Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 50)

— Тож дотримуйся своєї обіцянки, або на тебе чекає пекло.

Батлер вийшов у коридор і запхав фольгу під під­жак. Через секунду з’явився Сід Коммонс із бейджиком.

Він побачив Арно Бланта, що стояв розгублений посеред камери.

— Що ти накоїв, Батлере? — поцікавився він.

— Гей, це не я. Перевір записи. Хлопець просто скочив і почав із кимось розмовляти. Кричав, що хоче зізнатися.

— Хоче зізнатися? Так просто?

— Знаю, що звучить це дивно, але я розказую те, що бачив. На твоєму б місці, я б зателефонував Джастінові Барру у Скотланд-Ярд. У мене таке від­чуття, що зізнання Бланта допоможе закрити кілька гучних справ.

Коммонс із підозрою примружив на нього очі.

— Чому в мене таке відчуття, що ти щось прихо­вуєш?

— Обшукай мене,— знизав плечима Батлер.— Відчуття — то не доказ. А камери спостереження підтвердять, що я і кроку не зробив у кімнату.

— Ти певен, що вони саме це покажуть?

Батлер глянув на ледь помітне мерехтіння за пле­чем у Сіда Коммонса.

— Так точно,— відповів він.

ГЛАВА 12: СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ

Маєток Фаулів

ЧЕРЕЗ сильну турбулентність і східний вітер з боку валлійських схилів із Хітроу вони поверталися майже годину. 

Коли Холлі з Батлером нарешті приземлилися на території маєтку Фаулів, ЛЕП під при­криттям ночі вже піднімали на поверхню обладнан­ня для стирання пам’яті.

Батлер відчепився від місячного паска і приту­лився до стовбура сріблястої берези.

— З тобою все гаразд? — спитала Холлі.

— Так,— відповів охоронець, масажуючи ділянку серця.— Це кевлар. Зручно, якщо в тебе стріляти­муть із малого калібру, але дихати важко.

Холлі склала механічні крила.

— Але тепер твоє життя стане спокійнішим.

Батлер помітив пілота ЛЕП, що намагався при­паркувати транспортер у гараж, чіпляючи бампер «Бентлі».

— Спокійне життя? — пробурмотів він і пішов до гаража. — Якби ж то.

Батлер закінчив сварити пілота-піксі та пішов до кабінету. На нього вже чекали Артеміс і Джульєт­та. Дівчина так міцно обійняла брата, що мало все повітря з легень не вичавила.

— Зі мною все гаразд, мала. Ельфи мене підла­тали, тож я проживу понад сто років. Доглядатиму за тобою.

Артеміс одразу ж перейшов до справи.

— Як мої доручення, Батлере?

Дворецький відкрив сейф у стіні за кондиціоне­ром.

— Добре. Я зробив усе, що було у списку.

— Як митниця?

Батлер поставив на стіл шість маленьких пляше­чок.

— Моя людина в Лімерику виконала все згідно з інструкцією. Такого йому за все своє життя не до­водилося робити. Вони в особливому розчині, аби зупинити корозію. Шари дуже тонкі, і щойно вони вступають у контакт із повітрям, як одразу ж почи­нається окиснення, тож я пропоную до останньої миті не вставляти їх.

— Чудово. Мені здається, що я єдиний, кому це може знадобитись. Але про всяк випадок, надягнемо їх усі.

Батлер простягнув золоту монетку на шкіряному шнурочку.

— Ваш щоденник і файли стосовно ельфів я ско­піював на лазерний міні-диск, а тоді вкрив його шаром золота. Боюсь, ретельної перевірки він не витримає, але розтоплене золото знищить інформа­цію на диску.

Артеміс надягнув шнурок на шию.

— Годиться. Ти лишив хибні підказки?

— Так. Відіслав листа, якого ви маєте відкрити пізніше, і зарезервував кілька мегабайтів на одному сайті в Інтернеті. Також виявив ініціативу і закопав у лабіринті капсулу часу.

Артеміс кивнув.

— Добре. Про це я не подумав.

Батлер удав, що повірив компліменту, але сам пе­реконаний у цьому не був. Артеміс подбав про все.

Джульєтта вперше заговорила.

— Знаєш, Артемісе, а може, краще розпрощатися із цими спогадами? Нехай ельфи заспокояться.

— Ці спогади — частина мене,— відповів хлопець.

Він уважно подивився на пляшечки на столі, ви­брав дві.

— Ну, вже час. Думаю, ельфам уже кортить стер­ти нашу пам’ять.

Технічна команда Фоулі влаштувала собі робоче місце в конференц-кімнаті. Розклали на столі елек­троди і кабелі з оптичного волокна. Кожен кабель було приєднано до плазмового екрана, що конверту­вав хвилі мозку в бінарну інформацію. Якщо сказати простою мовою, Фоулі міг читати спогади людей, як книжку, і стирати те, чого в цій книзі не мало бути. Найдивовижнішим у цій процедурі було те, що люд­ський мозок міг на вільному місці створити альтер­нативні спогади.

— Можемо провести стирання пам’яті похідним обладнанням,— пояснив Фоулі, коли всі пацієнти зі­бралися.— Але це обладнання зітре все, що сталося за останні шістнадцять місяців. Це може мати серйозні наслідки для вашого емоційного розвитку, не кажучи вже про IQ. Тож краще вже скористаємося лабора­торним обладнанням і зітремо лише те, що стосується Народу. Звісно, дні, що ви провели в компанії ельфів, зітруться повністю. Тут ми не можемо ризикувати.

Артеміс, Батлер і Джульєтта сиділи навколо сто­лу. Гноми-техніки протирали їхні скроні дезінфек­тантами.

— Я тут подумав...— почав Батлер.

— Нічого не кажи,— перервав його кентавр.— Про вік, еге ж?

Батлер кивнув.

— Багато людей знають мене сорокарічним. Не можна ж їх усіх стерти.

— Ми вже подумали про це, Батлере. Попрацю­ємо над твоїм обличчям лазером, доки ти будеш не­притомний. Приберемо омертвілу шкіру. Ми навіть пластичного хірурга привезли, щоб зробити тобі кілька ін’єкцій і розгладити зморшки.

— Що колотимете?

— Жир,— пояснив кентавр.— Візьмемо з одного місця і перенесемо до іншого.

Така ідея особливого ентузіазму у Батлера не ви­кликала.

— Цей жир,— обережно запитав він,— не з мого ж заду, еге ж?

Фоулі якось невтішно фиркнув.

— Ну, він не з твого заду.

— Поясни.

— Дослідження показують, що з усіх ельфів гно­ми живуть найдовше. Існує такий собі Полл Дайн, якому вже за дві тисячі років переступило. Ти хіба ніколи не чув, як кажуть «гладенький, як дупа у гнома»?

Батлер відштовхнув техніка, який намагався при­ладнати йому до скронь електроди.

— Ти хочеш сказати, що в мою голову зроблять ін’єкцію жиру з гномської дупи?