Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 33)

Фоулі витягнув зі слота на щитку автомобіля металевий руль, поклав на нього своє копито і голосно крикнув у підвішений на рівні голови екран навігатора:

— Додому!

На екрані з’явилося обличчя самого Фоулі. Свого часу кентавр установив у навігатор чіп, запрограмований на всі параметри власної особистості. У нападі самозакоханості, напевно.

— Звичайним шляхом, красунчику? — поцікавився навігатор голосом самого Фоулі, дружелюбно підморгуючи господареві.

— Ні,— відповів Фоулі.— Ігнорувати обмеження швидкості та параметри безпеки. Рухатися максимально швидко. Під свою відповідальність знімаю всі інші обмеження.

Якби в навігатора були руки, він, безсумнівно, потер би їх від радощів.

— Як довго я мріяв почути це,— сказав навігатор, приймаючи на себе керування автомобілем.

Щось не так було з красивим інкрустованим ящичком, який тримала в руці Кабалліна. їй здалося, що в середині нього кружляє якась маленька хмарка, вібруюча як бджолиний рій, але при цьому не видає жодного звуку. Потім у Кабалліни занили зуби, засльозились очі, і виникло таке відчуття, немов невидимі нігті дряпають у неї всередині черепа.

«Дико, звичайно, але відчуття саме таке».

Кабалліна відкинула ящичок, але маленька темна хмарка вже встигла вислизнути з нього та оповитися навколо її зап’ястка. Ящичок закотився під мармуровий кавовий столик — скам’янілу гігантську поганку, яку Холлі одного разу назвала «настільки стереотипною, що кричати хочеться»,— і тепер лежала там, випускаючи щось таке, що примушувало нерви Кабалліни клекотіти.

— Що це, любий? — повернулась вона, щоб поставити це питання маленькому АРК-лайтс, але бабка лежала мертвою на підлозі, і від її голови піднімався крихітний завиток диму.

«Уся справа в цьому ящику»,— здогадалася Кабалліна. Чим би не була ця штуковина, її явно надіслав не Фоулі. З ящиком щось було не так, і тепер це щось приліпилося до її руки. Кабалліна була не з полохливих, проте відчула, як від чуття наближення небезпеки у неї німіють ноги.

«Щось має статися. Щось найжахливіше із того, що вже відбулося сьогодні».

Чимало ельфів зламалися б під вагою таких зловісних обставин, але якщо світ очікував такої реакції від Кабалліни Вандерфорд Педдокс Фоулі, то він помилявся, оскільки однією з рис характеру, яка найбільше подобалася Фоулі в його дружині, був неприборканий бійцівський дух.

І цей дух Кабалліна підтримувала не лише за допомогою одних позитивних роздумів. У неї був блакитний пояс майстра давнього кентаврійського бойового мистецтва дев’яти паличок. У цьому бою зброєю служили не тільки кінцівки, але також голова і хвіст. Кабалліна часто займалася у спортзалі Поліцейської академії разом із Холлі Шорт і одного разу ненароком так брикнула Холлі, що та пролетіла крізь обтягнуту рисовим папером ширму. Це сталося, коли Кабалліні ні з сього ні з того раптом згадався один її старий бойфренд.

Кабалліна риссю підбігла до замкненого високого комоду в спальні і наказала йому відкритися. Усередині лежав блакитний пояс, який Кабалліна швидко надягла поперек грудей. Сам пояс у бою був марний, інша справа — цей довгий гнучкий бамбуковий прут, що лежав поряд із ним. Кабалліна змахнула прутом, зі свистом розтинаючи повітря. В умілих руках такий прут легко міг здерти навіть товсту шкіру зі спини троля.

Дотик прута до долоні заспокоїв Кабалліну, і вона навіть подумала, що, напевно, має безглуздий вигляд, стоячи тут при всіх регаліях майстра дев’яти паличок.

«Нічого поганого не відбувається. Я просто перенервувала».

І тут вхідні двері будинку вибухнули.

Навігатор гнав машину Фоулі, немов маніяк, хрипко горланячи при цьому якісь дикі пісні. Фоулі щось не пригадував, що заносив їх у пам’ять навігатора. Як би кентавр не був поглинений кошмарними видіннями Кабалліни, яка потрапила в лапи гоблінів, вивергаючих вогонь, він не міг не фіксувати краєчком свідомості картини моторошного руйнування, що відкривалися за вікном.

Усюди над містом піднімалися густі клуби диму і танцювали блакитні язички полум’я. Офіцери ЛЕП пробиралися через завали, відшукуючи вцілілих, а десятки міських визначних пам’яток перетворилися на руїни, що димілися.

— Спокійно,— сказав Фоулі, шльопнувши долонею по навігатору.— Я мало користі принесу Кабалліні, якщо приїду до неї мертвим.

— Не бійся, чуваче,— розв’язно відповів навігатор.— Не факт, що твоя допомога взагалі знадобиться. Кабалліна володіє мистецтвом дев’яти паличок. А ти що можеш? Будеш махати клавіатурою?

«Чуваче?» — подумав Фоулі, шкодуючи про те, що встановив експериментальний чіп, який наділив навігатор індивідуальністю. Однак навігатор мав рацію. Що, власне, він, Фоулі, збирається робити? Буде справжньою трагедією, якщо Кабалліна загине, намагаючись урятувати його. Несподівано Фоулі відчув себе охоронцем, який страждає водобоязню. Дійсно, чим він може бути корисний у ситуації, що склалася?

Навігатор немов читав його думки, що було в принципі неможливо, проте Фоулі вирішив про всяк випадок запатентувати свій чіп, а раптом йому випадково вдалося винайти робота-телепата?

— Зберися на силі, чуваче,— сказав навігатор.

«Зрозуміло,— подумав Фоулі.— На силі. І які ж мої сили? І де вони?»

А були його сили в задній частині фургона, куди Фоулі звалював сотні незакінчених і напівлегальних моделей і запчастин.

Згадавши про них, Фоулі подумав, що в нього у фургоні є штуковини, які навіть від простого зіткнення один з одним здатні пробити дірку в потоці часу. Про це він давно вже вирішив забути, інакше довелося б звільняти від мотлоху весь фургон.

— Продовжуй вести машину,— наказав Фоулі навігатору, відстібаючи ремені і задкуючи по маленькому переходу, що з’єднує кабіну із задньою частиною фургона.— Мені потрібно подивитися ззаду.

— Усе зрозумів, чуваче,— життєрадісно відповів навігатор за секунду перед тим, як промайнути но горбатому містку, що був розташований поряд зі стоматологічною клінікою, збудованою у вигляді гігантського корінного зуба.

«Цей чіп, мабуть, пошкоджений,— подумав Фоулі.— Я ніколи не був таким безрозсудним і абсолютно точно нікого й ніколи не називав чуваком».

Коли вхідні двері вибухнули, Кабалліна оскаженіла. По-перше, двері були зроблені з рідкісного рожевого дерева, що доставляється з поверхні в Бразилії. По-друге, двері були відчинені, і тільки останній ідіот став би підривати те, що і так не зачинено. Тепер двері доведеться відновлювати, але такими, як раніше, вони вже не будуть, навіть якщо вдасться знайти і зібрати всі тріски до єдиної.

Кабалліна бурею примчала в хол і знайшла тут гобліна, який з’їхав з глузду і повз рачки до вітальні, випускаючи зі своїх пласких ніздрів цівки диму. Гоблін так мотав своєю схожою на голову ящірки довбешкою, немов у нього всередині черепа дзижчала набридлива муха.

— Як ти міг! — крикнула Кабалліна, завдаючи влучного удару по голові створіння, що нагадувало ящірку. Удару, який буквально витрусив гобліна з його шкури, що перебувала у стадії линяння.

«Справу зроблено»,— подумала Кабалліна, вважаючи, що битву закінчено, але тут у темному дверному отворі з’явився другий гоблін, що метляв головою так само, як попередній. Ще два гобліни зашкребли у вікно, і щось іще задряпало у сміттєвому ящику.

— Не може бути. Ще один.

Кабалліна повернулася спиною до дверного отвору і завдала гобліну подвійного удару задніми копитами, від якого він виплюнув з пащі хмарки диму і відлетів назад, через паркан, немов утягнений не видимим тросом. Потім вона двома блискавичними ударами бамбукового прута проробила дві дірки у вікні, збивши з підвіконня двох гоблінів. Вікно недавно було пофарбовано, тепер у ньому скрізь з’явилися пробоїни, і Кабалліна побачила ще десятки гоблінів, що наближалися до будинку. Її охопило почуття, близьке до паніки.

«Сподіваюся, Фоулі не з’явиться сюди? — подумала вона, згинаючи коліна, щоб прийняти бойову стійку. — Не думаю, що мені вдасться врятувати нас обох».

Тим часом Фоулі возився в задній частині фургона, шукаючи хоч щось, здатне врятувати його кохану дружину.

«Навіть якщо я покличу когось на допомогу,— думав кентавр,— то він, як кажуть, потрапить із вогню та в полум’я. Ні, хай уже це буду тільки я».

Фургон був забитий усіляким сміттям, корпусами для роботів, банками для зразків, інкубаторами, джерелами живлення і частинами біомеханізмів.

— І ніякої зброї. Хоч би один пістолет.

Він знайшов банку з біогібридними очима, які витріщалися на нього, і банку, повну якоїсь рідини. Що це за рідина, Фоулі вже не пам’ятав.

— Пощастило? — запитав голос навігатора з настінного динаміка.

— Не зовсім,— відповів Фоулі.— Скільки нам ще їхати?

— Дві хвилини,— негайно відгукнувся навігатор.

— Зможеш украсти, хоча б хвилинку?

— Зможу, якщо переїду двійко-трійко пішоходів.

— Ні, краще не треба,— подумавши, відповів Фоулі.— Ти не пам’ятаєш, чи не завалялася тут, іззаду, плазмова гармата?

— Ні. Ти подарував її дитячому будинку.

Фоулі не став витрачати час на роздуми про те, навіщо йому знадобилося дарувати плазмову гармату дитячому будинку, натомість він продовжив копатися в купі мотлоху.

— Якби в мене була година часу, я б устиг зібрати що-небудь, але за дві хвилини?

Оптоволоконні кабелі. Перемикачі. Ляльки вуду. Камери.

— Нічого вартого.

У найдальшому кутку фургона Фоулі знайшов стару літієво-іонну магічну батарею, яка давно мала розрядитися, і з гордістю поплескав по ній долонею.