Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 38)

— Зрозуміло,— сказала Холлі, повертаючись до вікна.— Тоді, для початку, зробимо другий попереджувальний постріл.

Белліко наказала лучникам вишикуватися в лінію перед розсувними дверима сараю.

— Коли двері відчиняться, стріляйте з усього, що у вас є, по машині. Потім ми вриваємося. У ельфійки буде час на те, щоб зробити два постріли, не більше. Коли навіть при цьому хтось буде убитий, перемога залишиться за нами.

Берсерки, що сиділи в китайцях, говорити не могли, оскільки їхні носії — муміфіковані останки — були щільно укладені усередині теракотових саркофагів. Вони мовчки кивнули і потягнулися до своїх масивних луків.

— Пірати,— покликала Белліко.— Станьте позаду лучників.

— Ми не пірати,— похмуро відповів Селтон Фіннакр, чухаючи свою оголену гомілкову кістку.— Ми жителі піратів, хлопці, чи не так, тисяча чортів?

— Йу-ху, кеп! — відгукнулися інші пірати.

— Визнаю,— зніяковівши, промовив Фіннакр,— звучить трохи по-піратськи, але що поробиш: сидячи в тілі, просочуєшся його носієм. Ще кілька днів у цій шкурі, і я зможу однією рукою управляти вітрильним бригом.

— Розумію,— сказала Белліко.— Ну, нічого, скоро ми возз’єднаємося з нашими предками. Нашу вахту буде закінчено.

— У-уф,— із почуттям сказав уцілілий пес, відчайдушно опираючись бажанню свого носія обнюхати тих, хто стояв поруч. Белліко обхопила пальцями Джульєтти ручку дверей, прикидаючи її вагу.

— Ще один переможний штурм, мої бійці, і з людьми буде покінчено назавжди. А наші нащадки вічно житимуть на світі.

Холлі відчула, що атмосфера стає все більш напруженою, і зрозуміла, що берсерки піднімають свій бойовий дух перед вирішальною сутичкою.

«Тепер уся відповідальність лежить на мені,— подумала вона.— Я маю врятувати нас».

— Добре, Артемісе,— безцеремонно сказала вона.— Піднімемося на антресолі, і тоді берсеркам доведеться шукати нас. Це дасть тобі ще трохи часу на роздуми.

Артеміс подивився на амбразуру через плече Холлі та промовив:

— Запізно.

Двері сараю м’яко відкотилися вбік на добре змазаних роликах, і в осяяному місячним світлом прямокутнику виникли моторошні силуети шести китайських воїнів.

— Лучники,— визначила Холлі.— Лягай.

Артеміс, здавалося, був уражений тим, що його плани рухнули. А все тому, що він діяв занадто передбачувано. І коли це він устиг стати таким передбачуваним?

Холлі побачила, що її слова не дійшли до Артеміса, і подумала, що в нього є два найбільш уразливих місця. По-перше, це фізична безпорадність, причому не тільки від недостатнього розвитку, а й через погану координацію, яка в нього гірша, ніж у чотирирічної дитини. По-друге, він настільки впевнений у незрівнянності його інтелекту ні на землі, ні під землею, що ніколи не турбується про те, аби розробити запасний план, і якщо основний план провалюється, резервних шляхів до відступу не передбачено.

— Як зараз.

Холлі кинулася на Артеміса, збила його з ніг і притиснула до підлоги у вузькому проході між сидіннями глайдера. Секундою пізніше почулася команда ззовні.

— Вогонь!

Це був голос Джульєтти. Вона наказувала вбити свого брата.

Як добре відомо всім бойовим ветеранам, бажання поглянути на знаряддя, яким тебе вб’ють, буває майже непереборним. Зараз таке бажання опанувало й Холлі, яка підвелася, спостерігаючи за стрілами, що дугою опускалися до своїх мішеней. Наступної миті вона подолала свою моторошну цікавість і втиснулася в прохід поруч з Артемісом, відчуваючи, як упивається в її щоки сталева гофрована підлога.

Метрової довжини стріли легко пробили фюзеляж, хитнувши глайдер на його ресорах, і глибоко ввійшли у м’яку оббивку крісел. Одна стріла пройшла так близько від Холлі, що прошила наскрізь її погони і заодно пришпилила саму Холлі до крісла.

— Д’арвіт,— вилаялася ельфійка, звільняючись і від стріли, і від погона.

— Вогонь,— іззовні знову пролунав той самий голос, і повітря наповнилося дзвінким свистом.

— Ніби птахи співають,— подумала Холлі.

Але це були не птахи. Це був другий залп. Усі стріли точно лягали в глайдер, розриваючи на шматки сонячні панелі. Одна стріла навіть чисто пройшла через дві амбразури. Глайдер хитнувся і завалився на бік.

І знову пролунала та сама команда: «Вогонь!»

Але цього разу дзвінкий свист не пролунав. Замість нього почувся сухий тріск. Холлі не змогла втриматися і підтяглася до похилої підлоги амбразури, щоб глянути на неї. Джульєтта підпалювала стріли китайців.

— О,— подумала Холлі.— Ось який вогонь цього разу.

Белліко кинула швидкий погляд усередину сараю і була рада побачити, що крилата машина звалилася на бік. Пам’ять її носія стверджувала, що цей апарат дійсно міг літати по небу, використовуючи енергію сонця, але Белліко було надто важко в це повірити. Напевно, в мозку носія сни переплуталися зі спогадами настільки, що Белліко ці фантазії стали здаватися реальністю.

«Чим швидше я розлучуся із цим тілом, тим краще»,— подумала вона.

Белліко сплела з пучків сіна факел і підпалила його кінчик запальничкою, взятою з кишені дівчини-носія.

«Однак ця запальничка цілком реальна,— подумала вона.— І не так уже далеко пішла від простого кресала».

Солом'яний факел горів недовго, але його вистачило, щоб підпалити стріли її воїнів. Белліко йшла вздовж їх шеренги, ненадовго торкаючись вогнем до кінчиків стріл, вимочених у горючій суміші, яка виявилася в пробитій каністрі.

Несподівано пес підняв свою гладку морду і завив на місяць.

Белліко зібралася запитати пса-воїна, що це з ним, але тієї ж секунди відчула те саме, що й він.

«Мені страшно,— зрозуміла вона.— Але чого мені боятися, якщо я мрію про смерть?»

Факел почав обпалювати пальці Белліко, і вона кинула його, але за секунду до того, як затоптати його згасаючі іскри, їй здалося, нібито вона бачить дещо дуже знайоме, що мчить полем на схід. Цю фігуру неможливо було сплутати.

«Ні,— промайнуло в голові у Белліко.— Це неможливо».

— Це?..— заїкаючись, запитала вона, указуючи пальцем.— Чи може це бути?

Пес напружив свої голосові зв’язки і протяжно завив:

— Троуууль! Тррр-роуууль!

І не просто троль, як з’ясувала Белліко. Троль із вершником на спині.

Мульч Діггумс улаштувався за величезною головою троля, тримаючи в кожній руці пасма кудлатої

шерсті. Позаду гнома при кожному стрибку величезними шестернями піднімалися й опадали плечові м’язи троля, що біг підстрибом через поле до сараю.

Втім, говорити «біг підстрибом» тут навряд чи доречно, оскільки це дієслово передбачає деяку поважність або навіть незграбність. А троль і справді здавався неповоротким, якщо дивитися на нього збоку, і дійсно летів із запаморочливою швидкістю. Уміння приховувати свою справжню швидкість було одним з численних вивертів в арсеналі тролів. Якщо здобич, яку намітив собі троль, побачить, як він незграбно рухається вдалині, вона неодмінно подумає про себе: «Ну, троле, і що? По тому, як цей здохляка рухається, можна вважати, що він за мільйони миль звідси. Ось дожую цей листочок і піду собі тихесенько... І тут — бац! — і він уже не жує листочок, а троль дожовує її задню ногу.

Однак Белліко багато разів бачила загони наїзників на тролях у дії і чудово знала, наскільки стрімко можуть рухатися тролі.

— Лучники! — крикнула вона, витягаючи свій меч.— Нова мета. Повертайтеся! Повертайтеся жвавіше!

Теракотові китайці з хрускотом почали повертатися. При кожному руху з того місця, де в них були передбачені суглоби, сипався червоний пісок. І як же повільно вони поверталися!

«Вони не впораються,— зрозуміла Белліко і подумки спробувала вхопитися за останню, дуже слабеньку соломинку.— А може, цей троль і його вершник на нашому боці?»

Але, на превеликий жаль берсерків, наїзник троля абсолютно очевидно був не на їхньому боці, а троль... що троль? Він робитиме те, що накаже йому вершник.

Що й казати, несподівана поява Граффа серед нічних тіней на залитому блідим місячним світлом полі була ефектною і вселяла жах. Хоча троль і сам по собі був немаленький, близько трьох метрів на зріст, через кудлате волосся, що стирчало, він здавався ще майже на півметра вищим. Товстий непробивний лоб був потужним тараном, укріпленим над парою червоних очей, що фосфоресціювали. З висунутої вперед потужної нижньої щелепи стирчали два величезних загнутих ікла з гострими, як кинджали, кінцями. Заросле кудлатою шерстю людиноподібне тіло являло собою тугий клубок сталевих м'язів і сухожиль. Що стосується рук троля — або його передніх лап, якщо хочете,— то ними тролі без особливих зусиль можуть розтерти в пил як дрібні камені, так і великі черепа.

Мульч, який сидів на шиї у троля, з натхненням відродив давню техніку управління тролями — пришпорювати їх ударами ніг у нервові сплетіння під ребрами, повертаючи в потрібному напрямку.

Сидячи біля вогнища зі світного слизу, дідусь Мульча часто розповідав легенди про великих наїзників тролів, які буйствували і грабували всю країну, робили все що їм заманеться, і ніхто навіть не смів пискнути їм у відповідь. Мульч немов почув протяжний говір діда: «У ті добрі старі дні ми, гноми, були королями. Навіть демони підгинали хвости, побачивши гнома, що спускається по схилу пагорба на змиленому тролі».

«Не сказав би, що сьогодні якийсь особливо добрий день,— подумав Мульч. — Швидше, він схожий на кінець світу».

Мульч вирішив діяти по-простому, без усякої гри у кота й мишки, і направив Граффа просто в скупчення берсерків.