Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 4)

— Говори далі, людино,— промовила вона тихо, але владно. — Розкажи нам.

Артеміс за допомогою тривимірних рукавичок виділив зони заледеніння і перетворив масу льоду на квадрат.

— Захисне покриття льодовиків — чудова ідея, але навіть якби їх топографія була найпростішою, тобто пласким квадратом, кільком арміям знадо­билося б півстоліття, щоб упоратися з таким зав­данням.

— Не знаю, не знаю,— заперечив Фоулі. — По-моєму, ваші лісоруби знищують тропічні ліси зна­чно швидше.

— Ті, хто балансують на межі закону, діють наба­гато швидше за тих, хто законом зв’язаний, ось тут і настає моя черга.

Фоулі закинув ногу на ногу — досить складний трюк для кентавра, який сидить на стільці.

— То кажи вже. Я уважно слухаю.

— Скажу. А ще буду вдячний, якщо ти облишиш вигукувати, демонструючи, як завше, свій жах і не­довіру, та дозволиш мені закінчити. Коли кожну мою ідею зустрічають вигуками, це дуже стомлює, до того ж заважає лічити слова.

— О боги! — вигукнув Фоулі. — Здуріти можна!

Рейн Вінйайа кинула на кентавра застережний погляд.

— Досить верзти казна-що, Фоулі! Я здолала за­для цього надто довгий шлях, і в мене дуже мерзнуть вуха.

— Може, мені варто притиснути кентаврові одне з нервових сплетінь, щоб він замовк? — запропону­вала Холлі, ледь помітно усміхаючись. — На той ви­падок, як виникне потреба, я вивчила способи виве­дення з ладу не тільки людей, а й кентаврів. Якщо треба, можу одним пальцем або міцним олівцем вирубити будь-кого з присутніх.

Фоулі був на вісімдесят відсотків упевнений у тому, що Холлі блефує, та все ж прикрив долонями ганглії над вухами.

— Добре, мовчу-мовчу.

— Чудово. Кажи далі, Артемісе.

— Дякую. Але тримай свій міцний олівець напо­готові, капітане Шорт. Думаю, дехто напевно поставиться до моїх слів із цілком зрозумілою недовірою.

Холлі підморгнула, поплескавши себе по кишені.

— Простий олівець 2М якнайліпше підходить для швидкого руйнування органа.

Звісно, Холлі жартувала, але думала вочевидь про інше. Артеміс відчував, що її зауваження — лише спроба приховати занепокоєння. Він потер лоба ве­ликим та вказівним пальцями, щоб непомітно по­глянути з-під руки на свого давнього друга. Холлі хмурилася, а її погляд був сповнений тривоги.

«Вона знає,— зрозумів Артеміс, але що саме вона знає, сказати не міг. — Вона знає: щось змінилося, навіть числа ніби повстали проти мене. Двічі по два, тобто чотири підземні мешканці зірвуть усі мої плани».

Потім Артеміс обдумав останню фразу, і на мить так виразно усвідомив усю її безглуздість, що страх заворушився під серцем, ніби величезний пітон.

«Може, у мене пухлина мозку? — подумав він. — Тоді одержимість, галюцинації та параноя цілком пояснюються. Чи це просто невроз нав’язливих станів? Великий Артеміс Фаул став жертвою звичайного не­здужання».

Хлопець вирішив удатися до старого прийому гіпнотерапії: «Уяви себе в приємному місці. Там, де почуваєшся щасливим і безтурботним...»

Щасливим і безтурботним? Давно він себе таким не почував.

Артеміс відпустив думки — нехай линуть, куди їм заманеться, і опинився на маленькому стільчику

в майстерні свого дідуся. Дідусь, із дещо хитрішим, ніж завше, виразом на обличчі (Артеміс його таким не пам’ятав), підморгнув лукавим оком п’ятирічному онукові, сказавши:

«Арті, знаєш, скільки ніжок у цього стільчика? Гри. Лише три, і це погане число для тебе. Геть кеп­ське. Майже таке ж погане, як і чотири, а ми знаємо, як звучить “чотири” по-китайськи».

Артеміс зіщулився, ніби від холоду,— хвороба спотворювала навіть спогади. Він стиснув великий і вказівний пальці на лівій руці так міцно, що аж по­душечки побіліли. Цим зусиллям хлопець добивався спокою, коли викликана числами паніка зашкалюва­ла, але останнім часом подолати її вдавалося все рід­ше, і зараз він не досяг жодного ефекту.

«Втрачаю самовладання,— з тихим відчаєм поду­мав хлопець. — Хвороба бере гору».

Фоулі відкашлявся, і цей звук вивів Артеміса із хвилинного забуття.

— Гей! Хлопче Бруду! Поважні особи чекають. Кажи далі!

І голос Холлі:

— Артемісе, з тобою все гаразд? Може, тобі варто перепочити?

Артеміс ледве не зареготав.

Перепочити? Під час презентації? Майже те саме, що прийти сюди у футболці з написом «У МЕНЕ НЕ ВСІ ВДОМА».

— Ні-ні. Все нормально. Просто це великий про­ект, найбільший у моєму житті. От я і хочу, щоб моя презентація вийшла ідеальною.

Фоулі посунувся вперед, і хиткий стілець під ним загрозливо захитався.

— Видок у тебе кепський, Хлопче Бруду! Ви­гляд... — Кентавр пожував звислу нижню губу, добираючи слово. — Розбитий, Артемісе. У тебе роз­битий вигляд.

Нічого кращого він, либонь, сказати не міг.

Артеміс випростався.

— Здається мені, Фоулі, ти не надто великий фі­зіономіст. Можливо, з твого погляду, фізіономії лю­дей недостатньо видовжені. Я аж ніяк не розбитий. Просто... обмірковую кожне слово.

— А ти не міг би міркувати трохи швидше? — м’я­ко спиталася Холлі. — Нас тут видно, як на долоні.

Артеміс заплющив очі, намагаючись зосереди­тися.

Вінйайа затарабанила пальцями по столу.

— Досить марнувати час, людино. Я вже підоз­рюю, що ти хочеш утягнути нас в один зі своїх горе­звісних планів.

— Ні. Це чесна пропозиція. Дуже прошу, вислу­хайте мене якомога уважніше.

— Я й намагаюся. Я хочу почути. Саме задля цьо­го я подолала чималий шлях, але ти й досі все ще ви­хваляєшся перед нами своєю валізкою.

Артеміс підвів руки на рівень плечей, активуючи тривимірні рукавички, постукав по льодовику.

— Необхідно накрити значну частину льодовиків у всьому світі світловідбивним покриттям, щоб упо­вільнити процес танення. Покриття має бути тов­щим на краях, де лід тане максимально швидко. І щільно закрити найбільші водозбірні колодязі.

— Багато що непогано б зробити — в ідеальному світі,— проказав Фоулі, не додержавши своєї обіцян­ки мовчати і знову порушивши її. — А тобі не здаєть­ся, що люди будуть трохи засмучені, коли з-під землі отак, ні сіло ні впало, вилетять маленькі істоти на космічних кораблях і візьмуться накривати, мов ки­лимом, грот Санти фольгою, що відбиває промені?

— Вони... ми... авжеж, засмутимося. Саме тому операція має бути таємною.

— Таємно понакривати всі льодовики на світі? Так би одразу й сказав.

— Я так і сказав, і, здається, ми вже домовилися, що ти сидітимеш тихо. Обридли вже ці вічні спере­чання — страшенно стомлюють.

Холлі, підморгнувши Фоулі, покрутила в пальцях олівець.

— Проблема захисту айсбергів завжди була саме в тому, як нанести відбивний покрив,— вів далі Ар­теміс. — Здавалося, єдиний спосіб — це розвинути його, мов сувій чи килим: або вручну, або за допо­могою перероблених гусеничних снігоходів.

— А це навряд чи можна здійснити таємно,— за­уважив Фоулі.

— Атож. Може, є інший спосіб нанесення цілком природного відбивного покриття?

— Робота з природою?

— Так, Фоулі. Саме природу треба постійно брати собі за зразок.

Здавалося, в залі теплішало — у міру того, як Ар­теміс наближався до розкриття своєї ідеї.

— Наші вчені давно намагаються створити від­бивну плівку, достатньо тонку, щоб з нею було легко працювати, і водночас міцну, щоб протистояти дії непідвладних нам сил стихії.

— Дурня.

— Помиляєшся, кентавре. Зовсім не дурня. Твої ж власні секретні файли...

— Якийсь час я обмірковував ідею застосування фольги. А, до речі, де ти міг бачити мої файли?

Фоулі запитав, як то кажуть, для годиться, бо вже давно знав: Артеміс Фаул — хакер не менш талано­витий, ніж він сам.