Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 30)

Кабалліна взяла з низького столика перев’язаний стрічками ящичок.

— Поки тебе немає, я відкрию цей ящичок, який хтось прислав мені. Як ти думаєш, хто б це міг бути, мій романтичний кентавре?

У своїй лабораторії Фоулі насупився, у ньому ворухнулися ревнощі. Подарунок? Хто міг надіслати цей подарунок? Ревнощі швидко змінилися тривогою. Адже настав день великої помсти Опал Кобой, а кого ця піксі ненавиділа сильніше, ніж його? Нікого, мабуть.

«Не відкривай,— швидко написав він.— Я цього не посилав. Можуть бути великі неприємності».

Але Кабалліна і не намагалася сама відкривати ящичок. Убудований таймер і аналізатор ДНК зреагували, як тільки Кабалліна доторкнулася до неї, і відразу ж задзижчав механізм, що відкривав ящик.

Кришка злетіла, закрутилася в повітрі і з дзвоном вдарилася об стіну. Усередині не було нічого. Геть нічого. Чорне ніщо, здавалося, відображало на ящичку світло.

Кабалліна здивовано заглянула усередину.

— Що це? — запитала вона. — Твій черговий прикол?

Більше Фоулі не почув нічого, темрява, або що там було в ящичку, поглинула АРК-лайтс, залишивши Фоулі в невіданні щодо подальшої долі його дружини.

— Ні! — заволав він.— Ні, ні!

Щось трапилося. Щось зловісне. Опал навмисно вибрала своєю мішенню Кабалліну, щоб він зазнав смертельної муки. Він був упевнений у цьому. Спільник піксі, ким би він не був, послав Кабалліні цей безневинний на перший погляд ящик, але він насправді був далеко, далеко і небезпечний — тут Фоулі готовий був битися об заклад, поставивши на кін усі свої дві з гаком сотні патентів.

— Що вона зробила?

Кентавр помирав, замучений цим питанням, майже п’ять секунд, поки Мейн не просунув у двері кімнати голову.

— Ми приймаємо щось дивне з АРК-лайтс. Уважаю, тобі варто вивести це на свої екрани.

— Не зараз, тупий поні! — гримнув копитом Фоулі.— Кабалліна в небезпеці.

— Тобі необхідно поглянути на це,— наполегливо повторив Мейн.

Сталева нотка в тоні племінника змусила Фоулі отямитися.

— Добре. Виведи на екрани,— сказав він.

Екрани негайно ожили, і на них з’явився краєвид Небесного міста з дюжини різних ракурсів. Кожне зображення було чорно-білим і засіяним численними червоними цятками.

— Крапки — це контрольні чіпи втечі гоблінів,— пояснив Мейн.— АРК-лайтс здатний засікти їх випромінювання, але не може активувати чіпи.

— Але це гарна новина,— роздратовано зауважив Фоулі.— Розкажи координати чіпів наземним агентам.

— Цятки рухаються безладно, але кілька секунд тому всі вони змінили напрямок. Одночасно.

Фоулі знав тепер, що зробила Опал, і як її зброя минула сканери поштової безпеки. Вона використовувала ультразвукову бомбу.

— 1 вони прямують до мого будинку,— сказав він.

— Точно,— нервово проковтнув Мейн,— Із максимально високою для них швидкістю. Перша група прибуде на місце менш ніж через п’ять хвилин.

Цю фразу Мейн договорював у порожнечу, оскільки Фоулі в цей момент уже вилетів у двері, гуркочучи копитами.

ГЛАВА 13: ЩАСЛИВЕ ЗАНУРЕННЯ

МАЙЛС Фаул сидів за столом Артеміса в офісному міні-кріслі, яке старший брат подарував йому на день народження. Хоча Артеміс стверджував, що крісло зроблено на замовлення, насправді воно було куплене в «Ельф Аральто», знаменитому бутіку, який спеціалізувався на красивих і практичних меблях для ельфів.

Майлс потроху приходив до тями, потягуючи свій улюблений напій, сік акай з келиха для мартіні. Два кубики льоду, і без соломинки.

— Це мій улюблений напій,— сказав він, промокаючи куточки губ носовою хусткою з вишитою на ньому монограмою — девізом Фаулів: «Aurum potestas est» («Золото — це сила»). — Я знаю це тому, що я — знову я, а не ельфійський воїн.

Артеміс сидів навпроти нього в схожому, але більшому за розміром кріслі.

— Це ти так говориш, Майлсе. Чи можу я тебе називати Майлсом?

— Так, звичайно,— відповів Майлс.— Тому що це я і є. Ти що, не віриш мені?

— Звісно, вірю, малюче. Я впізнаю обличчя свого брата, коли бачу його.

Майлс покрутив ніжку свого келиха для мартіні.

— Мені треба поговорити з гобою наодинці, Арті. Чи не міг би Батлер вийти на кілька хвилин? Тут справи сімейні.

— Батлер — член нашої родини, і ти знаєш це, брате.

— Це я знаю,— надувся Майлс,— але питання делікатне.

— Батлеру все відомо. У нас немає від нього секретів.

— Ну, хоч на хвилинку він може вийти?

Батлер мовчки стояв за спиною Артеміса, злегка зігнувши руки в бойовій стійці, що було зовсім нескладно з його розміром пліч і тріснутими по швах рукавами, що нагадували старі стільці.

— Ні, Майлсе. Батлер залишиться.

— Добре, Арті. Тобі краще знати.

Артеміс відкинувся на спинку свого крісла.

— Що сталося з берсерком, який був усередині тебе, Майлсе?

— Він пішов,— хитнув головою молодший брат.— Спочатку він керував моєю головою, а потім зник.

— Як його звали?

Майлс закотив очі, риючись у власній пам’яті.

— Е-е... Містер Гобдоу, я вважаю.

Артеміс кивнув гак, ніби йому було точно відомо, хто такий цей Гобдоу.

Ага. Гобдоу. Я чув про Гобдоу від наших друзів-ельфів.

— Я думаю, його звали Гобдоу — Легендарний воїн.

— Упевнений, йому сподобалося б, що ти так про нього думаєш, — хихикнув Артеміс.

— Тому що це правда,— сказав Майлс, злегка напружуючи губи.

— Це не зовсім те, що ми чули, чи не так, Батлере?

Батлер нічого не відповів і не ворухнувся, але якимось чином стало зрозуміло, що він був згоден з Артемісом.

— Ні,— продовжував Артеміс.— Із наших ельфійських джерел відомо, що цей Гобдоу, чесно кажучи, був чуперадлом.

Пальці Майлса скрипнули на ніжці його келиха.

— Чуперадлом? Хто це сказав?

— Усі так кажуть,— відповів Артеміс, відкриваючи свій лептоп і дивлячись на екран.— Так сказано в історичних хроніках ельфів. Ось, поглянь сам. Гобдоу Легковірний, так його звали. А в іншій статті твого приятеля-берсерка називають Гобдоу-вонючка. Вважаю, так могли називати нікчемного чоловічка, на якого можна було звалити що завгодно. У нас, людей, таких звуть простаками або цапами-відбувайлами.

Щоки Майлса спалахнули.

— Вонючка? Вонючка, кажеш? Чому це мене... чому Гобдоу називають вонючкою?

— Згоден, звучить не дуже, але взагалі-то цього Гобдоу вважають винним у тому, що він умовив свого вождя поховати цілий загін берсерків навколо Врат.

— Магічних Врат,— поправив Майлс.— Які захищають ельфійські рівні.

— Так говорили, але насправді ці хвалені Врата — лише велика купа каміння. Відволікаючий маневр. Берсерки провели десять тисяч років, охороняючи нікому не потрібні камені.