Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 49)

Коммонс із полегшенням погодився, задоволе­ний, що Батлер не став на нього тиснути.

— Жодних проблем. Лишайся скільки хочеш. Але я видам тобі бейджик відвідувача.— Він вийшов у коридор і знову повернувся.

— Не заходь туди, Батлере. Якщо ти це зробиш, ми його назавжди втратимо. І до речі, тут усюди ка­мери.

Батлер посміхнувся. Таке він не часто робив.

— Не хвилюйся, Сіде. Ти не побачиш мене в тій кімнаті.

Коммонс зітхнув.

— Добре. Чудово. Просто іноді в тебе такі очі...

— Я змінився. Змужнів.

Коммонc розсміявся.

— Ото було б диво!

Він завернув за ріг, лише чути було, як він смієть­ся. Щойно він пішов, поруч із Батлером з’явилася Холлі.

— Камери? — прошепотів охоронець кутом рота.

— Я перевірила іонні промені. Тут безпечно.— Вона витягла з рюкзака камуфляжну фольгу і покла­ла її на підлогу.

Потім вона обгорнула навколо кабелю, що вів до зовнішньої стіни камери, відрізок оптичного волокна.

— Так,— сказала вона, прислухаючись до голосу Фоулі у навушнику.— Починаємо. Фоулі зітре наше зображення із запису. Зараз ми невидимі для камер і мікрофонів. Ти знаєш, що робити?

Батлер кивнув. Вони вже все обговорили, але Холлі, як справжній боєць, мала переконатися.

— Я знову вмикаю захист. Дай мені секунду, а по­тім накинь на себе фольгу і роби справу. Даю тобі дві хвилини, доки твій друг не повернеться. Після цього ти лишаєшся сам.

— Зрозуміло.

— Хай щастить,— сказала Холлі, замерехтіла і стала невидимою.

Батлер трохи зачекав і зробив два кроки ліворуч. Підняв фольгу і накинув її на голову і плечі. Для зви­чайної людини він став невидимим. Але якщо хтось наблизиться, побачить силует кремезної людини. Тож краще поквапитися. Він відчинив двері камери і ступив усередину.

Арно Блант недаремно турбувався. Це ні в які ворота не лізе. Скільки можна тримати людину за фальшиві зуби, га? Аж ніяк не довго. Може, подати в суд на британський уряд і повернутися додому до Нової Зеландії?

Двері відчинилися сантиметрів на тридцять і зно­ву зачинилися. Блант зітхнув. Поліцейські штучки. Нехай затриманий попотіє кілька годин, потім від­чинять двері, щоб він вирішив, що допомога вже близько. А коли ніхто не заходив, затриманий впа­дав у відчай. І готовий був усе розповісти.

— Арно Блант,— нізвідки пролунав голос.

Блант припинив стукати пальцями і випрямився.

— Що таке? — з підозрою запитав він.— Тут є ко­лонки? Це смішно, хлопці. Справді смішно.

— Я прийшов по тебе,— сказав голос.— Прийшов поквитатися.

Арно Блант упізнав голос. Він йому від самого Чи­каго снився. Відтоді, як ірландський хлопчисько ска­зав, що Батлер повернеться. Так, це безглуздо, при­видів не існує. Але було щось таке у погляді Артеміса Фаула, що змушувало повірити у потойбічний світ.

— Батлере? Це ти?

— Ага,— сказав голос.— Пам’ятаєш мене.

Арно глибоко вдихнув. Заспокоївся.

— Не знаю, що тут відбувається, але я на це не по­ведусь. Що? Мені плакати, як дитина, бо ви найшли когось, хто говорить, як мій... Як мій знайомий?

— Це не жарт, Арно. Я тут.

— Звісно. Якщо ти тут, чому я тебе не бачу?

— Ти переконаний, що не бачиш, Арно? Поди­вись краще.

Блант стурбовано обвів кімнату поглядом. Нікого більше не було. Нікого. Точно. Але щось там таке було у кутку... Немов скривлене дзеркало.

— О, помітив мене.

— Нічого я не помітив,— тремтячим голосом від­повів Блант. — Усе, що я бачу,— як повітря тремтить від тепла. Вентиляційна шахта, чи що там таке.

— Хіба? — відкинув фольгу Батлер.

Блантові здалося, що той матеріалізувався просто з повітря. Бідолаха аж підстрибнув, відкинувши стільця до стіни.

— Господи! Хто ти такий?

Батлер трохи зігнув коліна. Готовий до дії. Тепер він став старшим, це правда. І повільнішим. Але ель­фійська магія поліпшила його реакцію, та й досвіду в нього було набагато більше, ніж у Бланта. Джу­льєтта хотіла сама все за нього зробити, але деякі речі вимагають особистого втручання.

— Я твій провідник, Арно. Прийшов, аби відвес­ти тебе додому. Там на тебе чекають багато людей.

— До-до-дому? — забелькотів Блант.— Що зна­чить додому?

Батлер зробив крок уперед.

— Ти сам знаєш, що це значить, Арно. Додому. Туди, куди ти весь час ішов. Туди, куди ти відправив багатьох. І мене теж.

Блант наставив на нього тремтячого пальця.

— Не підходь до мене. Я вбив тебе один раз, і вб’ю іще.

Батлер зареготав. І було то не дуже приємно.

— Тут ти помиляєшся, Арно. Мене не можна вби­ти іще раз. Та й смерть — невелика штука у порів­нянні з тим, що чекає після неї.

— Що чекає після неї...

— Пекло, Арно,— сказав Батлер. — Повір мені, я його бачив. І ти побачиш.

Блант повірив. Урешті-решт, Батлер з’явився просто з повітря.

— Я не знав,— схлипнув він.— Не вірив. Я б ніко­ли тебе не пристрелив, Батлере. Я просто виконував накази Спіро. Ти ж сам чув, що він наказав. Я просто металевий чоловік, і все.

Батлер поклав руку йому на плече.

— Я вірю тобі, Арно. Ти виконував наказ.

— Правильно.

— Але цього недостатньо. Ти маєш очистити своє сумління. Якщо ні, я мушу забрати тебе із собою.

Очі у Бланта почервоніли від сліз.

— Як? — заблагав він.— Як мені це зробити?

— Зізнайся у своїх гріхах. І нічого не приховуй, бо я повернуся.

Блант закивав. В’язниця набагато краща, ніж те, що йому загрожувало зараз.

— Пам’ятай, я спостерігатиму. Це твій єдиний шанс себе врятувати. Якщо ти ним не скористаєшся, я повернуся.

Блант так роззявив рота, що аж зуби вискочили і покотилися по підлозі.

— Не хвилюйша. Я жіжнаюша. Обіцяю.

Батлер підняв фольгу і знову зник.