Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 3)

— У Трабла... тобто командира Кельпа вистачає невідкладних справ у штаб-квартирі на Поліцей­ській Плазі, але не хвилюйся, у нас над головою ви­сить у невидимому шаттлі цілий тактичний підрозділ Поліції. Навіть полярний лис не підкрадеться до нас, не підпаливши хвоста.

Артеміс скинув зимову куртку, зняв рукавички.

— Дякую, капітане. Ваша бездоганна старанність вселяє в мене мужність. До речі, дозвольте поці­кавитися, скільки всього бійців у загоні? Скільки саме?

— Чотирнадцять,— відповіла Холлі, здивовано звівши брову дашком.

— Чотирнадцять. Гм... Небагато... — Раптом його пройняла якась думка. — І ще пілот?

— Чотирнадцять, включно з пілотом. Цілком до­статньо для того, щоб упоратися з будь-яким заго­ном людей, якщо хтось спробує на них напасти.

На мить здалося, що Артеміс Фаул готовий роз­вернутися і перервати зустріч, на якій сам же наполіг. На шиї у нього запульсувала жилка, вказівний палець почав вибивати дріб на дерев’яній спинці стільця. Далі Артеміс нарешті переміг клубок, що застряг йому в горлі, і кивнув з нервозністю, якої не можна було не помітити, бо вилізла вона всім перед очі, мов та канарка з котячої пащеки, перед тим як навіки зникнути в череві хижака.

— Чудово. Чотирнадцятьох буде цілком досить. Холлі, будь ласка, сідай. Дозвольте розповісти вам про мій проект.

Холлі повільно відійшла, видивляючись на об­личчі Артеміса ознаки звичної самовпевненості, що

зазвичай ховалися в куточках його згірдливих уст. І... нічого там не побачила.

«Не знаю, що у нього за проект,— подумала вона,— але, мабуть, що немаленький».

Артеміс поставив валізку на стіл, відкрив її і роз­вернув так, щоб усі могли бачити екран на внутрішній поверхні кришки. На мить ірландець не зміг приховати захоплення пристроєм і навіть дозволив собі ледь помітно посміхнутися у бік Фоулі. Втім, по­смішка вийшла не надто широкою — губи розтягну­лися не більше ніж на сантиметр.

— Будь ласка, погляньте, ця крихітна скринька неодмінно сподобається вам усім.

Фоулі зневажливо фиркнув.

— О, присягаюся зірками! Це... невже це... очам своїм не вірю... Ноутбук? Арті, ти просто убив нас усіх своєю геніальністю! — блазнював кентавр.

Реакцією на його сарказм став стогін усіх присутніх.

— У чому річ? — спитав він. — Це Ноутбук. Навіть люди не розраховують на те, щоб здивувати когось ноутбуком.

— Наскільки я знаю Артеміса,— сказала Холлі,— на нас чекає щось вражаюче. Чи не так, Артемісе?

А це вирішувати тільки вам,— сказав Артеміс, натискаючи на кнопку сканера.

Сканер блимнув, розглядаючи підставлений ве­ликий палець, потім спалахнув зеленим світлом: ви­рішив прийняти побачене. Зо дві секунди не відбувалося нічого, потім усередині валізки загурчав моторчик — здавалося, ніби там потягувалася ма­ленька вдоволена кішка.

— Двигун,— сказав Фоулі. — Теж мені!

Підсилені металеві кутики кришки раптом відо­кремилися від неї, розлетілися врізнобіч, штовхані реактивними струминами, і присмокталися до стелі. Водночас розгорнувся екран, збільшившись у розмі­рах: його площа досягла одного квадратного метра, а на крайках з’явилися смужки динаміків.

— Великий екран, оце так новина! — сказав Фо­улі. — Гра на глядача. Бракує лишень кількох комп­лектів тривимірних окулярів.

Артеміс натиснув ще на одну кнопку, і приліплені до стелі кутики перетворилися на проектори, з яких чотирма потоками хлинули цифрові дані; за кілька мить вони створили в центрі зали рухому модель планети Земля. На екрані з’явився логотип компанії «Фаул Індастріз», а навколо — кілька файлів.

— Голографічна скринька,— проголосив Фоулі, із задоволенням приховуючи незворушність. — У нас вони з’явилися вже казна-коли.

— Скринька зовсім не голографічна,— сказав Ар­теміс,— а реальна, але зображення, які ви бачите, го­лографічні. Я вніс оновлення до системи Легітимної Ельфійської Поліції. Валізку синхронізовано з кіль­кома супутниками, і комп’ютери, що містяться на борту, можуть відтворювати у режимі реального часу зображення об’єктів, розташованих за межами діапазону чутливості датчиків.

— У мене вдома є така система,— пробурмотів кентавр. — До дитячої гральної приставки.

— Крім того, систему обладнано інтелектуальним інтерактивним інтерфейсом, за допомогою якого я можу створювати або змінювати об’єкти, надягши спеціальні тривимірні рукавички,— провадив далі Артеміс.

Фоулі насупився.

— Гаразд, Хлопче Бруду. Непогано. — Він не втри­мався й додав: — Звісно, як для людини.

Зіниці Вінйайї звузилися від світла проекторів.

— Усе це дуже мило, Фауле, але мета зустрічі нам досі невідома.

Артеміс увійшов у голограму і надягнув триви­мірні рукавички, що кружляли над Австралією. Ру­кавички з товстими циліндричними пальцями і про­стою, ніби виготовленою з полістиролу, манжетою, злегка просвічували. Сканер валізки знову заблимав, роздумуючи, чи варто упізнавати долоні Артеміса. Рукавички неголосно пискнули і стиснулися, утво­ривши другу шкіру довкола пальців, причому кожен суглоб виділявся цифровим маркером.

— Земля,— почав хлопець, угамувавши бажання розгорнути теку з нотатками і полічити слова. Він знав свою лекцію напам’ять,— наш дім. Вона дає нам поживу і прихисток. Коли б не її тяжіння, ми давно б полетіли в космос і замерзли, щоправда, потім від­танули б і засмажилися на Сонці, що, втім, не має ве­ликого значення, оскільки на той час ми давно б по­мерли, задихнувшись. — Артеміс замовк: чекав сміху від присутніх, тож здивувався, не почувши його. — Це був невеличкий жарт. Я прочитав у посібнику «Як складати презентації», що жарт сприяє невиму­шеності спілкування, допомагає, так би мовити, роз­топити лід нерозуміння. До речі, я включив до свого жарту лід, розтоплений додатковим рівнем гумору.

— То це був жарт? — спитала Вінйайа. — Мені до­водилося віддавати офіцерів під трибунал і за менш серйозну провинність.

— Якщо мені трапляється гнилий фрукт, я вики­даю його,— додав Фоулі. — Чом би тобі не взятися до науки, а жарти залишити тим, хто хоч трохи петрає в цьому?

Артеміс насупився. Його засмутив незапланований відступ — адже тепер хлопець не знав, скільки слів буде у промові. Якщо він закінчить на парному, загальне число може виявитися не кратним п’яти, і тоді начувайся. Може, почати спочатку? Ні, це шах­райство, боги чисел просто додадуть дві промови, і стане тільки гірше.

«Складно. Так важко не збитися в підрахунку, на­віть мені».

Але треба продовжувати, бо ПРОЕКТ життєво необхідно подати всім до уваги вже зараз, сьогодні, щоб негайно взятися до виготовлення ПРОДУКТУ. Тож Артеміс затамував свою невпевненість у серці і запально взявся казати далі, майже не зупиня­ючись, щоб передихнути,— боявся, що тоді муж­ність покине його.

— Людина — найбільша загроза для Землі. Ми ви­добуваємо з надр планети викопне паливо, а потім використовуємо його проти неї ж, спричиняючи гло­бальне потепління. — Артеміс показав тривимірним пальцем на великий екран, відкривши відеофайли на підтвердження своїх слів. — Льодовики втрачають близько двох метрів своєї товщини на рік, а це мільйони квадратних миль лише в Північному Льо­довитому океані за останні тридцять років. — У нього за спиною за допомогою відеофайлів демонстрували­ся деякі наслідки глобального потепління.

— Світ потребує порятунку,— вів далі хлопець. — Тепер я нарешті розумію, що саме я мушу його вря­тувати. Я ж геній. Впевнений, що саме в цьому по­лягає сенс мого існування.

Вінйайа постукала по столу вказівним пальцем.

— У Небесному місті існує досить впливове лобі. На їхню думку, перешкоджати глобальному поте­плінню не слід. Люди знищать самі себе, й тоді ми повернемо собі планету.

Артеміс був готовий до подібного зауваження.

— Очевидний аргумент, командире, але ж небез­пека загрожує не лише людям. — Він відкрив ще

кілька файлів, і всі побачили охлялих білих ведме­дів — як ті пливуть на уламках крижин, лосів у Мі­чигані, котрих живцем пожирають кліщі, позбавлені кольору коралові рифи без будь-яких ознак жит­тя... — Це торкнеться всіх істот — на поверхні пла­нети чи під нею.

Фоулі презентація вочевидь дратувала.

— По-твоєму, Хлопче Бруду, ми не замислювали­ся про це? Гадаєш, саме ця проблема не цікавила всіх учених у Небесному місті та Атлантиді? Сказати від­верто, я почуваюся приниженим, слухаючи цю... лекцію.

Артеміс знизав плечима.

— Твої відчуття не мають значення. Так само, як і мої. Наша Земля потребує негайного порятунку.

Холлі різко випросталася.

— Тільки не кажи, ніби ти знайшов розв’язання проблеми.

— Гадаю, таки знайшов. Принаймні, варіант.

Фоулі пирхнув.

— Справді? Ну ж бо, вгадаю. Перевернути айсбер­ги? Чи вистрілити в атмосферу лінзами, що залом­люють промені? А як щодо замовного хмарного по­криву? Вже тепліше?

— Нам усім уже тепліше,— сказав Артеміс. — У цьому й полягає проблема. — Він підняв однією рукою голограму Землі, закрутивши її, мов баскет­больний м’яч. — Усі подібні рішення можуть спрацювати, щоправда, з деякими поправками. Але вони потребують вельми значної міждержавної співпраці, а, як нам добре відомо, людські уряди не люблять ділитися іграшками. Можливо, років за п’ятдесят ситуація зміниться, та буде запізно.

Командир Вінйайа завжди була горда з того, що вміла правильно оцінювати ситуацію, і зараз інтуїція гурчала в її вухах тихоокеанським прибоєм. Настав історичний момент, навіть повітря, здавалося, на­електризувалося.