Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 15)

«А він цікавий хлопець,— подумав Оро.— Зовсім юний і маленький, але його тільце налите силою. Мабуть, візьму його».

Усе виявилося дуже просто. Оро варто було подумати, і його бажання здійснилося. На одну секунду він навис над Беккетом Фаулом, а наступної миті вже став ним, усе ще продовжуючи гнати гнома пучком очеретинок.

Оро голосно розсміявся, відчувши крапельки поту в складках своїх пальців, гладку поверхню очеретинок, запах хлоп’ячого, переповненого життєвою енергією тіла, що нагадував про сіно і літо. Він відчував, як серце впевнено і сильно барабанить у його грудях.

— Ха! — вигукнув він, продовжуючи лупцювати гнома, отримуючи від цього величезне задоволення і думаючи: «Сонце гріє, слава Беленосу. Я знову живу, але з радістю помру цього дня, дивлячись на повалених навколо мене людей».

Як відомо, думки повсталих воїнів злегка бундючні та шляхетні, але, на жаль, геть позбавлені гумору.

— Досить,— сказав він по-гномськи, насилу перемелюючи слова незвичною до таких звуків людською мовою.— Нам потрібно зібратися разом.

Оро подивився на небо, в якому кружляли хмарки ектоплазми його воїнів, схожі на примарно-прозорих мешканців морських глибин.

— Як давно ми на це чекали, — промовив він.— Знайдіть собі тіла всередині магічного кола.

І воїни розлетілися туманними хмарками шукати в маєтку Фаулів свої нові тіла.

Найбажанішими для них були тіла людей.

Однак це був невдалий день для полювання на нові людські тіла в маєтку Фаулів. У звичайний будній день людей тут буває досить багато, і перш за все, це були Артеміс Старший і Анджеліна Фаул — господар і господиня маєтку. Але в цей доленосний день у маєтку було порожньо, оскільки наближалися різдвяні канікули. Батьки Артеміса перебували в Лондоні, на екологічній конференції, і з ними поїхали один особистий секретар і дві покоївки. Решта персоналу рано розійшлася по домівках — ніяких гостей в маєтку не передбачалося. Старші Фаули планували підібрати своїх нащадків у дублінському аеропорту, щойно Артеміс Молодший закінчить курс лікування, а потім направити ніс свого особистого реактивного грін-джета у бік мису Ферат і зустріти Різдво на Кот-д’Азур.

Отже, сьогодні вдома не було нікого, крім Джульєтти та її підопічних. Відсутність вільних тіл пригнічувало душі тих, хто так довго чекав цього моменту і зараз кружляв у небі. Поки що вибір обмежувався тільки тваринами, включаючи вісім ворон, двох оленів, борсука, двох мисливських собак — англійських пойнтерів, яких Артеміс Старший тримав на стайні, та декількох добре збережених трупів, яких, утім, виявилося набагато більше, ніж ви можете подумати. Звичайно, трупи — неідеальні тіла-носії, оскільки швидко розкладаються, що заважає наїзникові-берсерку швидко мислити і здійснювати дрібні точні рухи. Крім того, від них у самий невідповідний момент починають відвалюватися шматки.

Перші трупи збереглися напрочуд добре для свого віку — це були мумії китайських воїнів. Колекцію цих мумій Артеміс Старший украв, ще коли був гангстером. Пізніше він шукав спосіб повернути їх на місце, в музей, але ніяк не міг знайти відповідний привід для цього і тому зберігав обгорнуті тканиною мумії у схованці, в підвалі. Коли у китайців відновилися мізки, а їхні висушені тіла заново просочилися рідиною, вони були вельми здивовані, виявивши, що в них оселилися інші воїни, старші за них самих. Почалось із того, що мумії розтрощили засклені вітрини, щоб повернути свої лежачі на полицях мечі та піки, сталеві наконечники, які були любовно, до блиску, відполіровані господарем маєтку. Потім двері підвалу розлетілися на друзки, мумії ринули через головний хол будинку на світ і ненадовго зупинилися, насолоджуючись дотиком сонячних променів до їхніх зведених брів, а потім потягнулися на луг. Вождю китайців доводилося весь час підганяти своїх бійців — пробуджені почуття змушували їх раз у раз зупинятися, щоб понюхати якусь квітку або травинку. Вони із задоволенням нюхали навіть купи компосту.

Наступними реанімували трупи кількох піратів. Наприкінці вісімнадцятого століття їх завалило в печері, в якій вони збиралися приховати золото, викрадене з пробитого ними корпусу королівського галеона «Октагон», щоб пізніше перевантажити його на свою бригантину «Катласс». Небезпечного пірата, капітана Ейсебіуса Фаула, і десятьох його головорізів не розчавило камінням, але замурувало в ніші печери, маленькій кам’яній кишені, де вони майже відразу померли від задухи — повітря в кишені залишалося менше, ніж потрібно горобцеві, щоб цвірінькнути.

Пірати, що вижили, затряслися, як наелектризовані, скинули із себе налиплі водорості та протиснулись крізь вузьку щілину, яка нещодавно з’явилась у стіні їхньої могили, не звертаючи при цьому уваги на вивернуті суглоби і тріснуті ребра.

Нарешті, було ще й кілька інших трупів, закопаних на території маєтку,— останній резерв воїнства Опал Кобой. Душі деяких трупів уже відлетіли, але поруч із тими, хто помер насильницькою смертю або не завершив своєї справи, залишилися примари, що супроводжували трупи і гірко плакали над тим, як грубо поводяться з їхніми колишніми тілами берсерки.

Опал Кобой опустилася на стародавній камінь, і руни, що спочатку розповзались, як вогняні змії, знову застигли, зібравшись навколо надпису від руки, зробленого Опал у центрі магічного ключа.

«Перший замок одімкнено,— подумала вона. Відчуття поверталися до неї, викликаючи напади нудоти.— Тепер тільки я можу замкнути його».

Гном, відомий до цього як Піп, але якого насправді звали куди більш велично, Готтер Даммерунг, пришкутильгав у кратер, забрався по сходах башти й оповив плечі Опал блискучою шаллю.

— Зоряний плащ, міс Опал,— сказав він.— Як ви замовляли.

Опал помацала матеріал і залишилась задоволеною.

Вона зазначила, що магічної сили в її пальцях було достатньо, щоб порахувати всі нитки тканини.

— Гарна робота, Гантере.

— Мене звуть Готтер, міс Кобой,— обережно поправив гном.

Пальці Опал завмерли, а потім стиснули шовковисту тканину так сильно, що та задимілась.

— Так, Готтере. Це ти застрелив моє молодше «я»?

— Так, міс, як було наказано,— випростався гном.— Улаштував їй гідні похорони, як було написано у шифровці.

Опал подумала, що цей гном буде вічно нагадувати їй про те, що вона принесла в жертву своє молодше «я» заради влади.

— Це правильно, я наказала вбити молодшу Опал, але перед смертю вона була налякана, Готтере. Я відчувала це.

Готтер був спантеличений. Сьогодні все йшло зовсім не так, як здавалося гномові. Він малював у своїй уяві яскраво одягнених ельфійських воїнів з розгорнутими стрічками на виблискуючих кістяних піках у них за спинами, а замість цього опинився в оточенні людських дітей і диких тварин.

— Не подобаються мені ці кролики,— пробурмотів він, і це була чи не найглибша думка, висловлена

ним за все життя. — Вони дивні якісь. Подивіться, як у них вуха тремтять.

Опал не вважала за потрібне для себе коментувати подібну нісенітницю, тому просто випарила Готтера плазмовим променем, не залишивши від дурного відданого гнома нічого, крім темної обгорілої шкіри на щаблі.

Утім, він не заслуговував на застосування плазми, адже тепер терміново потрібно заряджати другий промінь, оскільки над стіною огородження несподівано з’явився ельфійський шаттл. Він був укритий захисним полем, але в Опал було достатньо магічної сили, щоб розгледіти те, що містилося в середині цієї сяючої сфери. На появу шаттла вона відреагувала занадто поспішно, спрямувала в нього недостатньо сильний промінь, та до того ж і не дуже точно, той відхилився вліво і лише побіжно зачепив корпус, не зруйнувавши весь корабель. Відбившись від шаттла, промінь збив башточку зі стіни маєтку, розсипався на вогняні кулі та зник у небі.

Хоча «Купідон» був зачеплений променем лише побіжно, навіть такого контакту вистачило, щоб розплавити ракетний двигун, вивести з ладу обладнання шаттла і змусити його круто спікірувати на землю, і не знайшлося б на світі пілота, здатного пом’якшити цю дуже жорстку посадку.

«Нові аватари для моїх солдатів»,— подумала Опал, тугіше загортаючись у зоряний плащ і моторно

спускаючись сходами вежі. Вона вилізла на стінку кратера і рушила канавкою, проритою на лузі пошкодженим шаттлом. Її воїни йшли слідом, ще не дуже впевнено крокуючи у своїх нових тілах, намагаючись вимовляти слова неслухняними язиками.

Опал перевела погляд угору і побачила три душі, що поспішали до палаючого корабля, незграбно уткнувшись у захисну стіну.

— Візьміть їх,— сказала Опал берсеркам.— Це мій подарунок вам.

Майже всі берсерки до цього часу більш-менш освоїлися зі своїми новими тілами і тепер із великим задоволенням потягувались або дряпали лапами землю, жадібно вдихаючи осіннє повітря. Всі вони були задоволені, за винятком трьох душ, змушених перевтілитися в качок, у тілах яких їм було тісно і незручно, і ось тут, як на загад, у коло прибули нові тіла-носії. І саме три.

Дві людини та ельфійка. Душі трьох берсерків-качок здійнялися на крилах. У буквальному сенсі.

Холлі пережила катастрофу «Купідона» легше за інших, хоча й сиділа ближче всіх до місця удару. Щоправда, «легше за інших» було поняттям відносним, навряд чи Холлі назвала б свій нинішній стан інакше, ніж огидним.