Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 23)

— Вино я випив ще кілька місяців тому і замінив його. Це було єдиним правильним рішенням. Інакше підвал здавався би спустошеним.

— Причому тобою! — огризнувся Артеміс. — Чим ти замінив вино?

— Тобі дійсно хочеться це знати? — запитав гном, і Артеміс заперечливо похитав головою, вирішивши, що в даному випадку спокійніше буде нічого не знати, ніж почути правду.

— Мудре рішення,— схвалив Мульч.— Тоді продовжимо. Тунель веде до задньої стіни підвалу, але сама стіна законопачена.

— Чим законопачена? — запитав Артеміс, який, незважаючи на свою геніальність, іноді реагував з невеликим запізненням.

— Повторюю своє останнє питання,— сказав гном, чухаючи пальцями бороду.— Ти справді хочеш це знати?

— Проломити зможемо? — коротко запитав прагматичний Батлер.

— О так,— відповів Мульч.— Така велика сильна людина, як ти, зможе. Без проблем. Я зробив би це і сам, але, здається, у мене буде інше завдання.

Холлі глянула на свій наручний комп’ютер, який, як і раніше, не виявляв ознак життя, і підтвердила передчуття гнома.

— Ти нам будеш потрібен, щоб дістатися зброї в шаттлі, Мульче. У Джульєтти є трохи зброї в будинку, але вона вже веде туди берсерків. Нам потрібно діяти швидко і розділитися. Це називається взяти ворога в кліщі.

— Кліщі, — зітхнув Мульч,- Клішні. Я люблю крабів. І лобстерів теж. Правда, від них у мене здуває живіт, але вони того варті.

Холлі стукнула себе по колінах.

— Час рушати,— сказала вона.

Ніхто з людей не заперечував.

Мульч подивився, як вони заповзають у тунель, що вів до підвалу в маєтку, потім повернувся назад, у той бік, звідки вони всі прийшли.

«Не люблю повертатися по своїх слідах,— думав він.— Бо зазвичай хтось полює за мною».

Отже, вони повзли, звиваючись, по тунелю, що давив з усіх боків і в якому важко пахло землею, і відчували всім тілом навислі над ними тонни і тонни породи — обвалившись, вона розчавила б їх, як молот на гігантському ковадлі.

Холлі знала, що про те саме думає зараз кожен із них.

— Цей тунель витримає, — сказала вона, піймавши паузу між зітханнями і бурчанням. — Мульч — кращий дігер на світі.

Тунель повертав праворуч, а єдиним джерелом світла для них слугував мобільний телефон, примотаний до чола Батлера. Артемісу на мить здалося, що вони залишаться тут назавжди, немов три щури у зміїному животі, і ця змія повільно перетравить їх, і від них не залишиться й сліду.

— І ніхто ніколи не дізнається, що з нами трапилося.

Артеміс знав, що ця думка була недоречною, бо коли вони не виберуться звідси, то на Землі не залишиться нікого, хто захотів би дізнатися, що сталося з їхньою маленькою групою. 1 він ніколи не дізнається, чи це він сам не зміг урятувати своїх батьків, чи вони загинули якимось чином у Лондоні.

Проте Артеміса не полишало відчуття, що вони близькі до того, щоб померти в цій величезній безіменній могилі, і воно тільки міцніло з кожним сантиметром, на який він підтягувався, усе далі й далі просуваючись у надрах землі.

Артеміс укотре підтягнувся в темряві й наткнувся пальцями на черевик Батлера.

— Мені здається, ми зробили це,— сказав охоронець.— Досягли перепони.

— Перешкода міцна? — долетів іззаду голос Холлі.

Потім почулися звуки, схожі на удари кулаком по холодцю, і потягнуло сморідом, як із розірваної каналізаційної труби.

Батлер кілька разів кашлянув, довго і вигадливо вилаявся і сказав коротко, але з моторошним підтекстом: — Тільки шкуринка міцна.

Вони протиснулися крізь діру на збитий Батлером стелаж із розбитими винними пляшками. У звичайних обставинах Батлер, як і належить охоронцеві, відсував би стелаж повільно, сантиметр за сантиметром, з оглядкою, але цього разу він проломився крізь затичку Мульча так, немов за ним чорти гналися. Не менш швидко проскочили в підвал і двоє інших, щасливих до небес від того, що тунель нарешті закінчився.

Артеміс підняв відвалене денце розбитої пляшки і понюхав рідину, яка залишилася в ній.

— Це точно навіть не «Шато-Марго» врожаю тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року,— зауважив він.

— І навіть не зміїна настойка,— сказав Батлер, розчісуючи себе знайденою в підвалі залізною щіткою.— Хоча, мабуть, я знаю кілька найманців, які змогли б це випити.

Холлі підвелася високими кам’яними сходами старовинного підвалу сімнадцятого століття і притиснула вухо до дверей.

— Нічого не чую,— вимовила вона трохи згодом.— Тільки вітер зовні дме, і все.

Батлер вирішив відволікти Артеміса від розореного стелажа.

— Ходімо, Артемісе. Нам потрібно знайти мою зброю, поки нею не заволодів пасажир, який їде в тілі Джульєтти.

Холлі трохи причинила двері та зазирнула у шпарину. За дверима починався коридор, а далі, приблизно всередині коридора, стояла група піратів з автоматами. Вони стояли струнко, очевидно, намагаючись зупинити тремтіння своїх кісток.

— Як справи? — запитав у Холлі Батлер, що підкрався ззаду.

Холлі затамувала подих і тихо причинила двері.

— Не дуже,— відповіла вона.

Вони скупчилися позаду стелажа з пляшками каліфорнійського червоного врожаю 1990-х років і заговорили схвильованим шепотом.

— Що ми маємо? — запитав Артеміс.

— У мене є ось це,— показав Батлер свої кулаки.

Холлі порилася в кишенях свого комбінезона.

— Пластикові наручники. Дві сигнальні ракети. Інвентаризація показує не дуже багато.

Артеміс одним з його улюблених жестів по черзі доторкнувся кінчиком кожного пальця до подушечки великого пальця.

— У нас є ще дещо,— сказав він.— У нас є будинок.

ГЛАВА 10: СУПЕРНИЦТВО МІЖ БРАТАМИ

ГОБДОУ і Белліко пішли слідом за собаками вгору розкішними сходами маєтку Фаулів і далі, до лабораторії Артеміса. Ледь увійшовши у двері, собаки накинулися на звисаюче з вішалки біле пальто Артеміса, люто роздираючи і гризучи тканину своїми кігтями та іклами.

— Відчувають людський запах,— вимовив Гобдоу, розчарований тим, що не може пустити в хід крихітного пістолета, який так зручно вмістився в маленькій долоні Майлса.

Потім вони спустошили збройовий сейф Батлера, захований у його кімнаті за фальшивою стінкою. Раніше про цей сейф і код до нього знали четверо, а тепер, очевидно, п’ятеро, якщо вважати Белліко окремою від Джульєтти особистістю. Гобдоу озброївся маленьким револьвером і кількома клинками, а Белліко вибрала автоматичний пістолет і лук із вугле-графіту з пучком алюмінієвих стріл до нього.

Пірати забрали решту й, пританцьовуючи і трясучи кістками, вирушили вниз, у засідку.

— А ми підемо на пошуки,— сказав Гобдоу.

Белліко заперечила — завдяки Джульєтті вона знала будинок краще, ніж він.

— Ні. Артеміс сам прийде сюди, оскільки його кабінет примикає до цієї кімнати. Наші в підвалі і навколо будинку. Надамо можливість собакам і піратам пригнати їх прямо до нас.

Гобдоу був досить досвідченим командиром, щоб віддати належне і прийняти запропонований кимось іншим гарний план.

— Відмінно,— промовив він.— Будемо чекати тут, але якщо я не розряджу свій пістолет до світанку, це стане для мене найбільшим розчаруванням.

— Не турбуйся. Для великої людини тобі знадобляться всі кулі.

Белліко вхопила собак за нашийники і висмикнула пойнтерів з пальто.

— Вам двом має бути соромно,— сказала вона.— Не втрачайте себе всередині цих тварюк.

Один пойнтер сердито тицьнув головою іншого так, немов тільки той був винен у всьому.

— Забирайтеся,— Белліко дала псам добрячого стусана. — І знайдіть нам Людей Бруду.

Гобдоу і Белліко встали біля робочого столу: одна — натягуючи тятиву лука, другий — виймаючи запобіжник із краденого револьвера.

— Будинок — це фактично фортеця,— пояснив Артеміс.— У панель безпеки була закладена облогова функція, і потрібна ціла армія, щоб подолати всі захисні пристосування, які були спроектовані і встановлені до того, як Опал вистрибнула зі свого потоку часу, тому немає ні найменшого ризику, що якийсь захисний компонент може вибухнути.

—- А де ця панель? — запитала Холлі.