Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 37)
Полежавши хвилин із десять, шкодуючи себе і невпинно випускаючи гази, Мульч відчув, що готовий рухатися далі. Для початку він помахав руками і ногами. Живіт відреагував на це досить спокійно, і тоді гном перекинувся і став на карачки.
«Потрібно забиратися звідси,— подумав він,— І подалі, подалі від поверхні, поки Опал не випустить на свободу сили Дану, якщо така штуковина справді існує».
Мульч знав: варто йому опинитися поблизу від місця, де сталося щось жахливе, як ЛЕП неодмінно постарається повісити на нього всіх собак.
— Дивіться, тут же Мульч Діггумс! Давайте заарештуємо його і викинемо чіп доступу. Справу закрито, Ваша честь!
Гаразд, може, все відбувалося і не зовсім, так, але Мульч знав, що саме на нього завжди указуватимуть пальцем, коли потрібно буде знайти винуватця. Чудово сказав колись його адвокат на суді: «Три або чотири відсотки часу мій клієнт не був стовідсотково замішаний у злочинах, у яких його звинувачували. Можна сказати, що була значна кількість випадків, участь у яких містера Діггумса була просто нікчемною, навіть якщо він технічно міг бути залученим до правопорушень, які відбулися в строк, час трохи відрізняється від указаного в ордері на його арешт».
Ця заява призвела до того, що три аналітичних комп’ютери перегоріли, а вчені мусили кілька тижнів задумливо чесати у себе в потилицях.
Мульч посміхнувся в темряві, і його зуби освітили тунель. Адвокати. У кожного обов’язково має бути хоча б один свій власний адвокат.
— Що ж,— із патетикою в голосі сказав Мульч хробакам, що копалися в глині,— час вирушати.
— Прощавайте, старі друзі. Ми зробили все, на що були спроможні, але перемогти ви не змогли. Боягузтво — ось ключ до виживання, Холлі. Боюся, що цього тобі ніколи не зрозуміти.
Мульч глибоко і важко зітхнув, ригнув у кінці та подумав про те, що зараз намагається обдурити самого себе.
— Я не можу втекти.
Тому що ставка була вищою, ніж його власне життя. На кону стояло все життя на цій планеті, котру збиралася знищити якась піксі, у якої поїхав дах.
— Не буду давати собі ніяких геройських обіцянок, — утішав себе Мульч.— Просто швиденько гляну на Брата берсерків, щоб зрозуміти, наскільки глибока та дупа, в якій ми опинилися. А може бути, Артеміс уже врятував усіх, і я можу спокійно повернутися до своїх тунелів. І, можливо, не один, а з парою-трійкою цінних штучок. Хіба я не заслужив на це?
Мульч поповз тунелем. Як і раніше, роздутий живіт гнома волочився по землі, і з нього лунали дивні, ні на що не схожі звуки.
— У мене вистачить сил прорити ще метрів двадцять,— вирішив Мульч. — Більше не подужаю, інакше мій живіт лопне.
Але, як виявилося, Мульчу не потрібно було піклуватися про риття тунелю. Подивившись угору, він побачив перед собою пару очей, що світилися червоним. Трохи нижче слабо поблискували потужні ікла, і все це трималося на величезній кудлатій голові.
— Граффффф,— прогарчав троль, і все, що міг зробити Мульч,— це розсміятися у відповідь.
— І це теж мені? — сказав він.— Чи не забагато буде після такого дня?
— Граффффф,— повторив троль, важко просуваючись уперед. З його іклів стікали краплі паралізуючої отрути.
Мульч подолав страх, проскочив момент паніки й опинився у стані, середньому між гнівом і обуренням.
— Це мій дім, троле! — крикнув він, угвинчуючись уперед.— Тут я живу. Думаєш, ти спроможний упоратися з гномом? У тунелі?
Графф, схоже, дійсно так і думав, бо рушив уперед ще енергійніше, хоча і був стиснутий з усіх боків стінками тунелю.
«А він буде трохи більшим, ніж кролик»,— подумав Мульч, а наступної миті вони зіткнулися, змішавшись у загальну купу кісток, плоті й шерсті саме з тим звуком, який і можна очікувати при зіткненні важкої туші троля з кремезним гномом, страждаючим від скупчення газів у кишечнику.
У сараї, де сиділи Артеміс і Холлі, ситуація здавалася абсолютно безнадійною. Усе, чим вони во
лоділи,— це два патрони в пістолеті, який Холлі ледве змогла підняти, а Артеміс із нього не влучив би і в двері сараю, хоча вони і були зовсім близько.
Вони забилися у хвостову частину глайдера, очікуючи, коли ж берсерки почнуть свою атаку. Батлер лежав непритомний упоперек задніх сидінь, і з його вух у буквальному сенсі йшов дим — цей симптом, як правило, не віщує нічого хорошого.
Холлі обхопила голову Батлера, обережно притиснула свої великі пальці до його очниць і направила всередину черепа охоронця останні залишки своєї магічної сили.
— Він у порядку,— важко дихаючи, сказала Холлі.— Хоча цей промінь ненадовго зупинив його серце. Якби не кевларовий бронежилет на грудях...
Вона ще не договорила, а Артеміс уже знав, що його охоронець зумів уникнути смерті в енний раз, а енний є абсолютною межею числа додаткових життів, що відпускаються Всесвітом будь-якій окремо взятій особі.
— Його серце ніколи не буде таким, як раніше, Артемісе. Більше ніяких дурниць. Він виведений з ладу на кілька годин,— вимовила Холлі, перевіряючи амбразуру у фюзеляжі глайдера.
— А берсерки вже готові почати наступ. Який наш план, Арте?
— У мене був план,— мляво відповів Артеміс.— Але він провалився.
Холлі різко труснула його за плече. Артеміс знав, що наступного разу вона уліпить йому ляпаса.
— Ходімо, гидкий хлопчисько. Думай, як нам вибратися. Переживати потім будеш.
Артеміс кивнув. Це була його робота — завжди все планувати.
— Добре. Зроби попереджувальний постріл. Вони не знають, скільки у нас патронів. Постріл на якийсь час зупинить їх, і в мене з’явиться хвилинка на роздуми.
Округлі очі Холлі краще за всякі слова сказали, що в неї зараз на думці: «Попереджувальний постріл! Як же я сама до цього не додумалася?»
Але зараз не було часу на те, щоб висловлювати Артемісу своє захоплення, тому вона, прикинувши в руці вагу батлеровського «зігзауера», відкрила бійницю у вікні й поклала ствол на її раму.
«Який великий і непідйомний цей пістолет,— подумала вона.— Мене не можна буде дорікнути, якщо я ненароком зачеплю що-небудь».
Стандартний прийом обложників фортеці — це вислати вперед розвідку. «Вислати вперед» — це просто тактичний спосіб сказати «принести в жертву». Так само вчинили і берсерки, наказавши одній із собак Фаулів у буквальному сенсі все пронюхати. Великий сірий пес виник у місячному світлі у відчинених дверях сараю, сподіваючись непоміченим проникнути всередину і загубитися в тіні.
«Не квапся, друже»,— подумала Холлі і один раз натиснула курок «зіга». Куля, немов молотом, ударила пса в плече і відкинула назад, до приятелів, що чекали на нього біля сараю.
«Упс! — подумала Холлі.— Адже я цілилася йому в лапу».
Коли глайдер перестав тремтіти, і під черепною коробкою Артеміса стихло відлуння пострілу, він запитав: «Попереджувальний постріл, еге ж?»
Холлі було шкода ні в чому не винного пса, але якщо він виживе, вона зуміє вилікувати його.
— Тепер вони попереджені по повній програмі. У тебе є хвилинка, щоб подумати.
Пес вилетів із сараю набагато швидше, ніж прослизнув у нього. Белліко і її магічне оточення вхопили заздрощі, коли душа берсерка вилетіла з трупа собаки, коротко посміхнулася і зникла в блакитному спалаху, відправившись на той світ.
— Нам не можна входити,— сказав пірат Селтон, обережно причиняючи двері сараю.— Усе, що від нас вимагається,— не випустити їх звідти.
— У нас наказ убити їх,— не погодилася Белліко.— Звідси нам цього не зробити, згодні? Крім того, в сараї може виявитися щось невідоме моєму носієві, Джульєтті. Наприклад, підземний хід або надута гарячим повітрям куля. Ми йдемо всередину.
Опал досить своєрідно відреагувала на інформацію Белліко про «Хуфу».
— Мій носій охороняє дітей Фаула,— сказала тоді Белліко.— Хлопчисько на ім’я Майлс дуже цікавий і простежив за Артемісом до самої секретної майстерні на пагорбі. Джульєтта простежила за Майлсом. У сараї є літальний апарат, що використовує сонячну енергію. Можливо, там також є і якась зброя.
Опал помовчала, підбираючи підходяще заклинання.
— Артеміс вирушить за зброєю, у нього немає вибору,— мовила вона нарешті.— Візьми людей і вийми з апарату батарейку, а потім дочекайся, поки вони не увійдуть у майстерню.
Опал схопила Белліко за передпліччя і стискала його до того часу, поки не занурила свої нігті в плоть. Заряд енергії витік із серця Опал і по її руці перелився в Белліко. Та відчула легке запаморочення і зрозуміла, що магічна сила була отруйною,
— Це чорна магічна сила, і вона роз’їдатиме твою душу,— як про щось само собою зрозуміле сказала Опал.— Тому постарайся вивільнити її якомога швидше. І врахуй: енергії вистачить тільки на один-єдиний розряд.
Белліко піднесла свою долоню до обличчя і побачила магічне кільце, що оберталось навколо її пальців.
«Один розряд,— подумала вона.— Досить, щоб укласти Великого».
Холлі схвильовано тупцяла навколо Артеміса. Вона знала, що він не терпить, коли його відривають від роздумів, але за зачиненими дверима сараю вже відбувалася якась метушня, за вікном було видно, як миготять у місячному світлі тіні — все говорило про те, що ось-ось почнеться штурм.
— Артемісе,— вимогливо запитала вона.— Артемісе, ти що-небудь придумав?
Артеміс розплющив очі й відкинув назад чорне пасмо, що впало на лоба.
— Нічого. Якщо Опал удасться відімкнути другий замок, немає жодної можливості врятуватися хоча б одному з нас.