Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 43)

Блант поморщився. Ці зуби у нього були плекси­гласові, наполовину наповнені блакитною олією. Знаряддя смерті.

— Мені шкода, містере Спіро.

— Ти ще й не так пошкодуєш, мій зубастий дру­же,— сказав Артеміс.— Сюди прямує Батлер.

Блант мимоволі зробив крок назад.

— Не думай, що твої вигадки мене налякають. Батлер мертвий. Я сам бачив, як він відійшов в ін­ший світ.

— Може, він і відійшов в інший світ. Та чи бачив ти, як він помер? Якщо я правильно пам’ятаю пере­біг подій, після того як ти підстрелив Батлера, він підстрелив тебе.

Блант доторкнувся до скроні.

— Просто пощастило.

— Пощастило? Батлер — непоганий снайпер. Я б не казав такого йому в очі.

Спіро напружено розсміявся.

— Хлопець тобі баки забирає, Арно. Йому лише тринадцять, а він грає на твоїх нервах, як на роялі в Карнегі-холл. Гей, візьми себе в руки, чоловіче, ти ж професіонал.

Блант спробував це зробити, але привид Батлера не йшов у нього з голови.

Спіро повернув Сі-Куб на подушечку.

— Усе це цікаво, Арті: і твої погрози, і дотепні жарти, але це нічого не означає. Я знову переміг. Для мене це просто гра. Забавка. Твоя маленька вилазка дуже зворушлива, але вона має тебе дечому навчити. Ти маєш зрозуміти, що все скінчилося. Цього разу ти лишився сам, і в мене немає часу на інші ігри.

Артеміс зітхнув, ніби визнаючи перемогу.

— Усе це був просто урок, аби показати, хто тут хазяїн?

— Саме так. Декому потрібен час, щоб чомусь на­вчитися. Чим розумніший ворог, тим більше його. Ти мав зрозуміти, що ти мені не суперник.— Спіро поклав свою кістляву руку на хлопцеве плече. Арте­міс відчув вагу браслетів.— А тепер слухай уважно, синку. Я хочу, аби ти розблокував цей Куб. Ніяких викрутасів. Я ще не зустрічав комп’ютерного генія, який би не лишив для себе лазівки. Розблокуй цю крихітку просто зараз, або мені набридне розважа­тися, і повір мені, тобі це не сподобається.

Артеміс обома руками взяв червоний Куб, по­дивився на його екран. Це делікатний етап плану. Спіро має повірити, що він знову обіграв Артеміса Фаула.

— Зроби, Арті. Зараз.

Артеміс провів рукою по сухим губам.

— Гаразд. Мені потрібна хвилинка.

Спіро поплескав його по плечу.

— Я щедра людина. Даю тобі дві,— і кивнув Блан­ту: — Не відходь далеко, Арно. Не хочу, аби наш ма­ленький друг підготував нам іще якісь сюрпризи.

Хлопець сів за металевий стіл і відкрив Куб. Він швидко зробив щось з оптичним волокном, одну во­локнинку зовсім витяг. ЛЕП-блокатор. Менш ніж за хвилину він знову закрив Куб.

У Спіро аж очі округлилися від усіх тих багатств, що постали в його уяві.

— Гарні новини, Арті. Мені потрібні лише гарні новини.

Артеміс опустив голову, немов нарешті зрозумів усю реальність, забувши про свій гонор.

— Я перезавантажив. Він працює. От тільки...

Спіро махнув рукою. Задзеленчали браслети.

— Що, тільки? Краще нехай то буде зовсім ма­леньке і неважливе.

— Нічого серйозного. Навіть і згадувати не варто було. Я повернувся до версії 1.0; версію 1.2 було за­програмовано на мій голос. 1.0 менш захищена, але більше темпераментна.

— Темпераментна! Цс ж коробочка, а не моя ба­буся!

— Я не коробочка! — сказав Фоулі, новий голос Куба, дякувати відсутньому блокатору.— Я чудо штучного інтелекту. Я живу, а значить я навчаюсь.

— Розумієте, що я мав на увазі? — ледь чутно ска­зав Артеміс.

Кентавр розбереться з Кубом, але на цьому етапі потрібно приспати підозри Спіро.

Спіро так витріщився на Куб, ніби той був його підлеглим.

— Ти будеш зі мною сперечатися?

Куб нічого не відповів.

— Потрібно звертатися до нього на ім’я,— пояс­нив Артеміс.— Інакше він відповідатиме на будь-яке питання, що почують його сенсори.

— А яке в нього ім’я?

Джульєтта би тут сказала щось на кшталт «Тю!». Сам Артеміс таких слів не вживав, але зараз воно було б дуже доречним.

— Його ім’я Куб.

— Гаразд, Кубе. Ти будеш і надалі зі мною спере­чатися?

— Я буду робити те, на що здатен мій процесор.

Спіро потер долоні з дитячою посмішкою, ко­штовності забрязкали, як камінці в морі.

— Так, крихітко, випробуємо тебе. Кубе, можеш ти сказати, чи спостерігають зараз за будівлею якісь супутники?

Фоулі якусь мить помовчав. Артеміс уявив, як він переглядає інформацію на моніторі.

— Саме зараз лише один, але судячи з кількості іонних промінів, цей будинок пронизує більше про­менів, ніж у «Міленіум Фалькон».

Спіро покосився на Артеміса.

— Якась вада у чіпі особистості,— пояснив хло­пець.— Саме тому я і змінив його. Можемо полаго­дити це в будь-який момент.

Спіро кивнув. Не дуже йому хотілось, щоб його власна технологічна новинка глузувала.

— А що з тією групою, ЛЕП, Кубе? — запитав він.— Вони моніторили мене з Лондона. Спостеріга­ють і досі?

— ЛЕП? Це система Ліванського супутникового телебачення,— сказав Фоулі, виконуючи інструкції Артеміса.— Переважно ігрові шоу. їх сигнали так далеко не сягають.

— Гаразд, забудемо про них, Кубе. Мені потрібно знати серійний номер супутника.

Фоулі подивився на екран.

— Ага... Зараз гляну. США, зареєстрований на федеральний уряд. Номер SТ1147Р.

Спіро стиснув кулаки:

— Так! Правильно. Я вже й сам отримав цю ін­формацію. Кубе, ти пройшов перевірку.

Мільярдер виконав танок навколо лабораторії, на хвильку забувши про жадобу і віддавшись дитячій радості.

— Слухай, Арті, я наче помолодшав на кілька ро­ків! Немов зараз надягну фрак і піду на шкільний ви­пускний.

— Розумію.

— Не знаю, з чого почати. Чи зняти власні гроші? Або чиїсь іще?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Перед вами відкритий увесь світ.

Спіро ніжно поплескав по Кубу.