводів Росії. Я також наголошу на тому, що вперше відходи цивілізації дій­сно допомагають захисту довкілля, і запропоную фі­нансувати програму з розширення площі покриття.

— Чи існує небезпека забруднення? — поцікави­лася Вінйайа.

— Мало ймовірно. Пластинки біологічно розкла­даються.

Фоулі був надзвичайно збуджений. Він гарцював усередині голограми, пильно розглядаючи збільше­ну пластинку.

— Звучить непогано. Але як насправді? Невже ти розраховуєш, що Народ без вагомих доказів з добро­го дива відвалить величезні суми на подібний про­ект, та ще й на безрік! Звідки ми знаємо, що це не просто одна з твоїх махінацій?

Артеміс відкрив на екрані ще один файл.

— Ось моя фінансова звітність. Певен, що тут усе правильно, бо знайшов її на твоєму сервері.

Фоулі навіть не почервонів.

— Ну, звучить начебто переконливо.

— Готовий вкласти у цей проект усе, що маю. Це дозволить утримувати в повітрі близько п’яти шат­тлів протягом двох років. Потім, коли пластинки надійдуть у виробництво, з’явиться прибуток. Я по­верну свої інвестиції, можливо, навіть із зиском.

Фоулі аж поперхнувся: «Артеміс Фаул вкладає власні гроші у проект. Неймовірно»!

— Звісно, я в жодному разі не розраховую, що Народ має повірити мені на слово. Врешті-решт... — Артеміс відкашлявся. — Бо в недалекому минулому я не надто охоче ділився інформацією.

Вінйайа невесело засміялася.

— Не надто охоче? Думаю, Артемісе, як для ви­крадача та вимагача ти занадто поблажливий до са­мого себе. «Не надто охоче»? Ой, благаю! Особисто я ще могла б повірити твоєму базіканню, та не всі члени Ради виявлять таке бажання

— Приймаю вашу критику і скепсис, тому й орга­нізував цю демонстрацію.

— Блискуче! — із запалом вигукнув Фоулі. — На­турально, це таки була демонстрація. Інакше нащо ти приволік усіх нас сюди?

— Справді, нащо мені все це...

— Щоб знову кого-небудь викрасти і зажадати викупу? — в’їдливо ущипнула Вінйайа.

— Це було дуже давно,— не стримавшись, випа­лила Холлі таким тоном, яким зазвичай не зверта­ються до офіцера, старшого за званням. — Я хотіла сказати... це було страшенно давно... командиру. Відтоді Артеміс став щирим другом Народу.

Холлі Шорт мала на увазі те, як тоді здалося, безна­дійне становище, що склалося під час повстання гоблі­нів, коли Артеміс Фаул урятував життя їй і ще багатьом.

Вінйайа, очевидно, теж пригадала ту гоблінську революцію.

— Гаразд. Зважаючи на твою невинуватість, Фа­уле, маєш двадцять хвилин на те, щоб нас переко­нати.

Артеміс п’ять разів ляснув себе по нагрудній ки­шені: перевіряв, чи на місці телефон.

— Це забере не більше десяти,— відповів він.

Хоча Холлі мала добру підготовку в питаннях ве­дення переговорів, та навіть вона, попри розуміння важливості порушеної теми, раз у раз мимоволі від­вертала свою увагу від обговорення нанопластин, помічаючи дивні речі в поведінці Артеміса. Час від часу у процесі презентації вона докидала від себе якісь зауваження, але єдине, чого зараз хотіла понад усе,— це обхопити своїми долонями обличчя Арте­міса і спитати його, у чому річ.

«Хоча, здається, тепер мені знадобиться стілець, щоб дотягтися до його обличчя,— подумки усміхну­лася Холлі. — Мій друг уже майже цілком дорослий. Доросла, сформована людина... Може, він намага­ється перебороти свою уроджену жадобу крові і це зводить його з розуму?».

Холлі уважно розглядала Артеміса. Він страшен­но зблід, більше, ніж звичайно, і нагадував дитя ночі. Снігового вовка. Випнуті вилиці й трикутне худор­ляве лице ще більше підсилювали враження. Може,

то був лише іній, та Холлі здалося, що вона бачить сріблисті волосинки у нього на скронях.

«Він наче постарів. Фоулі мав рацію — Артеміс здається розбитим».

І ця схибленість на числах... А пальці? Вони весь час рухалися, пі хвилини не лишаючись у спокої. Спершу їх рухи здалися Холлі хаотичними, та потім вона, надихнувшись, заходилася їх лічити і дуже швидко виявила закономірність: п’ять або число, кратне п’яти!

«Дарвіт,— подумала вона. — Синдром Атлан­тиди».

Увімкнувши швидкий пошук у магіпедії, Холлі за мить уже мала стислий опис:

Синдром Атлантиди (син-дром Ат-лан-ти-ди) — душевна хвороба, характерна для злочинців, яким не дає спокою розкаяння, вперше діагностована докто­ром Е Діппесом в Атлантидській клініці розумових розладів. До інших симптомів належать: нав’язливі стани, параноя, маячні ідеї і, в окремих випадках, роздвоєння особистості. Доктор Е. Діппес відомий також як автор шлягера «Ти зводиш мене з розуму».

Вона подумала, що останню фразу слід сприймати як магіпедичний гумор.

Тим часом і Фоулі дійшов щодо Артеміса такого самото висновку, сповіщаючи про це в текстовому повідомленні, яке передав у шолом на столі перед Холлі.