Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 35)

Незважаючи на ситуацію, Батлер був розчарований.

— Ти ж обіцяв мені, Артемісе. Сказав, що для занять тобі потрібна відокремленість.

— Це так нудно, Батлере. Я намагався, правда, але не розумію, як це тобі вдається. Сорок п’ять хвилин бити тугий шкіряний мішок.

— І тому ти замість того, щоб тримати дану мені обіцянку, будував там свій сонячний планер?

— Сонячні батареї виявилися настільки ефективними, що їхні осередки буквально лопалися від енергії, і тоді на дозвіллі я спроектував легкий суперлазер, а потім побудував його з усякого непотребу.

— Ну, звичайно, кому ж не потрібен суперлазер у носі сімейного літака?

— Тихо, дівчатка,— сказала Холлі.— Давайте відкладемо розмови про літаки на потім, домовилися? Артемісе, яка потужність твого лазера?

— Потужність... приблизно як спалахи на Сонці,— повідомив Артеміс.— При максимальній концентрації можна проробити дірку під воротами, не поранивши при цьому нікого з тих, хто стоїть поруч.

— Дуже рада, що ти згадав про це.

— Але лазер невипробуваний,— вимовив Артеміс.— Я ніколи не випустив би на волю такий потужний розряд енергії без крайньої необхідності. Але судячи з того, що розповів нам Майлс, у нас більше немає жодного козиря.

— А Джульєтта знає про лазер? — запитала Холлі.

— Ні, я про нього нікому не говорив.

— Це добре. У такому разі у нас може з'явитися шанс.

Батлер одягнув їх усіх у камуфляжну форму, яку дістав зі своєї шафи, і навіть змусив Артеміса розфарбувати обличчя чорними й оливковими смужками маслянистої фарби.

— Це справді необхідно? — невдоволено запитав Артеміс.

— Абсолютно,— відповів Батлер, енергійно наносячи фарбу.— Звичайно, ви можете залишитися тут і дати мені піти, після чого ви з Майлсом зможете відпочивати у своїх улюблених черевиках.

Артеміс проковтнув цю насмішку, справедливо розсудивши, що Батлер усе ще злегка ображений на нього за обман з лазером.

— Я обов’язково повинен іти, Батлере. Це суперлазер, а не яка-небудь іграшковії пукалка. У лазера складна активаційна система, і в мене немає часу пояснювати тобі, що за чим слід робити.

Батлер накинув на тендітні плечі Артеміса важкий бронежилет.

— ОК. Якщо ви повинні йти, то моє завдання — це подбати про вашу безпеку. Давайте укладемо угоду. Якщо ви не почнете скиглити з приводу важкості або марності цього бронежилета, а такі думки, я відчуваю, вже починають крутитися у ваших великих мізках, то я не буду знову згадувати про епізод із суперлазером. Домовилися?

«Цей жилет просто врізається в мої плечі,— подумав Артеміс.— І він дійсно такий важкий, що в ньому я не пере?жену і равлика».

Але відповів: «Домовилися».

Коли сконструйована Артемісом система безпеки доповіла про те, що по всьому периметру чисто, вони тісною групою вислизнули з кабінету, пробралися через кухню, минули двір та опинилися на алеї між стайнями.

Ніде не було жодного караульного, що здалося Батлеру дуже дивним.

— Я нічого не бачу. До цього часу Опал давно має знати, що ми вислизнули від її піратів.

— У неї не вистачає сил, які вона могла б задіяти,— прошепотіла Холлі.— Її головна мета — Брата, і біля них вона мусить тримати якомога більше берсерків, що охороняють її ззаду. Ми — мета номер два.

— Це буде її помилкою,— видихнув Артеміс, згинаючись під вагою свого бронежилета.— Артеміс Фаул ніколи не буде номером два.

— А мені здавалося, тебе звуть Артеміс Другий,— зіронізувала Холлі.

— Це зовсім інше. Я думав, ми на відповідальному завданні.

— Згодна,— вимовила Холлі, а потім обернулася до Батлера: — Це твоя єпархія, старий.

— Правильно,— погодився Батлер.— Я поведу групу.

Вони обережно і не поспішаючи перетнули маєток, насторожено вдивляючись у будь-яку живу істоту, що траплялася їм по дорозі. Берсерки могли опинитися в будь-якому хробакові або великому цвіркуні, яких у маєтку Фаулів водилося безліч — ночами вони влаштовували цілі концерти під місяцем.

— Намагайтеся не наступати на цвіркунів,— попросив Артеміс.— Матуся обожнює їх слухати.

Надзвичайно великим цвіркунам, про які йде мова, ентомологи з Дубліна дали прізвисько «джімініз» — це спотворене на ірландський манер «джезу домини», що латиною, у свою чергу, означає «чорт забирай!» Увесь рік джімініз траплялися тільки в маєтку Фаулів і тільки тут виростали неймовірно великими, іноді розміром із мишу. Тепер Артеміс розумів, що все це було побічним ефектом від випромінювання магічної сили, що просочувалася крізь землю. А от чого не знав Артеміс, так це того, що ця сила впливала на нервову систему цвіркунів таким чином, що вони починали відчувати певну симпатію до берсерків.

І ця симпатія виявлялася у цвіркунів не в тому, щоб, розсівшись уночі біля похідного вогнища, теревені розводити про легендарних і відважних ельфійських воїнів, а в агресивній реакції на все, що могло загрожувати берсеркам. Простіше кажучи, якщо Опал тебе не кохає, то і для цвіркунів ти поганий.

Побачивши на доріжці рій цвіркунів, Батлер почав повільно опускати на них ногу, чекаючи, що зараз цвіркуни заберуться геть. Вони залишилися на місці.

«Я ж їх зараз розчавлю,— подумав Батлер.— У мене немає часу на ігри із цими гарнюнями».

— Артемісе,— покликав він через плече.— Щось мені не подобаються ці джімініз.

Артеміс упав на коліна.

— Подивися, вони зовсім не виявляють природної обережності,— захоплено сказав він.— Поводяться так, ніби ми їм дуже не подобаємося. Обов’язково потрібно буде вивчити цей феномен у лабораторії.

Найбільший із цвіркунів розкрив щелепи, високо підстрибнув і вкусив Артеміса в коліно. Хоча зуби цвіркуна і не змогли проникнути крізь товсту камуфляжну тканину, приголомшений Артеміс відкинувся назад і напевно розтягнувся б, не підхопивши його вчасно Батлер.

— Давай відкладемо на деякий час твої лабораторні досліди,— запропонував він.

Артеміс заперечувати не став.

Нові цвіркуни злетіли в повітря.

Вони дружно, як один, відштовхувалися від землі своїми сильними задніми лапками і стрибали, утворюючи зелену хвилю, що невпинно колихалася і повністю перекривала дорогу перед Батлером. До колишніх цвіркунів додавалися все нові й нові, вони безперервним потоком текли з трави і ямок у землю. Створена ними хвиля потріскувала, рухаючись,— гак щільно були набиті в ній цвіркуни.

«Добре, що вони тільки стрибають, а не літають,— подумав Батлер.— Інакше нам було б не втекти».

Здобувши рівновагу, Артеміс вивернувся з руки Батлера, який підтримував його, і побіг своїми. Великий цвіркун усе ще бовтався в нього на коліні, продовжуючи тріпати камуфляжну тканину. Артеміс ляснув цвіркуна долонею — було відчуття, що його рука вдарилася об іграшковий автомобільчик. Цвіркун залишився на місці, а на долоні Артеміса з’явилася ранка.

Міркувати в таких умовах було складно навіть Артемісу, точніше, з бурхливого потоку думок, що миготіли в його голові, було складно вихопити хоча б одну більш-менш розумну.

«Цвіркуни. Цвіркуни-вбивці. Який важенний жилет. Занадто багато шуму. Занадто багато. Божевільні цвіркуни. Може, у мене знову почалися глюки?»

— Четвірка! — сказав він уголос, просто щоб упевнитися.— Четвірка.

Батлер здогадався про те, що хвилює Артеміса.

— Усе гаразд,— промовив він.— Не хвилюйся, вони тобі не ввижаються.

Артеміс, мабуть, хотів би, щоб цвіркуни йому ввижалися.

— Це дуже серйозно! — крикнув він, щоб перекрити голосом серце, що гуркотало у його вухах.

— Нам потрібно потрапити до озера,— сказала Холлі.— Плавці із цвіркунів нікудишні.

Сарай був побудований на пагорбі біля Червоно го озера. Так його назвали тому, що він палахкотів червоним світлом на заході, особливо якщо дивитися на нього з вікна вітальні в будинку.

Видовище було ефектним: здавалося, що під прозорою водою загоряються пекельні вогні. Вдень на озері плескалися качки, а ввечері воно перетворювалося на браму в пекло. Думка про таємну воду в при роді завжди захоплювала Артеміса, а сама ця тема залишалася однією з небагатьох, де він дозволяв собі дати волю своїй уяві. Зараз озеро здавалося просто тихою гаванню.

«Схоже, цей жилет своєю вагою зараз потягне мене просто вниз»,— подумав Артеміс.

Холлі рухалася позаду і постійно підштовхувала його ліктем в стегно.

— Поспішай! — твердила вона.— Прибери цей тьмяний денний погляд зі свого обличчя. Не забувай, тепер за нами женуться ще й оці вбивці-цвіркуни.

Артеміс переступав ногами, намагаючись бігти швидше і шкодуючи про те, що він не Беккет. Ось хто міг пробігти без зупинки півдня без жодних зусиль!

Вони пробігли кілька ділянок, розділених тимчасовими огорожами з чагарників і межових стовпів. Батлер трощив усе, що загороджувало їм дорогу. Його черевики безжально вибивали з грядок молоді картоплини, розчищаючи шлях для Артеміса і Холлі. Цвіркуни не відставали, адже їм ніщо не заважало рухатися. Дзвін цвіркунів був гучним і зловісним, какофонія звуків нагадувала невиразне бурмотіння. Ці комахи замишляють щось лихе.

Цвіркуни, стрибаючи вперед, чіплялися за черевики Холлі. Вони встромлялися у її щиколотки, впиваючись в тканину своїми жалами. Інстинкт підказував Холлі зупинитися і скинути із себе комах, але солдатська онучка наказувала продовжувати біг, не звертаючи уваги на укуси.

Зупинитися зараз було б фатальною помилкою. Холлі відчувала, як цвіркуни громадяться на її щиколотках, чула противний мокрий тріск їхніх панцирів, розчавлених її черевиками. У неї було відчуття, що вона біжить у хмарі кульок для пінг-понгу.