Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 42)

— Ясна річ, пам’ятаю. Всі вони загинули. Я посилав їх, а Артеміс їх знаходив і вимикав. Це було у нас з ним чимось на зразок гри.

Мейн тицьнув великим пальцем собі за плече, в напрямку екрана, де мав бути порожній квадрат.

— Так от, один із цих жучків ожив. Це я і намагаюся так довго втовкмачити тобі.

Фоулі замахнувся на Мейна, але той уже встиг відскочити на безпечну відстань.

Артеміс зачинив за собою двері кабінету і ввімкнув камери та сенсори зовнішнього спостереження. Йому потрібно було переконатися, що в даний момент він і його друзі перебувають у безпеці. Все було, як він і очікував. Єдина активність відзначалася приблизно за кілометр від будинку, там, де раніше стояла вежа Мартелло, а тепер був кратер, усередині якого розміщувалися Врата берсерків. З метою безпеки він установив на пульті режим «Облога», що вмикає захисні системи, які не використовувалися в звичайних умовах, такі, як подача напруги на вікна та активація флеш-бомб у тамбурах. Маєток Фаулів перестав бути звичайним будинком від того часу, коли Артеміс вирішив заховати у його підвалі викрадену ним Ельфіну

Переконавшись у тому, що будинок надійно захищений, Артеміс відімкнув замкнену на кодовий замок шухляду свого столу і витяг із неї маленьку свинцеву скриньку. Постукавши по кришці нігтем, він із радістю почув неголосний шурхіт.

— Жива.

Артеміс відкрив кришку скриньки. Усередині лежав приєднаний до тривольтової батареї маленький біомеханічний метелик. Одна з іграшок Фоулі, які Артеміс зазвичай прихлопував мухобійкою, але цю бабку він вирішив зберегти на той випадок, якщо йому знадобиться секретний канал зв’язку з кентавром. Він сподівався, що камера цього метелика зафіксує їхню успішну атаку на Врата берсерків, але їй доведеться передати більш сумне повідомлення.

Артеміс витрусив бабку на стіл, де вона покрутилася трохи, потім ідентифікувала Артеміса як головну мету і вирішила зосередитися на ньому. В очах АРК-лайтс нечутно повернулись крихітні лінзи, а з вусиків-антен висунулася пара мікрофонів.

Артеміс нахилився до столу і почав тихо говорити, немов не бажаючи, аби його підслухали, хоча сенсорні датчики стверджували, що найближче до нього досить масивне тіло випромінює тепло і розташоване на відстані шести метрів.

— Доброго ранку, Фоулі. Я знаю, що в цьому маленькому створінні немає жодного атома, що має відношення до технологій Кобой, тому теоретично повідомлення має дійти, і я сподіваюся, що ти живий і зможеш отримати його. Тут кепські справи, друже, дуже кепські. Опал відчинила Брата берсерків і працює зараз над другим замком. Якщо їй удасться його зламати, вивільниться хвиля закодованої земної магії, яка повністю знищить людство. Це, як мені здається, не добре. Щоб запобігти катастрофі, потрібно, аби ти прислав мені кілька речей в одній з твоїх безпілотних гірничопрохідницьких капсул. Зараз немає часу на отримання дозволів від усіляких комісій. Ці предмети мусять бути в маєтку Фаулів протягом двох годин, інакше буде пізно. Зроби те, про що я прошу, Фоулі.

Артеміс нахилився ще ближче до маленької живої камери і переконливо прошепотів:

— Дві речі, Фоулі. Дві речі, щоб урятувати світ.

Після цього він сказав, що це за речі і куди саме їх відправити.

Кров відхлинула від обличчя Фоулі.

— Кобой зламує другий замок.

Це було жахливо, хоча багато ельфів танцювали б на вулицях, святкуючи знищення людей, але це нерозумні ельфи.

— Дві речі.

Із першою з них проблем не було. Це була просто іграшка.

— По-моєму, одна така є у мене в столі.

Але друга річ. Друга.

— Ось це велика проблема. Головна.

Є речі легальні й заборонені. Варто йому згадати про другу річ у Раді, як вони зажадають створити особливу робочу групу і підкомітет.

Те, про що просив Артеміс, технічно було здійснимо. У відділі випробувань у нього є один прототип безпілотної капсули. Потрібно лише ввести координати в її навігаційну систему, і капсула рвонеться вгору, до поверхні. Побудована для транспортування шахтарів з провалів у породі, капсула витримувала величезний тиск і могла пересуватися по світу зі швидкістю трьох махів — утричі швидше за звук. Так що встановлений Артемісом ліміт часу не проблема.

Фоулі пожував палець. Чи повинен він зробити те, про що просить Артеміс? Чи хоче він зробити це?

Ці питання кентавр міг ставити собі нескінченно довго, але, по суті, йому потрібно було відповісти тільки на одне з них.

— Чи вірю я Артемісу?

За своєю спиною Фоулі почув дихання і зрозумів, що до кімнати увійшов Мейн.

— Хто тут ще був? — запитав Фоулі у свого лаборанта.

— Тут? — спитав Мейн.— Ти думаєш, зараз у когось є час штовхатися тут, коли в місті таке коїться? Нікого тут не було, і ніхто не бачив цей запис. Крім мене.

— Добре,— сказав Фоулі, міряючи кроками кімнату.— Юний мій друже Мейне, ти хотів би перейти на повну ставку?

— А що я повинен буду робити? — підозріло покосився Мейн.

Фоулі вийняв із шухляди свого столу предмет номер один і попрямував до дверей.

— Те саме, що і завжди,— відповів він.— Тинятися без діла по лабораторії і всім заважати.

Мейн зробив копію повідомлення Артеміса на випадок, якщо його почнуть звинувачувати в чомусь на зразок державної зради.

— Це я можу,— промовив він.

ГЛАВА 18: ПОРЯТУНОК ДУШІ

АРТЕМІС займався у своєму кабінеті останніми приготуваннями, збираючи в кулак волю, намагаючись заспокоїти почуття і розігнати сіру хмару зневіри, що грозила затьмарити його рішучість. Він знав, що лікар Аргон був проти того, щоб він стримував свої емоції, оскільки це може призвести до довгої психічної травми.

— Слово «довгий» тут недоречне, лікарю,— криво посміхнувся Артеміс.

Після численних пригод він не міг не знати, що все відбувається точнісінько так, як планувалося, але все одно його вражала категоричність заходів, яких доведеться ужити, а також те, що він навіть готовий до цього.

— Хлопець, який викрав кілька років тому Холлі Шорт, ніколи й не подумав би пожертвувати собою.

Але він більше не був колишнім. Його батьки повернулися до нього, і в нього є брати.

— І дорогі серцю друзі.

Тепер іще одна справа, про яку Артеміс ніколи раніше не думав.

Він підписав злегка тремтячою рукою свій заповіт — чи збережуть цінність чимало із зазначених у ньому речей, Артеміс не був упевнений. Банківська система по всій Землі була фактично зруйнована, і біржі теж, адже саме туди надходять акції, облігації та часткові паї.

«Скільки часу було витрачено на накопичення багатства,— подумав Артеміс.— Скільки часу даремно».

Потім його думки потекли в іншому напрямку.

«Припини. Ти стаєш сентиментальним і слізливим. Ти любиш золото точно так само, як Мульч Діггумс любить курчат. Дай тобі ще один шанс, і ти, очевидно, знову почнеш те ж саме».

Так воно і було. Артеміс не вірив у перевтілення на смертному одрі — у цьому було щось безпринципне. Людина має залишатися сама собою, які б божі кари не очікували її по той бік життя.

«Якщо мені доведеться зустріти Святого Петра, я не буду сперечатися з ним біля Врат раю»,— пообіцяв Артеміс своїй підсвідомості, хоча насправді знав: якщо його теорія правильна, то його душа підніметься в небеса так само, як і душі берсерків.

«І я стану небесним охоронцем для Майлса і Беккета».

Ця думка заспокоїла Артеміса і навіть змусила його посміхнутися. Він зрозумів, що більше нічого не боїться, немов йому доведеться просто спробувати зіграти у рольовій грі, а не робити це в реалі. Але настрій у нього знову змінився, коли він запечатав конверт із заповітом і притулив його до настільної лампи. Він подивився на конверт, відчуваючи невідворотність моменту.

«Шляху назад більш немає».

І тут страх обрушився на Артеміса, немов гиря масою в тонну, і прикував його до офісного крісла. Він відчув свинцеву важкість у шлунку і виявив, що руки і ноги віднялися. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, щоб його не знудило, і поступово заспокоївся.

«Я завжди уявляв, що в мене буде час для останніх прощань, можливість сказати найголовніші слова тим, кого я люблю».

Але часу на це у нього не було. Не було часу ні на що, крім дій.

Страх розсіявся, і Артеміс не відмовився від свого рішення.

Артеміс відштовхнув своє крісло на роликах від столу, ляснув себе по колінах і повернувся обличчям до свого випробування.

У кабінет влетіла стривожена Холлі.

— Я бачила, як щось вилізло з винного льоху, Артемісе.

— А,— сказав Артеміс.— Капсула прибула.

— Так, прибула. І я заглянула всередину.

— Мені шкода, Холлі, що ти це побачила,— зітхнув Артеміс. — Мульч мав це сховати.

— Мульч і мій друг теж, я сказала, що ти спробуєш щось притягти. Мульч копав тунель на випадок спішного відступу, коли на автопілоті прибула ця капсула. Мульч вирішив, що це і є те, що ти намагаєшся притягти.

— Холлі, це не те, що ти думаєш.