Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 47)

— Обережно, містере Спіро, пістолет небезпеч­ний. Особливо той кінець, де дірочка.

— Це ще не кінець, Артемісе Фаул,— крикнув Спіро у стелю.— Я тебе знайду. Я ніколи не здаюся. Даю тобі слово Йона Спіро. Моє слово!

Він почав стріляти навмання, лишаючи дірки в моніторах, вентиляційних трубах і кондиціонерах. Одна куля просвистіла за метр від Артеміса.

Пекс і Чіпс не дуже розуміли, що відбувається, але вирішили приєднатися до розваги. Вони повитягу­вали зброю і почали стріляти по обладнанню.

Блант тримався осторонь. Він вирішив, що кон­тракт із працедавцем можна вважати розірваним. Тепер Спіро не викрутиться. Кожен відповідає лише за себе. Блант кинувся до металевої панелі на стіні і почав викручувати гвинти. Одна секція відпала. За нею було сантиметрів п’ять вільного місця для ка­белів, а далі починався бетон. Вони в пастці.

За спиною клацнули двері ліфта.

Джульєтта спускалася шахтою ліфта.

— Усе гаразд,— почула вона голос Холлі в навуш­нику,— Але Спіро почав стріляти по лабораторії.

Джульєтта нахмурилася. Начальник у небезпеці.

— Вируби їх «Нейтрино».

— Не можу. Якщо поліція знайде Спіро непри­томним, він скаже, що його підставили.

— Гаразд. Іду до вас.

— Ні. Чекай на поліцейських.

— Ні. Ти подбай про зброю. Усе інше залиш мені.

Мульч віддав Джульєтті пляшечку з гномським поліролем для скелі. Вона плеснула трошки на дах ліфта, і той розплавився, як жир на пательні.

Джульєтта зістрибнула в кабіну, пригнулася, на випадок, якщо Блант вирішить пальнути по ліфту.

— На рахунок три.

— Джульєтто.

— Я починаю на рахунок три.

— Гаразд.

Джульєтта потяглася до кнопки, що відкриває двері.

— Один.

Холлі дістала «Нейтрино», зафіксувала на системі прицілювання на візорі всі чотири цілі.

— Два.

Вона відключила захист для точності, адже вібра­ції могли відвести заряд. На секунду вона сховалася за фольгою Артеміса.

— Три.

Джульєтта натиснула кнопку.

Холлі зробила чотири постріли.

У Артеміса було менше хвилин, щоб зробити свій хід. Менше хвилини, поки Холлі виводила зі строю Спіро і компанію. Умови важко було назвати ідеаль­ними — крики, постріли, безлад. Утім, чи може бути кращий час, аби виконати останній пункт плану? Дуже важливий пункт.

Щойно Холлі відключила захист і почала стріля­ти, Артеміс висунув плексигласову клавіатуру з ниж­ньої частини Куба і почав набирати текст. Через кілька секунд він уже мав доступ до банківських ра­хунків Спіро — до всіх тридцяти семи, розташова­них у банках острова Мен і Кайманових островів. Тепер він мав доступ до всіх секретних фондів.

Куб швиденько підрахував загальні кошти — 2,8 мільярда доларів США, не рахуючи зміст депо­зитних сховищ, до яких не можна було дістатися по Інтернету. 2,8 мільярда доларів. Вистачить, аби від­новити спадок Фаулів і повернути їм статус однієї з п’ятьох найбагатших родин Ірландії.

Артеміс уже збирався перевести гроші, як раптом згадав батькові слова. Слова батька, якого йому по­вернули ельфи...

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?

Чи справді йому потрібні ті мільярди?

Звісно, потрібні. Aurum potestas est. Золото — сила.

Хіба? Чи скористаєшся ти шансом стати героєм? Чи зробиш щось важливе?

Застогнати вголос було аж ніяк не можна, тож Артеміс закотив очі та заскреготів зубами. Якщо він і стане героєм, то нехай уже таким, якому добре пла­тять. Він швидко вирахував десять відсотків своїх комісійних від 2,8 мільярда доларів, а решту перевів на рахунок Міжнародного фонду амністій. Він зро­бив так, щоб не можна було повернути гроші. На ви­падок, якщо пізніше знову виникне спокуса.

Артеміс іще не закінчив. Лишилося зробити ще одну добру справу. Успіх цієї операції залежав від того, чи уважно Фоулі дивиться шоу з «Фонетикс», аби помітити, що хлопець утрутився до його системи.

Артеміс відкрив сайт ЛЕП і вимкнув зломщик па­ролів. На кожен символ пішло десять дорогоцінних секунд, але скоро він уже зайшов на мікросайт ЛЕП. Те, що йому було потрібно, містилося в розділі «Зло­чинці». Повна історія арештів Мульча Діггумса. Звідти дуже легко було відстежити перший ордер на арешт. Артеміс поміняв дату на ордері на день пізні­ше. Це означало, що всі наступні арешти і звинува­чення анулювалися. Справний адвокат з легкістю витягне його із в’язниці.

— Ми з тобою ще не розплатилися, Мульче Діг­гумсе,— прошепотів він, вимкнув Куб і пристебнув його до паска Холлі.

Джульєтта так швидко увірвалася в двері, що її рук і ніг не можна було розгледіти. Нефритове кіль­це кружляло навколо неї, як блешня на вудочці.

Батлер би так ніколи не вчинив, і вона це прекрас­но знала. Він розробив би ідеально практичний і без­печний план — саме тому в нього була тату, а в неї ні. Ну, може, тому вона і не хотіла те тату. Може, вона просто хотіла жити так, як сама бажає.

Вона швидко розібралася в ситуації. Холлі не схи­била. Двоє громил уже дмухали на свої обпечені долоні, а Спіро повзав навколішках, як капризна ди­тина. Блант піднімався з підлоги і тягнувся до зброї.

Хоча охоронець і стояв на колінах, спираючись на руки, він усе одно перебував майже на рівні очей ді­вчини.

— Ти не дозволиш мені навіть підвестися? — спи­тав він.

— Ні,— відрізала Джульєтта і розмахнулася не­фритовим кільцем, як Давид пращею. Воно влучило в перенісся Бланта, щось хруснуло, і охоронець на кілька хвилин засліп.

Досить часу, аби поліція Чикаго спустилася шах­тою ліфта.

Блант вийшов із гри. Джульєтта очікувала відчути якесь полегшення, але її охопив сум. У жорстокості не було радощів.

Пекс із Чіпсом розуміли, що потрібно щось роби­ти. Може, коли вони знешкодять дівчину, то повер­нуть довіру містера Спіро? Вони підійшли до Джу­льєтти з різних боків з кулаками напоготові.

Дівчина поманила їх пальчиком.

— Вибачте, хлопці. Вам доведеться поспати.

Охоронці не- звертали уваги і підходили ближче.

— Спати, я сказала!

Ніякої реакції.

— Ти мусиш сказати саме ті слова, якими я їх за­месмеризувала,— сказала їй на вухо Холлі.

Джульєтта зітхнула.

— Ну, якщо вже мушу... Гаразд, панове. Барні сказав спати.

Пекс і Чіпс захропли ще до того, як попадали на підлогу.

Лишився один Спіро, а він белькотів щось таке, що годі було вважати його загрозою. Белькотів він, і коли група захвату чиказької поліції надягала на нього наручники.

— Поговоримо з тобою у відділку,— суворо ска­зав Джульєтті капітан поліції.— Ти загрожуєш не лише своїм товаришам, а й сама собі.

— Так, сер,— слухняно відповіла дівчина.— Не знаю, що на мене найшло, сер.

Вона підняла голову. Судячи з ледь помітного ме­рехтіння повітря, в напрямку шахти ліфта щось про­летіло. Начальник у безпеці.

Холлі повернула зброю в кобуру, включила за­хист.

— Час летіти, — сказала вона, приглушивши звук внутрішньої системи зв’язку до мінімума.

Холлі ретельно обгорнула Артеміса камуфляж­ною фольгою, переконавшись, що ані руки, ні ноги не стирчать назовні. Дуже важливо покинути сцену, доки ліфт порожній. Щойно почнуть збиратися пра­цівники преси, навіть ледь помітне мерехтіння мож­на буде зафіксувати на плівку.