Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 22)

Опал насупилася. У Оро є власні думки, але це не має значення. Енергія Оро вже зменшується. Але й це не страшно. Головне, щоб берсерки протрималися цю ніч, поки не буде відімкнено другий замок і не почнеться справжня ера Кобой.

— То йди,— огризнулася Опал.— Обери загін мисливців, але пам’ятай: твій обов’язок — охороняти Брата. Я зробила так, що поки всім людям не до нас, але лише зійде сонце, як вони хвилею хлинуть сюди, щоб знищити останніх з нашого роду.

До кінця фрази Опал остаточно перейшла на середньовічну мову, вважаючи, що вона дійде до Оро краще, ніж сучасна.

— Без іскри жалості у своїх холодних серцях вони з’являться за нами,

Схоже, Оро перейнявся цією готичною промовою. Він повернувся і поспішив збирати загін мисливців.

«Загалом,— подумала про себе Опал,— усе йде чудово». Берсерки охоронятимуть периметр, наївно вірячи в те, що їхні великі похмурі ворота дійсно кудись ведуть. А потім вони просто випаруються у своє післясмертя, так і не дізнавшись, що їх просто використали як знаряддя в безглуздій бійні.

«Привиди не найнадійніші свідки на суді»,— з усмішкою подумала Опал.

А все ж таки приємні, як привітальна посмішка. Але попереду чекала робота, для виконання якої Опал доведеться пустити в хід усі свої розумові здібності. Другий замок залишається замкненим, і головне, що вона повинна зробити,— це в будь-який спосіб утримати в собі чорну магічну силу, поки та не знищила фізичне тіло Опал.

Вона вже відчувала, як у неї між лопатками надуваються пухирі. Це означає, що магічна сила незабаром покине Опал, але перед цим зруйнує її.

За допомогою своєї сили Опал залікувала пухирі, але на це витратилася магічна енергія, а пухирі... пухирі з’явилися знову.

«Чому б мені не вирішити цю проблему, убивши кого-небудь?» — роздратовано подумала вона, а потім почала заспокоювати себе мантрою, яка підтримувала її у в’язниці.

— Незабаром усі люди помруть,— співуче заговорила вона, наслідуючи перевірені часом інтонації гуру. — І тоді Опал стане загальною улюбленицею.

«А якщо я і не стану загальною улюбленицею,— подумала вона,— то, принаймні, всі люди помруть, і то добре».

Оро на маленьких ніжках спускався по стародавніх сходах, які вели навколо Врат берсерків, і раптом виразно пригадав той день, коли допомагав будувати цю низьку вежу. Під час будівництва було витрачено не стільки праці на підняття важких речей, скільки магічної енергії. Старий Брюн Фадей і його команда завантажили в замок усі свої магічні сили, до останньої краплі. Оро пам’ятав, як чаклуни стояли колом, спрямовуючи у камінь світло блискавки, яка струмувала з їхніх долонь.

«Той, хто відімкне ці Врата, отримає більше, ніж очікує»,— пообіцяв Брюн пізніше на тому ж тижні, коли Оро і його люди лежали вмираючи. Брюн помилявся. Королева Опал отримала саме те, чого очікувала.

«Як вона дізналася? — дивувався Оро.— Було ж цілком очевидно, що весь світ забув про нас».

Берсерки лютішали від пригніченої злоби і згорали від бажання завдати якомога більшої шкоди людям. Слухаючи звернення Оро, вони намагалися стояти струнко, але це було так складно зробити, особливо піратам, яким ніяк не вдавалося не торохтіти своїми голими кістками.

Оро заліз на пень, звідки всім мало бути видно маленьке хлоп’яче тіло, в якому він перебував, і скинув стиснутий кулак, закликаючи до мовчання.

— Мої воїни! — закричав він, і його голос покотився над рядами берсерків.— Наш день нарешті настав!

У відповідь пролунав недружний гул. Це була суміш криків, гикання, лаяння та свисту. Кожне тіло, яке займали берсерки, виражало захват на свій лад. Оро не зміг не скривитись. Це були не ті воїни, яких він пам’ятав, які боролися й отримували смертельні рани в долині Тайллта, хоча і цим не терпілося кинутися в битву. Битися вони жадають, але чи зможуть? Он, у їхніх рядах лисиці. Свята Дану, хіба лисиця утримає меч у своїх лапах? Мабуть, варто трохи підбадьорити воїнів. У тому, що він зуміє це зробити, Оро не сумнівався, він уважав себе чудовим оратором.

— Ми вип’ємо гірку отруту своєї поразки і виплюнемо її на наших ворогів! — прокричав він, і його голос пролунав над лугом, наче грім.

Берсерки заплескали, заревли, заволали на знак схвалення. Всі, крім одного.

— Пробачте? — сказав лейтенант Гобдоу.

— У чому справа? — невдоволено відгукнувся Оро.

Бліде обличчя другого гидкого хлопчиська, в тілі якого сидів лейтенант, зробилося здивованим. Насправді здивування було цілком незвичним почуттям для Гобдоу. Раніше він нічому не дивувався і ніколи не ставив запитань. Гобдоу був із тих ельфів, які розмовляють тільки своїм мечем.

— Послухай, Оре,— сказав Гобдоу, сам дивуючись словам, що вилітали у нього з рота.— Як це правильно зрозуміти: «Виплюнь гірку отруту своєї поразки на наших ворогів»?

Це питання спантеличило Оро.

— Ну, я просто хотів сказати...

— Оскільки, якщо дозволиш зауважити, слово «поразка» в мотиваційному зверненні робить його сенс дещо суперечливим.

Тепер Оро геть розгубився.

— «Мотиваційне звернення?» «Суперечливий сенс?» Що, чорт забирай, усе це означає?

Гобдоу, здавалося, був готовий заплакати.

— Це не я, капітане. Це мій чоловік-носій. Він сильніший за мене.

— Зберися, Гобдоу. Ти завжди слухав мої речі.

— Так, так, капітане. Але мій хлопчисько не хоче заткнутися.

Оро вирішив, що Гобдоу слід відволікти якоюсь справою.

— Тобі випала честь очолити загін, який вирушає на пошуки наших ворогів. Візьми собак, Белліко і цих матросів теж. Решті оточити Брата. Королева Опал працює над другим замком. Усе зрозуміло?

— Так точно, капітане,— заревів Гобдоу, розмахуючи кулаком. — Усе буде виконано.

Оро кивнув. Куди ліпше.

Гобдоу, Белліко і мисливські собаки оточили тунель, який обрушився. Белліко прекрасно почувалася в тілі Джульєтти Батлер. Про таке чудове тіло вона не могла і мріяти — молоде, сильне, знайоме з різними бойовими мистецтвами, які, завдяки пам’яті Джульєтти, Белліко могла відмінно запустити.

Белліко побачила своє відображення на лезі піратського ножа, і воно їй дуже сподобалося.

— Зовсім не потвора за людськими мірками. Навіть шкода, що моїх життєвих сил вистачить лише на одну ніч. Можливо, якби нас покликали з-під землі тільки років через п’ятдесят після того, як зарили, магічної сили вистачило б на довше, але, на жаль, за такий довгий час наші душі послабли. Закляття не припускало, що ми стільки століть будемо залишатися в могилі.

У пам’яті Белліко збереглися карикатурні зображення Опал Кобой, але вона була попереджена, що для чарівного народу людські образи огидні. Такі, як образ гидкого хлопчиська, якого ельфи будуть ненавидіти, навіть якщо спотворити їхню пам’ять.

Набагато менше своїми жвавими трупами були задоволені пірати, тіла яких розсипалися буквально на ходу.

— У мене всі магічні сили йдуть на те, щоб не дати розвалитися цьому шкіряному мішку з личинками,— поскаржився колишній воїн-велетень, що заволодів трупом Ейсебіуса Фаула з пробитими легенями.

— Принаймні, в тебе хоча б є ноги,— пробурчав його колишній бойовий товариш Дж. Хіз Наньон, який шкутильгав на парі дерев’яних протезів. — І як тільки цей хлопець міг пересуватися на цих штуковинах? Я сам собі нагадую гнома, що напився вщент і от-от звалиться.

ІЦе гірше доводилося англійським пойнтерам, які могли лише виштовхувати з пащі окремі найпростіші слова.

— Фауле,— прогавкав один із них, добре знайомий із запахом Артеміса.— Фауле, Фауле.

— Гарний хлопчик,— сказав Гобдоу, простягаючи руку, щоб потріпати пойнтера по голові маленькою рукою Майлса. Це дуже не сподобалося пойнтеру, і він із задоволенням укусив би цю руку, якби не знав, що перед ним старший за званням офіцер.

— Воїни! — звернувся Гобдоу до своїх солдатів.— Наші доблесні брати, що містяться всередині цих створінь, зачули слід. Наше завдання — знайти людей.

Ніхто не запитав: «А далі що?» Всі і так знали, що робити з людьми, коли вони знайдуть їх. Бо якщо

цього з ними не зробити, вони зроблять те саме з тобою і всією твоєю расою, а може бути, і з усіма іншими расами, з представниками яких ти не раз сидів за кухлем пива.

— А гном? — запитала Белліко.— Що буде з ним?

— Він сам має зробити свій вибір, як і єльфійка, — відповів Гобдоу.— Якщо вони відійдуть убік, ми залишимо їх живими. Якщо ні, будемо вважати одними з людей.

Хоча з наближенням ночі стало прохолодніше, по бровах Гобдоу скотилася крапелька поту, йому було важко говорити крізь зціплені зуби, з останніх сил стримуючи свідомість Майлса Фаула, яка пузирилась у ньому, викликаючи якесь нетравлення мізків.

Розмова обірвалася, коли англійські пойнтери рвонули від гирла тунелю, що обрушився, через галявину до великого людського житла на вершині пагорба.

— Ага! — вигукнула Белліко, пускаючись слідом за собаками.— Люди в тому кам’яному храмі.

Гобдоу намагався прикусити собі язик, але не зумів.

— Він велів передати, що це називається не храм, а маєток. І що всі дівчата — дурепи.

Артеміс, Холлі й Батлер насилу протискувалися по тунелю, який, якщо вірити Мульчу, закінчувався у винному льосі, позаду стелажа з «Шато-Марго» врожаю 1995 року.

Дізнавшись про це, Артеміс жахнувся.

— Хіба ти не знаєш, що твій тунель вплине на температуру в льосі? Не кажучи вже про вологість! Це вино — наше вкладення капіталу.

— Не переживай за вино, дурний гидкий хлопчисько,— поблажливо сказав Мульч тоном, який він спеціально придумав і відрепетирував тільки для того, щоб сильніше докучити Артемісові.