Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 32)

— Десять тисяч років. Як багато поколінь.

Холлі доторкнулася до щоки Гобдоу.

— Ти зробив усе, що від тебе потрібно. Піти тепер на спочинок — це не зрада.

— А може, ця людина просто грає зі мною? Може, блефує?

— Діжка — це не блеф, — пересмикнула плечима Холлі.— Одного разу Опал заточила мене в ній. Я відчувала себе так, немов моя душа хвора. Рятуйся, прошу тебе.

Артеміс кивнув у бік Батлера.

— Гаразд, не будемо відкладати. Занурюй його.

Батлер міцно обхопив Гобдоу за плечі й почав повільно нахиляти його.

— Стривай, Артемісе! — крикнула Холлі.— Адже це герой ельфів.

— Мені дуже шкода, Холлі, але в нас більше немає часу.

П’яти Гобдоу торкнулися жиру, і тут же навколо ніг берсерка, немов дикий виноград, обвилися туманні вусики. Тепер він зрозумів, що це справді не блеф. Його душа буде навіки заточена в цьому жахливому жирі.

— Пробач, Оре,— сказав він, зводячи свої очі до неба.

Душа Гобдоу покинула тіло Майлса і, відливаючи сріблом, злетіла в повітря. Кілька миттєвостей вона

висіла і здавалася збентеженою та стривоженою, потім промінь світла впав їй на груди і почав закручуватися, немов маленький циклон. І тоді Гобдоу посміхнувся, і вікові зморшки стерлися з його обличчя.

Світло, що оберталося, з кожним новим обертом ставало все більш яскравим, захоплюючи розбіжними хвилями руки, ноги, торс і, нарешті, обличчя Гобдоу, яке при цьому набуло виразу, що його можна назвати виразом блаженства.

Збоку неможливо було дивитися на це примарне обличчя і не відчувати заздрощів.

«Блаженство,— подумав Артеміс.— Чи досягну коли-небудь такого стану я сам?»

Урочистість моменту порушив Майлс, який люто дриґав своїми ніжками, розбризкуючи краплі жиру.

— Артемісе! Вийми мене звідси! — зажадав він.— Це мої улюблені черевики!

Артеміс посміхнувся. Його молодший брат повернувся і повністю взяв під контроль свою свідомість.

Майлс не починав говорити до чого часу, поки ретельно не витер вологою ганчіркою свої улюблені чоботи.

— Цей ельф волочився по якійсь погані в моїх черевиках,— скаржився він, допиваючи другий келих соку акай.— Це ж справжні лакові лофери, Арті.

— Він не по роках розвинений, чи не так? — прошепотів Артеміс краєчком губ.

— Хто б сперечався,— шепнув у відповідь за його спиною Батлер.

Артеміс підхопив Майлса і посадив його на край столу.

— Добре, малюче. Я хочу, щоб ти розповів мені все, що ти пам’ятаєш про своє викрадення. Твої спогади незабаром почнуть розсіюватися. Це означає...

— Я знаю, що означає «розсіюватися», Арті. Мені, слава богу, вже не три роки.

За свого досвіду Холлі знала, що криком ані Майлса, ані Артеміса поквапити неможливо, але знала вона й те, що від цього стане легше їй самій. Холлі відчувала себе спустошеною і заляпаною багнюкою після того, що вона зробила з одним із найблискучіших воїнів свого народу. Гримнути на гидких хлопчаків — це саме те, що потрібно їй зараз, щоб трохи втішитися.

Вона встановила середню гучність.

— Ви двоє, чи не могли б ви не гальмувати? Ми не можемо зупиняти через вас усю операцію. Незабаром настане ранок.

— Привіт, ельфочко,— махнув їй рукою Майлс.— У тебе прикольний голос. Ти не надихалася гелію? Гелій — це, між іншим, інертний одноатомний газ.

— Добре, він твій брат,— фиркнула Холлі. — Нам потрібна інформація, яка збереглася у нього в голові, Артемісе, а не якийсь гелій.

— Так,— кивнув Артеміс. — Я працюю над цим. Майлсе, що ти пам’ятаєш про відвідування Гобдоу?

— Я пам’ятаю все,— з гордістю відповів Майлс. — Хочеш дізнатися про те, як Опал планує знищити людство, або про те, як вона збирається відімкнути другий замок?

— Мені потрібно знати все, Майлсе,— сказав Артеміс, беручи брата за руку.— Почни від самого початку.

— Я почну від самого початку, поки спогади не стануть розсіюватися.

І Майлс розповів їм усе, і говорив так, наче був років на десять старшим від свого віку.

Він не відволікався на дрібниці, не спотикався і, здавалося, ні на мить не турбувався про своє майбутнє. Артеміс не дарма так часто повторював своєму молодшому братові, що розум урешті-решт завжди перемагає, а на всьому білому світі не було людини розумнішої, ніж Артеміс.

На жаль, сам Артеміс після подій, що відбулися протягом останніх шести годин, був уже не такий упевнений у своєму власному висловлюванні. А в міру того, як Майлс продовжував свою розповідь, Артеміс почав подумувати про те, що навіть його розуму не вистачить, щоб привести до щасливого кінця ту ситуацію, в якій вони загрузли.

«Можливо, ми зуміємо перемогти,— думав він.— Але цей кінець навряд чи буде щасливий».

ГЛАВА 14: ДЕВ'ЯТЬ ПАЛИЧОК

ПОКИ Фоулі біг, у нього в голові ще не склався план дій. Він твердо знав тільки одне: йому потрібно якнайшвидше опинитися поряд із Кабалліною, і не важливо, як саме він це зробить. Не важливо, чого це буде коштувати.

«Ось що робить кохання»,— подумав він і в цей момент зрозумів, чому Артеміс викрав ельфа, щоб добути гроші на пошуки свого батька.

«Поруч з коханням усе інше не має значення».

Навіть зараз, коли світ розвалювався на шматки, Фоулі міг думати тільки про одне — про Кабалліну.

«Гобліни-кримінальники сходяться до нашого будинку».

Опал знала, що, працюючи консультантом у ЛЕП, Фоулі обов’язково зажадає, щоб уся кореспонденція, яку доставляли йому в будинок, проходила стандартнупроцедуру сканування. Тому вона послала красиву коробку, яка для сканерів здавалася порожньою, хоча насправді жодна коробка не буває порожньою абсолютно.

Ця коробка, наприклад, була набита мікроорганізмами, що вібрують із високою частотою, і виробляють ультразвуковий сигнал, який заважає спостереженню і буквально зводить гоблінів з розуму настільки, що вони стають готові на все, аби тільки припинити його.

Гобліни — тупі створіння, навіть найкращі з них. За весь час лише один гоблін виграв приз на науковій олімпіаді, та й той у нього відібрали, тому що цей гоблін, як виявилося, був отриманий у результаті генетичного експерименту і сам себе вніс у список учасників конкурсу.

Ультразвуковою бомбою Опал повністю придушувала у гоблінів вищі функції мозку і перетворювала їх на хижих, вивергаючих полум’я ящерів. Фоулі добре знав про це, оскільки пропонував свого часу ЛЕП міні-версію ультразвукової бомби як засоба індивідуального захисту, що відлякує злочинців, але Рада відхилила його заявку через те, що така бомба могла викликати сильні кровотечі з носа у її власників.

Вісімдесят відсотків поліцейського управління було перетворено на руїни, вцілів лише верхній поверх, що зачепився за край утвореної ями, як мушля молюска. Нижні поверхи обрушилися на розташовані нижче майданчики, зарезервовані для паркування, і тепер перетворилися на недбало складену з битих каменів піраміду, яка диміла та іскрилася. На щастя, критий міст, що вів до прилеглої парковки, хоча й постраждав, але не дуже сильно. Фоулі пробіг по цьому мосту, намагаючись не дивитися на зяючі дірки, в яких можна було зламати копито, і намагаючись не чути плачучий скрип металевих розпірок, провислих під власною вагою.

«Не дивися вниз. Тільки на дальній край моста».

Коли Фоулі біг, секції моста складалися в нього за спиною, і, немов фортепіанні клавіші, що відвалилися, з дзвоном обрушувалися в безодню. Автоматичні двері на іншому кінці мосту заклинили скрученим шматком рейки, і тому вони смикалися то вперед, то назад. Фоулі вистачило щілини, щоб протиснутися крізь двері і, ледве зводячи дух, розтягнутися на підлозі четвертого поверху.

«Ну й ну,— подумав він.— І такі ось штуки Холлі доводиться проробляти щодня?»

Трохи відсапавшись, Фоулі поспішив через стоянку до свого фургона, припаркованого із самого краю, біля виїзду на шосе. Фургон був давній, пошарпаний, навіть не вірилося, що він належить кентаврові, який розробив для міста стільки технологічних удосконалень. Якщо хтось дізнавався, що фургон належить Фоулі, він думав, що кентавр просто

замаскував свою машину, щоб збивати з пантелику викрадачів. Але ні, його фургон справді був старовинним мотлохом — це страховисько слід було б поміняти ще років двадцять, а то й тридцять тому. Але як декоратори ніколи не прикрашають свої будинки, так і Фоулі, який придумав купу удосконалень для автомобілів, завжди було байдуже до того, на чому їздить він сам. Звичайно, ця колимага щодня завдавала Фоулі прикростей, шум двигуна перевищував установлені законом обмеження, а ще клаксон цього фургона любив ні з сього ні з того подавати хрипкі звукові сигнали. Але сьогодні такі антикварні здохляки виявилися єдиними у всьому місті автомобілями, що залишилися в русі, до того ж незалежними, що дуже важливо, від існуючої у Небесному місті автоматизованої системи магнітних напрямних рейок.

Фоулі відчинив біпером передні дверцята, повернувся спиною до кабіни і почекав, поки еластична збруя не висунеться і не пристебне його кінський торс. Безперестанку пікаючи, збруя обернулася навколо кентавра, а потім утягнула його в кабіну. Коли схожі на крила жука дверцята склалися вниз, сенсори фургона розпізнали присутність Фоулі й автоматично запустили двигун. Зазвичай посадка в автомобіль займає кілька секунд, проте потрібно трохи більше часу, якщо у вас шість кінцівок і хвіст, який деякі учені вважають сьомою кінцівкою чи, як мінімум, придатком.