Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 36)

— Ще далеко? — запитала вона.— Скільки?

У відповідь Батлер підняв два пальці.

— Що це означає? Дві секунди? Двадцять секунд? Дві сотні метрів?

Вони минули ділянки і кинулися по розораному схилу до краю води. Місяць відбивався на поверхні озера, немов очі бога, а на дальній стороні озера починався пологий підйом до пагорба. Цвіркуни вже обліпили їх, Холлі була вкрита кіркою комах до самої талії. А цвіркуни все прибували, поспішаючи сюди з усіх куточків маєтку.

«У нас ще ніколи не виникало проблем з цвіркунами, — подумав Артеміс. — І звідки їх узялося стільки?»

Вони відчували на своїх ногах укуси, що горіли, як маленькі опіки, а бігти далі ставало все важче, майже неможливо, з руками і ногами, укритими щільним шаром цвіркунів, що безперервно ворушилися. Холлі збігла вниз першою, за нею Артеміс, і обидва думали в цей момент про те, що гіршу смерть, ніж від оскаженілих цвіркунів, придумати дуже складно. У якийсь момент Артеміс уже припинив боротьбу, але тут крізь дзвенячу масу комах простягнулася чиясь рука і потягла Артеміса за собою.

У місячному світлі він побачив цвіркуна, що схопив його за ніс, і зумів підняти руку, щоб стиснути того пальцями. Тіло цвіркуна противно хруснуло в долоні Артеміса, і вперше в житті він відчув радість перемоги в рукопашному бою. Він був такий гордий собою, немов розчавив не одного, а всіх цих цвіркунів.

Рука, яка вхопила і врятувала його, звичайно ж, була рукою Батлера. Повернувшись, Артеміс побачив Холлі, яка звисала з іншої руки охоронця.

— Тепер вдихніть глибше,— наказав їм Батлер і жбурнув їх обох в озеро.

Через п’ять хвилин Артеміс, задихаючись, доплив до протилежного берега озера. Бронежилета на Артемісові вже не було. Нехай Батлер говорить все, що йому заманеться, але вибору в Артеміса не було — або скинути жилет, або потонути. А лежати куленепробивним на дні озера — це, знаєте, якось ні до чого.

Артеміс з радістю побачив Холлі і Батлера, які лежали обабіч нього і, здавалося, зовсім не захекались після запливу через озеро.

— Ми втратили цвіркунів, — сказав Батлер, від чого Холлі раптом дико розреготалася і почала втиратися рукавом свого комбінезона.

— Ми втратили цвіркунів! — повторила вона.— Навіть про них ти говориш жорстко.

— Я Батлер,— відповів він, змахуючи долонею воду зі свого коротко стриженого волосся. — Я завжди кажу жорстко. А тепер давай, вибирайся з води, феєчко.

Артемісу здавалося, що його одяг і черевики увібрали в себе половину озера, настільки важкими вони здалися йому, коли він насилу вибрався з води.

Артеміс часто придивлявся до того, як енергійно і красиво вистрибують із води на берег герої телесеріалів, але сам завжди насилу перевалювався через край басейну або шльопав по животі, вилазячи з річки. Його вихід з озера вийшов ще менш витонченим. Збоку Артеміс нагадував тюленя, що вибирався на берег. Підвестися йому допоміг Батлер, який підхопив його під лікоть.

— Скоріше, Артемісе. Ми втрачаємо час.

Артеміс випростався, відчуваючи, як з його штанів відрами стікає вода, що охолонула за ніч.

— Тут уже близько,— сказав Батлер.— Дві сотні метрів.

Артеміс завжди захоплювався умінням Батлера відсікати всі свої емоції. По суті, вони всі троє мали б зараз перебувати в шоці від того, що їм щойно довелося пережити, але Батлер, як завжди, відсунув усі неприємні спогади у дальній куточок своєї пам’яті — до них він зможе повернутися пізніше, коли небезпека опиниться позаду. Артемісу завжди додавало сил навіть відчуття поруч плеча Батлера.

— Тоді чого ми чекаємо? — запитав Артеміс і першим почав підніматися по схилу пагорба.

Звук цвіркунів затихав десь далеко позаду і незабаром потонув у шелесті вітру, що гойдав високі сосни. Жодної іншої вороже налаштованої тварини їм не зустрілося, і вони благополучно дісталися вершини пагорба, до сараю, який ніхто не охороняв.

А втім і справді, навіщо треба було охороняти його? Який горе-стратег буде переміщати свої сили з надійного будинку до якогось легкозаймистого сараю?

«Нарешті хоч крапелька щастя,— подумав Артеміє.— Іноді хитрощі приносять найбільше користі».

Ще раз доля піднесла їм подарунок уже всередині сараю, де Батлер витягнув з ящика з кодовим замком, пригвинченого до дальньої стінки, пістолет «зігзауер».

— Не один ти ховав дещо в цьому сараї,— сказав Батлер Артемісу, з неприхованим задоволенням перевіряючи пістолет.

— Чудово,— сухо зауважила Холлі.— Тепер ми зможемо перестріляти дюжину коників.

— Цвіркунів,— поправив Артеміє.— Але давайте краще піднімемо в небо цей глайдер і пропалимо велику дірку в планах Опал.

Легкий корпус і крила глайдера були покриті фольгою сонячних батарейок, які виробляли енергію для двигуна. Здійнявшись у повітря, апарат міг летіти як за допомогою двигуна, так і вільно плануючи, залежно від команд, що надходили з комп’ютера. Якщо пілот збирався довго ширяти у висхідних повітряних потоках, двигун йому був потрібний тільки для зльоту і набирання висоти. Під час такого польоту глайдер практично не отруював атмосферу вуглекислим газом.

— Той глайдер он там,— сказав Батлер.— За непотрібною боксерською грушею і блискучими гирями з незайманими ручками.

— Так, це той самий глайдер,— важко зітхнув Артеміс.— А тепер чи не міг би ти забути на час про

груші й гирі та зняти цю пташку з гальм, поки я її запускаю? До того моменту, коли ми будемо готові злетіти, двері сараю повинні залишатися зачиненими.

— Гарний план,— похвалила Холлі.— Дозволь мені заглянути всередину.

Вона пройшла по сараю, залишаючи за собою брудні сліди, і потягнула ручку, щоб відчинити задні дверцята глайдера. Цей глайдер Артеміс назвав «Хуфу» на честь фараона, для якого давні єгиптяни побудували сонячний човен (на ній мумія фараона відправилася у своє загробне плавання). Глайдер був кардинально модифікованим легким спортивним літаком, який Артеміс перетворив на екологічно чистий пасажирський літальний апарат. Його крила, обвиті зверху і знизу тонкою павутинною розпіркою, були вполовину довші за крила звичайного літака. Весь корпус, включаючи ковпаки коліс, які покривала сонячна фольга, ставали в повітрі постійним джерелом енергії для батарейок глайдера. Силовий кабель, протягнутий від хвостової муфти «Хуфу» на південний схил даху сараю, підтримував батарейки зарядженими, тому глайдер завжди був готовий до зльоту.

Із темного внутрішнього простору глайдера виринула голова Холлі.

— Усе чисто,— прошепотіла вона, немов боячись злякати гучним звуком удачу, що їм посміхнулася.

— Чудово,— сказав Артеміс, прямуючи до дверцят глайдера і згадуючи на ходу послідовність дій під час запуску двигуна. — Батлере, ти зможеш відчинити двері сараю, як тільки я запущу пропелер?

Охоронець кивнув, витягаючи з-під колеса білий дерев’яний клин.

За ним пішли слідом дві гальмівні колодки, що залишилися.

Артеміс забрався в глайдер і тут же зрозумів: щось пішло не так.

— Тут чимось пахне. Це парфуми Джульєтти.

Він опустився на коліна між пасажирськими кріслами і потягнув металеву засувку, щоб відчинити люк нижнього відділення. Там, посеред туго переплетених кабелів, з’явився невеликий вільний простір на тому місці, де, за ідеєю, мав бути прямокутний ящичок.

— Батарейка? — запитала Холлі.

— Так,— відповів Артеміс.

— Отже, злетіти не зможемо?

Голосно клацнув люк, який спішно зачиняли. Тепер шум уже не мав значення.

— Злетіти не зможемо. І вистрілити теж.

— Що за гуркіт? — запитав Батлер, просовуючи голову всередину глайдера. Йому вистачило одного погляду на обличчя Артеміса, більше ніякі пояснення не були потрібні.

— Отже, це пастка. Схоже, вушка у Джульєтти гостріші, ніж ми думали. — Батлер витягнув із-за пояса свій «зігзауер». — ОК, Артемісе, ти залишаєшся тут. Прийшов час повоювати нам, солдатам.

У цей момент іззовні в сарай улетів обпалюючий промінь магічної сили, і обличчя Батлера спотворилося від подиву і болю. Промінь огорнув голову і торс охоронця, назавжди розплавив і спалив кожен волосяний мішечок на його голові й відкинув у хвостову частину глайдера, де Батлер звалився як підкошений.

— Та це пастка,— похмуро сказала Холлі.— І ми самі засунули свої голови в петлю.

ГЛАВА 16: ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНІ ПОСТРІЛИ

МУЛЬЧ Діггумс не був мертвий, але виявив межу своїх здібностей перетравлювати їжу — скільки ж кроликів він зжер за одним разом? Гном лежав на спині в наполовину обрушеному тунелі з животом, готовим луснути, як перезрілий персик.

— О-о-о-х,— простогнав Мульч, випускаючи із себе такий потужний заряд газів, що сам просунувся, немов ракета, метри на три уздовж тунелю.— Тепер стало трохи легше,— пробурмотів він.

Мульча завжди було майже неможливо відірвати від їжі, але після того, як гном обдер і з’їв останнього кролика, він зрозумів, що не зможе дивитися на цих звірків як мінімум тиждень.

— Хіба що на соковитого такого кролика. З пастернаком.

Ці кролики з’явилися до нього самі, голосно вередуючи, кидаючись гномові прямо в зуби, наче в них не було часу чекати, поки він розтрощить їм черепушки.

Чому всі кролики такі нетерплячі? Тоді полювати на них було б одне задоволення.

— Адже мене не від самих кроликів нудить,— зробив для себе відкриття Мульч. — Це від того, що всередині них були берсерки.

Душам берсерків було не дуже затишно в животі у Мульча. З одного боку, руки Мульча були вкриті витатуйованими рунами, оскільки гноми фанатично побоюються проникнення в них бісів. З іншого боку, слиз гномів з прадавніх часів використовували як засіб для вигнання злих духів. Таким чином, як тільки загинули їхні кролики-носії, душі воїнів почали свій перехід у післясмертя, яке виявилося для них дуже непростим. Вони не могли легко і стрімко здійнятися в небеса. Ектоплазма переливалася і хлюпала в кишках Мульча, викликаючи напади печії, різі в животі та кислий присмак у роті.