Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 44)

— Саме так. І я скористаюся всім чим зможу.

На порозі з’явилися Пекс і Чіпс зі зброєю напе­ревіс.

Містере Спіро! — пробелькотів Пекс.— Це якісь тренування?

Спіро розреготався.

— Гей, дивіться! Ось і наша кавалерія! Трошки спізнилися. Ні, це не тренування. І мені б дуже хоті­лося знати, як малий Артеміс пройшов повз вас двох!

Дві гори м’язів витріщилися на Артеміса, немов він щойно з’явився нізвідки. Для їхнього замесмерованого мозку так воно і було.

— Не знаємо, містере Спіро. Ніколи його не бачи­ли. Хочете, виведемо його на вулицю і влаштуємо невеличкий нещасний випадок?

Спіро знову зареготав, але цього разу зловісно.

— Маю для вас нову посаду, дурні. Витратні мате­ріали. Це для вас, а не для хлопця. Йому іще зарано. Второпали? Тож стійте сумирно і зробіть загроз­ливий вигляд, а не то заміню вас двома бритими го­рилами.

Спіро подивився на екран Куба, ніби в кімнаті більше нікого не було.

— Здається, мені лишилося ще років із двадцять. А тоді нехай увесь світ котиться до біса. Родини в мене немає, нащадків також. Тож думати про май­бутнє непотрібно. Висмокчу всю планету! Із цим Ку­бом я можу робити що завгодно з ким завгодно.

— Я знаю, що б я зробив спочатку,— сказав Пекс. Очі в нього стали такими здивованими, немов слова вилітали з рота попри його бажання.

Спіро завмер. Він не звик, щоб його переривали.

— І що б ти зробив, дурню? Замовив би столик у гриль-барі?

— Ні,— відповів Пекс. — Я б розібрався з хлопця­ми з «Фонетикс». Вони вже кілька років дихають нам у потилицю.

У кімнаті немов електрикою запахло. І не тому, що Пекс висловив свою думку, а тому що ця думка була слушною.

У «Спіро заблищали очі.

— «Фонетикс». Мої найбільші конкуренти. Нена­виджу їх. Немає більшого задоволення, ніж знищити цю купку другосортних невдах. Але як?

Тепер настала черга Чіпса.

— Я чув, що вони працюють над новим секрет­ним комунікатором. Суперпотужна батарея або щось таке.

Спіро аж головою помотав. Спочатку Пекс, потім Чіпс? Може, вони і читати вміють? Але...

— Кубе,— сказав Спіро.— Хочу, аби ти увійшов до бази даних «Фонетикс». Скопіюй схеми проектів, що зараз у розробці.

— Не можу, босе. «Фонетикс» працюють у закри­тій системі. Ніякого підключення до Інтернету. Мені потрібно бути в їхньому офісі.

Уся ейфорія Спіро випарувалася. Він повернувся до Артеміса.

— Про що він говорить?

Артеміс покашляв, прочищаючи горло.

— Куб не може сканувати закриті системи, доки його омнісенсори не торкатимуться комп’ютера, чи принаймні не будуть дуже близько до нього. У «Фо­нетикс» параноїдальне ставлення до хакерів, тож їхня лабораторія абсолютно ізольована, прихована під кількома поверхами каміння. Вони навіть елек­тронної пошти не мають. Знаю, бо і сам кілька разів намагався зламати їхню базу.

— Але ж супутник Куб просканував, так?

— Супутник транслює сигнали. А якщо є тран­сляція, Куб може її відстежити.

Спіро погрався з ланцюжком на зап’ястку.

— Отже, мені потрібно йти до «Фонетикса».

— Я б цього не радив,— сказав Артеміс.— Вели­кий ризик для особистої вендети.

Блант зробив крок уперед.

— Дозвольте, містере Спіро. Я можу віднести.

Спіро закинув до рота жменю вітамінів із пля­шечки, яку дістав із кишені.

— Чудова думка, Арно. Справді чудова. Але мені не дуже хочеться, щоб контроль над Кубом перей­шов до когось іншого. Хто знає, яким спокусам мож­на піддатися? Кубе, ти можеш вивести з ладу сигна­лізацію «Фонетикс»?

— Чи може гном витерти носа об штани?

— Це що таке?

— Е-е... Нічого. Технічний термін. Ви не зрозумі­єте. Я уже вимкнув сигналізацію «Фонетикс».

— А що з охороною, Кубе? Можеш її позбутися?

— Жодних проблем. Я можу дистанційно вжити потрібних заходів.

— Які саме?

— Каністри з газом у вентиляційній системі. Сон­ний газ. До речі, в Чикаго це незаконно. Але добре працює, немає побічних дій, не можна відстежити. Через дві години можна заходити.

Спіро крякнув.

— Ото вже параноїки з «Фонетикс». Ну, Кубе, ви­руби їх.

— Добраніч,— сказав Фоулі майже зловтішно.

— Добре. Так, Кубе, усе, що відділяє нас від пла­нів «Фонетикс», міститься в комп’ютері в зашифро­ваному вигляді.

— Не смішіть мене. Іще не винайшли такий при­стрій, який би зміг точно визначити той незначний час, за який я зламаю жорсткий диск «Фонетикса».

Спіро пристебнув Куба до паска.

— А знаєш, цей хлопець починає мені подоба­тися.

Артеміс зробив останню спробу змінити ситуа­цію.

— Містере Спіро, не думаю, що це слушна думка.

— Звісно, не думаєш,— зареготав Йон Спіро, пря­муючи до дверей.— Тому я беру тебе із собою.

Науково-дослідні лабораторії «Фонетикс», Індустріальний сектор Чикаго

Спіро вибрав зі свого великого парку автомобілів «Лінкольн Таун Кар». Модель дев’яностих, з фіктив­ною реєстрацією. Він часто використовував його, коли доводилося тікати. Машина досить стара, щоб лишатися непомітною, а якщо поліція і помічала но­мер, то все одно нічого не могла дізнатися.

Бланк припаркувався навпроти головного входу до лабораторій «Фонетикс». За прозорими дверима сидів охоронець. Арно дістав із бардачка складний бінокль. Навів на охоронця.

— Спить як дитина,— заявив він.

Спіро поплескав його по плечу.

— Добре. У нас менше двох годин. Зможемо?

— Якщо Куб такий гарний, як усі кажуть, то ми за п’ятнадцять хвилин зайдемо і вийдемо.

— Це машина,— холодно відповів Артеміс.— Не один із твоїх накачаних стероїдами друзів.

Блант озирнувся через плече. Артеміс сидів на задньому сидінні, затиснутий між Пексом і Чіпсом.

— Чому це ти раптом став такий хоробрий?

Артеміс знизав плечима.

— Що мені втрачати? Врешті-решт, гірше вже не буде.