Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 48)

Вони летіли через кімнату, а Спіро в цей самий час виводили з лабораторій. Він нарешті заспокоївся.

— Мене підставили,— повторював він найневиннішим голосом,— Мої адвокати вас на шматки розі­рвуть.

Артеміс не втримався і прошепотів йому на вухо, пролітаючи повз:

— Прощавай, Спіро. Ніколи не зв’язуйся з хлопчиком-генієм.

Спіро завив у стелю, немов збожеволілий вовк.

Мульч чекав на протилежному боці вулиці, натис­каючи на педаль газу, як нетерплячий пілот «Гран-прі». Він сидів за кермом на ящику з-під апельсинів, з прив’язаною до ноги планкою. Інший кінець план­ки був примотаний скотчем до акселератора.

Джульєтта нервово поглядала на цю складну сис­тему.

— Хіба ти не звільниш ногу? А як ти натискати­меш на гальма?

— Гальма? — розреготався Мульч.— Навіщо мені гальма? Я ж не іспит на права складаю.

На задньому сидінні Холлі з Артемісом одночас­но потягнулися за паском безпеки.

ГЛАВА 11: ЛЮДИНА-НЕВИДИМКА

Маєток Фаулів

ВОНИ дісталися Ірландії без особливих пригод, хіба що Мульчеві вдалося п’ятнадцять разів мало не втекти від Холлі, один раз навіть у літаку, де вона спіймала його в туалеті з парашутом і пляшкою гномського поліролю для скелі. Більше Холлі його нікуди не відпускала.

Батлер чекав на них біля головного входу до маєт­ку Фаулів.

— Прошу додому. Радий бачити, що всі живі. А тепер мені потрібно йти.

Артеміс узяв його за руку.

— Старий друже, куди ти підеш у такому стані? Але Батлер був налаштований дуже рішуче.

— Останнє завдання, Артемісе. Вибору я не маю. До того ж, я займався пілатесом, тому зараз почува­юся значно сильнішим.

— Блант?

— Так.

— Але ж він у в’язниці,— сказала Джульєтта.

— Уже ні,— похитав головою Батлер.

Артеміс зрозумів, що відмовити охоронця вони не зможуть.

— Принаймні, візьми Холлі. Вона допоможе.

Батлер підморгнув ельфійці.

— Я на це розраховував.

Чиказька поліція кинула Арно Бланта до фургона під нагляд двох офіцерів. Вони вирішили, що двох вистачить, оскільки на затриманому були наручни­ки. Свою думку вони змінили, коли фургон знайшли за шість миль від Чикаго. Тепер наручники були на офіцерах, а затриманого і слід прохолов. Ось що на­писав сержант Іггі Лебовскі у своєму рапорті: «Цей хлопець розірвав наручники, немов то був паперо­вий ланцюжок. Попер на нас, наче паровоз. Ми нічо­го не встигли вдіяти».

Але далеко Арно Блант не втік. У Вежі Спіро по­страждала його гордість. Він знав, що дуже скоро звістка про його приниження пошириться серед усіх охоронців. І пізніше на сайті Свиня Ла Ру так і напи­сав: «Арно дозволив нам’яти собі боки якомусь шмаркачеві». Блант прекрасно розумів, що прирече­ний чути хихотіння щоразу, як заходитиме до кімна­ти з крутими хлопцями,— хіба що помститься за об­разу, що її спричинив Артеміс Фаул.

Знав охоронець і те, що в нього лише кілька хви­лин до того, коли Спіро здасть поліції адресу, тож кинув у сумку кілька фальшивих щелеп і взяв таксі до міжнародного аеропорту О’Хара.

Блант був приємно здивований, коли зрозумів, що корпоративну кредитну картку Спіро ніхто не забло­кував, тож скористався нею, щоб купити собі авіа­квиток до першого класу найближчого рейсу до Лон­дона. Звідти він перебереться до Ірландії поромом.

План був не дуже складний, проте він би спрацю­вав, коли б на паспортному контролі не сидів Сід Коммонс, колишній зелений берет, що служив разом із Батлером у Монте-Карло. Щойно Блант розкрив рота, в голові Коммонса дзенькнув дзвоник. Чоло­вік, який стояв перед ним, ідеально відповідав опи­су, що йому прислав факсом Батлер. Аж до дивних зубів. Блакитна олія та вода, якщо таке взагалі буває. Коммонс натиснув на кнопку під столом, і через кілька секунд група охоронців позбавила Бланта паспорта і заарештувала.

Начальник охорони схопився за телефон, щойно за підозрюваним зачинилися двері. Він набрав між­народний номер. Через два дзвінка він почув:

— Резиденція Фаулів.

— Батлере? Це Сід Коммонс із Хітроу. До мене потрапив чоловік, яким ти цікавився. Кумедні зуби, тату на шиї, новозеландський акцент. Інспектор Джастін Барр кілька днів тому прислав його опис. Сказав, що ти можеш його впізнати.

— Він досі у вас? — запитав дворецький.

— Так. Тримаємо в камері попереднього ув’яз­нення. Його саме перевіряють.

— Скільки часу вам знадобиться?

— Щонайбільше дві години. Але якщо він той, хто ти кажеш, комп’ютерна перевірка нічого не дасть. Щоб передати його Скотланд-Ярду, нам по­трібне зізнання.

— Зустрінемося в залі прибуття під табло з роз­кладом рейсів через тридцять хвилин,— сказав Бат­лер і відключився.

Сід Коммонс витріщився на мобільний телефон. Як Батлер дістанеться сюди із Ірландії за тридцять хвилин? Та це неважливо. Це той самий Батлер, що десятки разів рятував його життя в Монте-Карло ба­гато років тому, тож зараз Сід має чудовий шанс ви­платити свій Борг.

Через тридцять дві хвилини Батлер з’явився в залі прибуття.

Друзі потиснули руки, і Сід уважно оглянув Бат­лера.

— А ти змінився. Постарішав.

— Наздогнали мене бійки,— сказав охоронець, тримаючись рукою за серце.— Час іти на пенсію.

— Чи можна спитати, як ти сюди дістався?

Батлер поправив краватку.

— Не варто. Краще тобі не знати.

— Зрозуміло.

— Де наш хлопець?

Коммонс провів його в задню частину будівлі, повз юрбу туристів і таксистів з плакатиками.

— Ходи сюди. Ти ж неозброєний? Ми друзі, але я не можу впустити сюди людину зі зброєю.

Батлер розкрив піджак:

— Можеш мені довіряти. Я знаю правила.

Вони піднялися на два поверхи на спеціальному ліфті і довго ішли по тьмяному коридору.

— Ну от,— нарешті сказав Сід, указуючи на скля­ний прямокутник.— Він тут.

Скло виявилося особливим дзеркалом. За малень­ким столиком Батлер побачив Арно Бланта, що нетерпляче вистукував пальцями по пластиковій поверхні.

— Це він? Цей чоловік підстрелив тебе у Найтсбриджі?

Батлер кивнув. Це він. Той же самий гультяйський вигляд. Ті ж самі руки, що натиснули на курок.

— Паспорт у нього чистий, і все, що ми маємо,— це твоє слово проти його. І якщо чесно, ти не дуже скидаєшся на підстреленого.

Батлер поклав руку на плече друга.

— Не думаю...

Коммонс навіть не дав йому договорити.

— Ні. Туди заходити не можна. Ніяк. Мене звіль­нять. Та якби ти і вибив із нього зізнання, до суду справа не дійде.

Батлер кивнув.

— Розумію. Не проти, коли я залишусь? Хочу по­дивитись, що воно буде.