Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 8)

— Ти казав нам?

Артеміс додав у голос жорсткості.

— Мої інструкції, ідіоти, були такі: зачитати вимоги, вичекати належний час і потім пристрелити піксі. Не пам’ятаю, щоб згадував щось про торгівлю.

Маска Піпа насупилася. Як міг Артеміс Фаул знати інструкції, які вони отримали?

— Твої інструкції? Ми їх від тебе не отримували.

— Справді? Тоді поясніть мені, звідки я знаю їх до дрібниць?

Маска Піпа не впоралася з гримасами, які швидко змінювалися на його обличчі, і застигла.

— Я... е-е... я не...

— І скажіть, звідки я точно знаю частоту хвилі, по якій тримати зв’язок з вами?

— Так ти не на Поліцейській Плазі?

— Звичайно, ні, ідіоте. Я в точці зборів і чекаю на Опал.

Серце Артеміса прискорено забилося. Він почекав секунду, даючи своїй свідомості з’єднатися з підсвідомістю і розповісти їй про те, що він розпізнав на екрані.

Щось на задньому плані.

Щось дуже знайоме.

Стіна позаду Піпа та Кіпа була невизначеного сірого кольору. І грубо обштукатурена. Звичайна

обробка для стін на фермах у всьому світі. Схожі стіни були і в маєтку Фаул.

Бу-бум.

Це гуркотіло його серце.

Артеміс зосередився на стіні. Одноманітно-сіра, за винятком мережі по штукатурці тріщин, які розбіглись.

Пам’ять намалювала картинку: шестирічний Артеміс гуляє з батьком по їхньому маєтку. Вони проходять повз стіни сараю на верхньому пасовищі, юний Артеміс показує на цю стіну і каже: «Бачиш, тато? Ці тріщини утворюють карту Хорватії, яка колись входила до складу Римської, Оттоманської та Австро-Угорської імперії Габсбургів. Ти пам’ятаєш, що Хорватія оголосила про свою незалежність від Югославії у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році?

Це була вона. На стіні позаду Піпа та Кіпа. Карта Хорватії, хоча у свої п’ятнадцять років Артеміс знав, що зараз берегова лінія Далмації дещо змінилася.

«Вони в маєтку Фаулів», — здогадався Артеміс.

Але чому?

У пам’яті спливли слова доктора Аргона.

— Кількість залишкової магічної сили тут зашкалює. Колись у маєтку Фаулів сталося щось грандіозне — з погляду магії.

Артеміс вирішив довіритися своїй інтуїції.

— Я чекаю Опал у маєтку Фаулів,— сказав він.

— Так ти теж у маєтку Фаулів? — вигукнув Кіп.

Піп моментально обернувся і вистрілив своєму напарнику прямо в серце. Гнома відкинуло назад, на стіну, і від удару осипалася хмарка пилу. Струмінь крові хлинув з отвору в грудях гнома і, злегка пульсуючи, стікав по ребрах, нагадуючи витікаючу з перекинутої банки фарбу. Маска на обличчі Кіпа карикатурно зобразила здивування, потім шкіра на обличчі гнома стала остигати, і пікселі маски завмерли.

Несподівана смерть вразила Артеміса, однак пригадані слова Аргона зачепили його ще більше.

Отже, він мав рацію двічі: за цією справою стояла Опал, а місцем зустрічі був маєток Фаулів.

Але чому? Що тут сталося?

— Бачиш, що ти наробив, людино? закричав Піп у камеру.— Якщо ти, звичайно, людина. Якщо ти дійсно Артеміс Фаул. Але неважливо, що ти міг дізнатися, все одно тепер запізно.

Піп приставив усе ще паруючий ствол автомата до голови Опал. Та здригнулася, коли гарячий метал обпік їй шкіру, і благально замичала. Було видно, що Піп хоче натиснути курок, але ніяк не може зробити це.

«Він виконує інструкції,— думав Артеміс.— Йому наказано чекати до вказаного часу. Інакше він не може бути впевнений, що Опал уже надійно захована в ядерному реакторі».

Артеміс вимкнув мікрофон і попрямував до дверей, коли його за лікоть вхопила Холлі.

— Немає часу,— сказала вона, правильно зрозумівши, що Артеміс прямує додому.

— Я повинен спробувати врятувати мою сім’ю від нового пункту плану Опал,— коротко відповів Артеміс. — Залишилося п’ять хвилин. Якщо я встигну жбурнути те, що потрібно, у колодязь із магмою, ми, можливо, уникнемо вибухів на поверхні.

Командор Келп швидко прикинув варіанти. Він міг наказати Артемісові залишатися під землею, але стратегічно було вигідніше мати на поверхні того, хто зможе вистежити Опал, якщо їй удасться втекти з Атлантиди.

— Ідіть,— промовив він.— Капітан Шорт проводить вас і Батлера на поверхню. Залишайтеся на зв’язку, якщо...

Він не договорив, але всі присутні в кімнаті здогадалися, що він збирався сказати: «Залишайтеся на зв’язку, якщо... буде з ким тримати зв’язок».

глава 3: ВОГОНЬ І СІРКА

ОПАЛ не дуже сподобалося, коли її втискували в трубу, немов тупий стрижень, але, опинившись усередині нейтронної кори, вона відчула себе досить затишно, оточена пухнастою антирадіаційною піною.

«Як гусениця в коконі, — подумала вона. — Тільки скафандр шорсткий. Я готова перетворитися на божество. Я майже досягла своєї мети. Схиляйтеся, створіння або проклинайте власну сліпоту...»

«Проклинайте власну сліпоту — чи не занадто пафосно сказано?» — розмірковувала вона.

Десь у голові Опал більмом сиділа думка про те, чи не зробила вона жахливу помилку, пустивши в хід свій план. Це був найрадикальніший учинок у її житті, в результаті якого можуть загинути тисячі ельфів і людей. Найгірше, що вона й сама може зникнути або трансформуватися в якогось викинутого з часу мутанта. Але Опал рішуче відкинула ці думки. Вона на дев’яносто відсотків була впевнена в тому, що саме Провидіння обрало її на роль першої Квантової Суперсутності.

Альтернатива цьому була настільки мерзенна, що Опал про неї і думати не хотіла. Щоб її, Опал Кобой, до кінця днів тримали як просту укладену в Глибинах, щоб зробили з неї посміховисько, персонажа повчальних історій і тему для шкільних творів? Посадили, як шимпанзе, в клітку зоопарку в Атлантиді? Ні, вбити всіх або навіть померти самій, але тільки не це. Але вона не помре. Труба допоможе їй зберегти енергію, достатньо енергії, щоб стати квантовою версією самої себе.

Тієї, хто тримає у своїх руках долю кожного. Відтепер і назавжди.

Артеміс, Батлер і Холлі сіли на Поліцейській Плазі в поліцейський експрес-підйомник, з’єднаний з колодязем, звідки з шару магми по геотермальних стрижнях надходила велика частина життєвої енергії міста. Артеміс ні з ким не розмовляв, він занурився у себе і постукував пальцями по стінці підйомника.

Холлі з полегшенням помітила, що в цих ударах немає ритмічного малюнка — якщо, звичайно, він не був занадто складним, аби вона могла вловити його. Вже не вперше розумовий процес Артеміса опинявся за межею її розуміння.

Підйомник був просторим, звичайно, за стандартами підземного світу. В усякому разі, навіть Батлер міг стояти тут на весь зріст, хоча й ударявся маківкою об стелю щоразу, коли кабіну підйомника похитувало.

Нарешті, Артеміс заговорив:

— Якщо ми зможемо проникнути в шаттл до моменту ікс, у нас з’явиться реальний шанс.

Артеміс сказав «момент ікс», але його супутники знали, що це означає «момент убивства». Коли час скінчиться, Піп застрелить Опал, і ніхто з них не сумнівався, що так воно і буде. Потім почнуть розгортатися наслідки цього вбивства, якими б вони не були, і найкращий шанс на порятунок — це опинитися до цього часу в човнику в середині пов’язаного з магмою колодязя, здатного витримати будь-який удар.

Підйомник зупинився, зашипів, відчиняючи пневматичні двері, і зовні увірвався безладний гамір голосів. Термінал був переповнений ельфами, які шаленіли, прокладаючи собі дорогу до шаттлів через пропускні пункти, перестрибуючи через огорожу і турнікети та ігноруючи звичайний рентгенівський огляд. Сильфіди парили на заборонено-низькій висоті, і на їхніх крилах відбивалися язики полум’я з труби. Гноми збивалися разом, збираючись натовпом проломитися через контрольну лінію офіцерів у хакі.

— Народ утратив голову,— пробурмотіла Холлі.— Ця паніка не на добре.

Артеміс дивився на оскаженілий натовп — щось схоже він бачив одного разу в аеропорту Д. Ф. Кеннеді, коли туди прибула якась зірка телевізійного реаліті-шоу.

«Нам не пробитися,— подумав він. — У всякому разі, так, щоб нікого не покалічити».

Батлер підхопив своїх товаришів і перекинув їх через плече.

— Пекла нам не треба,— сказав він, рішуче прямуючи в гущу натовпу.

Після того як Піп застрелив свого партнера, його поведінка змінилася. Він більше не базікав і не кривлявся. Тепер він суворо дотримувався своїх письмових інструкцій: дочекатися сигналу таймера на телефоні, а потім пристрелити піксі.

«Ух, це Фаул. Блефував, еге ж? Нічого він не може зробити. Може, це взагалі був не Фаул».

Піп вирішив, що ніколи нікому не розповість про те, що тут сьогодні сталося. Мовчання було порятунком. Слова тільки сплетуться в мотузку, на якій його повісять.

«Вона ніколи не повинна дізнатися».

Але Піп знав, що вона лише раз погляне йому в очі та дізнається про все. На секунду Піп подумав про втечу, щоб виплутатися із цієї пастки і знову стати простим старим гномом.