Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 39)

— Не гальмуй! — прокричав він на вухо тролю.

У Белліко перехопило подих.

Вона хотіла крикнути своєму загону: «Розсіятися! В укриття!», але було вже запізно.

Помахами своїх могутніх рук троль косив китайців одного за одним, і вони валилися перед ним, як олов’яні солдатики. Троль стусаном відправив пса літати десь у нижніх шарах атмосфери і недбалим рухом, мимохідь, звалив Белліко в діжку з водою. За кілька секунд від декількох піратів залишилися самі спогади, яких не вистачило б навіть щоб кішку нагодувати. Правда, Селтон Фіннакр устиг проткнути стегно троля, але той цього ніби й не помітив, продовжуючи молотити руками, виблискуючи тепер сталевою шаблею, що стирчала у нього з ноги.

Орудуючи п’ятами, Мульч направив троля всередину сараю.

«Я — наїзник троля,— з гордістю подумав Мульч. — Я народжений для того, щоб скакати на тролях, красти та їсти від пуза».

І Мульч вирішив, що знайде спосіб об’єднати всі ці три покликання, аби тільки пережити сьогоднішню ніч.

Усередині сараю стояв завалений на бік літак, із фюзеляжу якого, як голки у їжака, стирчали стріли, а до скла притискалося обличчя Холлі з ротом, здивовано розкритим у формі букви «о».

«Не розумію, чому вона дивується,— подумав Мульч. — Могла б уже звикнути до того, що я її весь час рятую».

Мульч чув за своєю спиною крики ворогів, які шикувалися рядами, і розумів: іще секунда, і лучники випустять залп по тролеві.

— Навіть такого великого верхового троля, як мій, не врятувати, якщо його проткне дюжина стріл.

Часу на те, щоб відчинити дверцята глайдера і забратися в нього, не було, тому Мульч міцніше вхопився за патли троля, вдарив його під ребра п’ятами і прошепотів йому на вухо слова, сподіваючись, що ті будуть почуті.

Усередині глайдера Холлі скористалася перепочинком для того, щоб заштовхнути Артеміса в пілотське крісло. Потім вона сама пристебнулася поруч із ним.

— Я лечу? — запитав Артеміс.

— Ні, я не дістаю до педалей,— помахала ніжками в повітрі Холлі.

— Бачу,— сказав Артеміс.

Це було банальне, але необхідне пояснення, оскільки незабаром уміння Артеміса керувати глай-дером буде затребувано.

Графф вирівняв глайдер, підперши його своїм плечем, і підштовхнув машину до відчинених дверей сараю. Глайдер неохоче покотив уперед на розбитому шасі, накульгуючи при кожному повороті колеса.

— Такого розвитку подій я не передбачав,— вимовив Артеміс крізь зціплені зуби, швидше самому собі, ніж своєму другому пілотові. Холлі сперлася обома долонями об щиток, готуючись до удару, до якого вони котилися на повній швидкості.

— Bay,— сказала Холлі, спостерігаючи за стрілами, які встромлялися в ніс і крила глайдера.— Отже, ти не передбачав того, що з’явиться гном верхи на тролі, і вони підштовхнуть твій глайдер. Утрачаєш хватку, Артемісе.

Артеміс намагався взяти себе в руки, але все, що відбувалось, здавалося йому занадто неймовірним. Фігури берсерків наближалися, він бачив їх крізь подвійну рамку лобового скла і дверного отвору, і це тільки посилювало відчуття, що він дивиться кіно. Дуже реалістичний такий ЗD-фільм із віброкріслом, але все ж таки фільм. Це відчуття відчуженості в поєднанні з відомою всім уповільненою реакцією Артеміса ледь не коштували йому життя, бо він сидів і мрійливо дивився на те, як довгі стріли берсерків націлюються йому просто в голову.

На щастя, реакція у Холлі була чудовою, і вона встигла штовхнути Артеміса в плече, доволі сильно, щоб він відкинувся вбік настільки, наскільки дозволяли ремені безпеки. Стріла пробила лобове скло, залишивши в ньому напрочуд маленький отвір, і встромилася в підголовник прямо в те місце, де щойно перебувало обличчя Артеміса. У цей момент Артеміс нарешті включився в реальність.

— Я можу запустити двигун у повітрі,— сказав він, швидко клацаючи тумблерами на приладовій дошці.— Якщо тільки ми взагалі відірвемося від землі.

— Це вимагає узгоджених дій?

— Так, з точністю до часток секунди.

Холлі зблідла. Покладатися на координацію Артеміса — це все одно що повірити в Мульча, який тримає піст. Глайдер проломився крізь шеренгу берсерків, трощачи крилами теракотових китайців. Сонячні панелі дзвеніли, ламаючись, а колеса шасі котилися підстрибом. Графф продовжував штовхати глайдер, не звертаючи уваги на свої рани, з яких потоком юшила кров.

Белліко обсипала своїх воїнів прокльонами, підганяючи їх, але ніхто з них не міг устигнути за тролем. Ніхто, крім пса, який стрибнув на спину Мульча, намагаючись скинути його з троля.

Мульч розлютувався від того, що якась шавка може зірвати такий чудовий план порятунку, кращий у всій історії! Тому він прикрив голову зігнутою в лікті рукою і закричав прямо в морду пса:

— Відвали! Я сьогодні непереможний! Я їду верхи на тролі, бачиш, дурню? Ти коли-небудь бачив таке? Ніколи. Отже даю тобі дві секунди, щоб ти забрався геть, або мені доведеться зжерти тебе.

Дві секунди стекли. Пес похитав головою, даючи зрозуміти, що йти не збирається. І тоді Мульч зжер його.

— Звичайно, було до сліз шкода кидати майже половину собаки,— розповідав він пізніше своєму приятелеві, гномові на ім’я Барнет Ріддльс, колишньому біглому злочинцеві, а нині власникові бару «П’яний папуга» в Маямі.— Але сам поміркуй, хіба можна виглядати героєм, коли у тебе з рота звисає шматок собачої туші з хвостом?

Через кілька секунд після того, як ще живий пес говорив словами Мульча, він же, тепер уже мертвий, вступив у суперечку зі шлунком гнома. Чи то нетравлення у Мульча почалося через те, що до нього в живіт потрапила душа берсерка, чи то пес з’їв щось невідповідне перед тим, як з’їли його самого, але що б там не було, у Мульча виникло таке відчуття, що його кишки раптово стиснув гігантський кулак, одягнений у сталеву лицарську рукавицю.

— Потрібно скинути баласт,— процідив гном крізь зціплені зуби.

Якби Графф знав, що збирається зробити Мульч Діггумс, він, напевно, побіг би, волаючи, як дворічна піксетка, щоб скоріше заритися абикуди під землю і перечекати, поки закінчиться виверження, але троль не розумів гномського сленгу і тому продовжував виконувати останню з отриманих ним команд: «Штовхай зі схилу».

Опинившись на глинистій стартовій доріжці, глайдер став набирати швидкість, усе більше відриваючись від переслідувань берсерків.

— Нам не вдасться,— сказав Артеміс, стежачи за приладами.— Шасі пробито.

Кінець стартової доріжки вигинався перед ними, як край лижного трампліну. Якщо глайдер не набере достатньої швидкості, то завалиться в озеро, і тоді всі його пасажири опиняться в ролі качок, плаваючих поряд зі справжніми качками. Хоча хтозна, справжні це качки чи ні. Якщо всередині них сидять берсерки, ці качки можуть і до смерті заклювати.

Артеміс майже примирився з тим, що в найближчому майбутньому йому доведеться померти, але як прикро було б покинути цей світ із прокльованим дикою качкою черепом! «Смерть від агресивного водоплавного птаха» стрімко піднялася в уявному «Списку найменш бажаних смертей» Артеміса на перше місце, потіснивши давнішнього лідера — «Смерть від газів, випущених гномом», яка вже не один рік ввижалася йому в кошмарних снах.

— Тільки не качки,— сказав він.— Будь ласка, тільки не качки. Я ще не отримав Нобелівську премію.

Під фюзеляжем глайдера почалася якась метушня: рохкання, крякання, скрип металу, що деформовувався. Якщо глайдер зараз не злетить, то трохи пізніше він просто розвалиться на шматки. Тим більше що глайдер не міцний, а Артеміс ґрунтовно обдер його, щоб полегшити зліт.

А із зовнішнього боку глайдера страждав Мульч, який скорчився від болю. Він знав, що зараз має статися. Його шлунок вирішив розквитатися з ним від разу за все: і за стрес, і за неправильну дієту. Скупчених у кишечнику Мульча газів було зараз стільки, що вони, напевно, становили третину ваги його тіла Деякі гноми, що практикують йогу, можуть виконувати намічену процедуру в потрібний їм час і своєю волею. У них вона делікатно називається «регулярною детоксикацією». Ну, а прості гноми називають це «скинути баласт». І я не побажав би вам опинитися на лінії вогню, коли гном скидає свій баласт.

Глайдер досяг нижньої точки схилу і за мить мав покинути стартову доріжку.

— Посадка на воду,— подумав Артеміс,— Смерть від качок.

Потім щось сталося. Ніби глайдер звідкись отримав гігантське прискорення, ніби чийсь величезний вказівний палець недбало підкинув машину в повітря. Хвіст задерся, і Артеміс узявся орудувати педалями, прагнучи опустити його.

— Що це було? — гадав Артеміс, спантеличено дивлячись на прилади.

— Прокинься! — вдруге за кілька хвилин труснула його за плече Холлі.— Запуск у повітрі!

Артеміс випростався в кріслі.

— Запуск у повітрі! Зрозуміло.

На глайдері був установлений невеликий двигун, який використовувався при зльоті та під час вимкнення сонячних панелей, але без батареї двигун був марною залізякою, і звичайно ж не заводився, як Артеміс не рухав заслінкою дроселя. Глайдер незабаром почне втрачати висоту, але в них ще залишався шанс піймати висхідний повітряний потік і піднятися хоча б на кілька сотень метрів, і в цьому випадку вони могли перелетіти озеро й убезпечитися від стріл.

Артеміс упіймав момент, коли глайдер виявився у вищій точці дуги, і на всю ширину відкрив заслінку дроселя.

Белліко із залишками свого війська мчала стрімголов по стартовій доріжці, стріляючи по глайдеру всім, що було в їхньому арсеналі. Чумова ситуація навіть для повсталої душі, яка захопила людське тіло.