Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 41)

«Мульче. Він зробив це. Відмінно», — подумав Артеміс.

Мульч буквально поповз угору ґанком будинку, відчайдушно мріючи з’їсти хоч що-небудь, аби заповнити втрачене після скидання баласту.

— Ви можете повірити, що супермоделі проробляють із собою таке щомісяця? — простогнав він.

Артеміс відчинив біпером двері, і гном зник усередині будинку, рвонувши знайомою дорогою через хол прямо на кухню.

Мульч зник, тому Артемісу і Холлі довелося волочити Батлера по сходинках удвох — у несвідомому стані його тіло було важким, як ковадло.

Вони дотягли Батлера до третьої сходинки, коли надзвичайно сміливий червоногрудий снігур спікірував Батлерові на обличчя і сів, поклавши свої лапки на перенісся охоронця, як на жердинку. Це саме по собі було дуже дивним, але прикріплена до дзьобика птаха записка зробила появу снігура ще більш зловісною.

Артеміс відпустив руку Батлера.

— Швидко вона зреагувала,— сказав він.— Опал даремно часу не гає.

Холлі відліпила записочку від дзьоба снігура.

— Думаєш, це вона?

— Так. Можеш навіть не витрачати часу на читання, Холлі. Слова Опал не варті паперу, на якому вони написані. І хочу зауважити, що це дешевий папір.

Зрозуміло, записку Холлі розгорнула, і тепер її щоки червонішали все більше з кожним прочитаним словом.

— Опал вимагає, щоб наша компанія доставила їй задоволення своєю присутністю під час великої зачистки. Якщо ми з’явимося — тільки ти і я — вона обіцяє залишити живими твоїх братів. А також готова помилувати навіть Фоулі, коли оголосить себе імператрицею.

Холлі скрутила записку і встромила її в пір’я на голові снігура.

— Лети і передай Опал, що її прохання відхилено.

Пташка агресивно просвистіла і загрозливо затріпотіла крилами.

— Хочеш поборотися зі мною, берсерку? — запитала Холлі у маленької пташки.— Добре, і хоча я тільки-но вибралася з авіакатастрофи, у мене вистачить сил, щоб вищипати тобі хвіст.

Снігур злетів, глузливо щось процвірінькав і відлетів до своєї хазяйки.

— Тобі ведмідь на вуха наступив, паскуднику крикнула йому вслід Холлі, дозволивши собі непрофесійний виплеск емоцій, після чого відчула себе набагато краще. Коли птах зник за кронами дерев, Холлі повернулася до своїх обов’язків.

— Нам треба поспішати,— сказала вона, підхоплюючи Батлера під руку.— Це підступ. Опал посадила нам на хвіст набагато більше берсерків, ніж ми думаємо. За нами можуть спостерігати... наприклад, хробаки. Причому прямо зараз.

— Ні,— не погодився Артеміс.— Зараз для неї найважливіше — Брата. Вона не стане ризикувати новими бійцями, щоб вистежувати нас. Але поспішати нам необхідно, це правильно. Незабаром розвидниться, і в нас залишається часу лише на одну атаку.

— Отже, начхаємо на цю дурепу?

— Звичайно. Опал намагається грати з нашими почуттями для власного задоволення. І більше нічого. Вона намагається затвердити свою емоційну перевагу.

Сходинки були вкриті кристаликами першого осіннього льоду, що мерехтіли в місячному світлі, як іній, красиво знятий у кіно. Нарешті Артемісу та Холлі вдалося перекотити Батлера через поріг і покласти на килим, на якому вони поволокли важкого охоронця під сходи, де для зручності підклали йому під голову кілька подушок, які Ангеліна Фаул любила розкладати по всіх кріслах.

Холлі випросталась і з хрускотом розігнула спину.

— ОК. Смерть ми ще раз надули. Що тепер, розумнику?

Слова Холлі звучали легко і грайливо, але її очі залишалися розширеними, і в їх глибині читався відчай. Вони опинилися так близько до краю немислимої катастрофи, що, здавалося, людство не врятувати навіть Артемісу з його вмінням в останній момент виймати чарівних кроликів зі свого капелюха.

— Мені треба подумати,— просто сказав Артеміс, швидко піднімаючись угору сходами, — Знайди собі що-небудь поїсти і, якщо зможеш, поспи трохи. Це займе як мінімум дев’яносто хвилин.

Холлі пішла слідом за Артемісом, пристосовуючи свої кроки до великих людських сходинок.

— Постривай! Стривай хвилинку! — вигукнула вона й обігнала Артеміса на одну сходинку, щоб опинитися врівні з ним. — Я знаю тебе, Артемісе. Ти любиш тримати свої карти притиснутими до грудей, поки не прийде час відкрити їх. 1 це спрацьовувало, раніше. Зараз ситуація інша, і ти маєш увести мене в курс справи. Я зможу допомогти. Отже, скажи правду, у тебе є план?

І тоді, дивлячись прямо в очі своїй кращій подрузі, Артеміс збрехав їй.

— Ні,— промовив він. — У мене немає плану.

ГЛАВА 17: ОСТАННЄ СВІТЛО

У ЛЕП було декілька оперативників, які працювали під прикриттям серед людей, в їхніх парках відпочинку. У такому парку нікого не здивує ельф, або гном, що стоїть біля американських гірок, або єдиноріг, який бродить по доріжках. Одного разу Фоулі бачив фільм про катастрофу на скачках в Орландо. До речі, деякі аналітики в Раді були впевнені, що цей іподром є тренувальною базою для підготовки секретної державної групи ельфів-кілерів. Отже, прибувши на іподром в Орландо, відвідувачі сіли в поїзд метро, який мав відвезти їх на підземну станцію, на яку того дня обрушилися всі природні лиха, відомі людям або ельфам. Спочатку підземний поштовх розколов тунель, потім пролетів ураган з купою сміття, потім повінь змила з поверхні і скинула вниз усі автомобілі, і, нарешті, хлинув потік лави, що залив вікна.

Повернувшись у свій офіс, Фоулі дивився на вулиці Небесного міста з четвертого поверху поліцейського управління, і улюблене місто нагадувало йому ту нещасну станцію підземки в Орландо. Місто було зруйноване повністю, до невпізнання.

«І моє місто не збереш заново простим натисканням кнопки».

Фоулі притулився лобом до холодної шибки, спостерігаючи за роботою магічних аварійних команд.

Чаклуни-парамедики лікували поранених, випускаючи в них короткі заряди магічної сили зі своїх рукавиць із тепловою ізоляцією. Гноми-пожежники пробивалися за допомогою лазерів через завали, розчищаючи дорогу для лікарів «швидкої допомоги», а будівельники на альпіністських мотузках спускалися зі стелі підземної печери, заливаючи монтажною піною тріщини у стіні.

«Забавно,— думав Фоулі, приклавши пальці до скла.— Я завжди побоювався, що люди знищать нас. Ні. Нас не знищено. Ми відновимося».

Усі машини, створені із застосуванням нових технологій, вибухнули, але залишилося чимало старих, не списаних через урізаний бюджет. Так, наприклад, на ходу були більшість пожежних машин, і резервні генератори за останні п’ять років ніхто не ремонтував. Майор Кельп мав досвід проведення поліцей

ських зачисток у небачених для Небесного міста масштабах. Він спостерігав за ними в Атлантиді, яка постраждала не менше, ніж місто, а може, й більше.

«У нас хоча б купол уцілів. Якби він обрушився, жертв було б набагато більше».

І все через те, що одній звихнутій піксі захотілося покерувати світом.

«У скількох сім’ях сьогодні втратили рідних! Скільки ельфів зараз страждають від ран або занурені в депресію...»

Думки Фоулі перескочили на Холлі, яка виявила ся на поверхні і намагалася впоратися з виниклою ситуацією без підтримки ЛЕП.

«Тільки б вона була жива. Тільки б усі вони були живі».

Живі вони чи ні, Фоулі не знав. Усі засоби далекого зв’язку були знищені, оскільки більшість із них були встановлені на людських супутниках, що перетворилися тепер на космічне сміття.

Фоулі намагався заспокоїти себе думкою про те, що поруч із його подругою були Артеміс і Батлер.

«Якщо хтось і зможе знищити Опал, так це Артеміс».

«Знищити? — продовжував міркувати він.— Тепер я використовую такі поліцейські слівця, як “зни щити”. Опал би це сподобалося. Вона б відчула себе суперзлодійкою».

Поруч пролунало цокання копит Мейна.

— Мак дак джібалл, Онкль. На екранах у твоїй лабораторії щось є.

Племінник Кабалліни вільно говорив мовою єдинорогів, але виражатися точно і по суті справи поки не навчився.

— Це великі екрани, Мейне. Зазвичай на них завжди є щось іще.

— Я знаю,— нетерпляче пошкрябав переднім копитом Мейн. — Але це дійсно цікаво.

— Звичайно. Сьогодні відбувається маса цікавих речей, Мейне. Ти не міг би говорити чіткіше?

— Чіткіше,— насупився Мейн.— Це означає визначити когось, ти це маєш на увазі?

— Ні. Я хочу сказати, ти можеш говорити конкретніше?

— Конкретніше? — перепитав Мейн.

Фоулі пошкрябав копитом, дряпаючи кахель.

— Просто розкажи, що цікаве ти побачив на екрані. Ми всі сьогодні дуже зайняті, Мейне.

— Ти пив сьогодні каву? — поцікавився його племінник.— Тітонька Кабалліна говорила, що після двох чашок кави ти стаєш трохи нервовим.

— Що там на екрані? — вимовив Фоулі тоном, який сам він уважав наказовим, але насправді він був схожий на пронизливе іржання.

Мейн злегка позадкував, потім узяв себе в руки, дивуючись із того, що всі оточуючі реагують на нього саме таким чином.

— Пам’ятаєш ті АРК-лайтс, які ти послав у маєток Фаул?