Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 42)

— Півхвилини, Холлі. Ти знаєш, що робити.

Холлі увімкнула термосистему костюма, щоб той набув кімнатної температури. Це надурить перепле­тіння лазерів на вході до кімнати. Тоді вона налаш­тувала крила на повільний політ. Якщо вона опус­титься, це може активувати сигналізаційні килимки під ногами. Вона пролетіла вперед, знайшла місце на стіні, де згідно з даними шолома не було жодних при­хованих сенсорів. Килимок на підлозі затремтів від струменю повітря, але його сенсори не активувалися.

За нею нетерпляче стежив Артеміс.

— Поквапся, Холлі. Двадцять секунд.

Холлі пробурмотіла щось нецензурне і підлетіла ближче до дверей.

— Відеофайл «Спіро-3»,— сказала вона, і комп’ю­тер шолома продемонстрував, як Спіро набирає код на дверях.

Вона повторила, всередині сталевих дверей клац­нули шість пістонів, і двері відсунулися вбік. Уся зо­внішня сигналізація автоматично вимкнулася. Але другі двері лишилися на місці, блимаючи трьома вогниками на панелі. Отже, лишилося три бар’єри. Гелевий сканер, перевірка сітківки і голосу.

У такій ситуації неможливо віддавати команди голосом. Комп’ютер Фоулі може неправильно зрозуміти накази, хоча кентавр наполягав, що такого бути не може. Холлі розстебнула липучку і відкрила па­нель контролю шолома, що була в неї на зап’ястку.

Спочатку вона визвала ЗD-зображення ока Спіро на висоті п’яти футів шести дюймів. Сканер обстежив віртуальне око обертовим променем. Усе пройшло гладенько, і перший замок відкрився. Червоний вог­ник перемкнувся на зелений.

Наступний крок — програти необхідний аудіо­файл, щоб пройти перевірку голосу. Обладнання було дуже складним, запис його не обдурить. Тобто, людський запис. Але цифрові мікрофони Фоулі ро­били такі записи, що їх було важко відрізнити від справжнього голосу. Навіть хробаки, чиє тіло було геть усе вкрите вухами, відгукнулися би на поклик особи протилежної статі, зроблений з допомогою об­ладнання Фоулі. Саме зараз кентавр вів переговори щодо патента з агенцією з колекціонування жуків.

Холлі програла файл через колонки шолома.

— Йон Спіро. Я бос, тож відкривайте швидше.

Вимкнулася друга сигналізація. Іще один зелений вогник.

— Вибач, капітане,— сказав Артеміс благаючим голосом.— У нас майже не лишилося часу.

Він розгорнув палець і пройшов повз Холлі до червоного килимка на підлозі. Артеміс притулив па­лець до сканера. З’явилася невеличка кількість зеле­ного гелю. Індикатор сигналізації спалахнув зеленим.

Спрацювало. Звісно, спрацювало. Палець же був справжній.

Але більше нічого не відбулося. Двері не відчини­лися.

Холлі ущипнула Артеміса за плече.

— Ну? Ми можемо увійти?

— Схоже, ні. І до речі, щипання не допомагає мені зосередитись.

Хлопець подивився на консоль. Що він пропус­тив? Думай, хлопче, думай. Змусь працювати кліти­ни свого мозку. Він нахилився до других дверей, переніс вагу на іншу ногу. Червоний килимок під но­гами пискнув.

— Звісно! — вигукнув він.

Хлопець схопив Холлі та притулив до себе.

— Це не просто розпізнавання голосу,— квапли­во пояснив він.— Килимок ще й вагу перевіряє.

І він мав рацію. Вони обоє важили майже стільки ж, скільки і Спіро. Механічний пристрій лишився задо­волений. Другі двері опустилися в слот під ногами.

Артеміс передав Холлі пальця.

— Лети,— сказав він.— У Спіро майже не лиши­лося часу. Я за тобою.

Холлі взяла палець.

— А якщо не вийде?

— Тоді переходимо до плану Б.

Холлі повільно кивнула.

— Сподіваюся, що не доведеться.

— І я сподіваюся.

Артеміс увійшов у кімнату. Він не звернув уваги на коштовне каміння і цінні папери, пройшов пря­мо до плексигласової в’язниці Сі-Куба. На шляху в нього стояли двоє величезних громили. Обоє були в кисневих масках, але обличчя в них були неприродньо нерухомі.

— Вибачте, джентльмени. Чи ніхто не заперечува­тиме, якщо я візьму Куб містера Спіро?

Чоловіки не відповіли. Це, мабуть, через пара­літичний газ у каністрах, отриманий із отрути перу­анських павуків. За хімічним складом газ був дуже схожий на мазь, яку південно-американські жителі використовували замість анестетика.

Артеміс набрав код, який йому сказав на вухо Фо­улі, і чотири боки плексигласової коробки тихо опустилися, лишивши Сі-Куб без захисту. Хлопець простягнув руку до приладу...

Спальня Спіро

Холлі через гардеробну повернулася до спальні Спі­ро. Підприємець лежав у тій самій позі, в якій вона його лишила. Його дихання було нормальним. Го­динник на візорі Холлі показував 4:57. Саме вчасно.

Холлі обережно розгорнула палець і приставила до суглоба. Ліва рука Спіро була холодною. Капітан наблизила зображення пошкодженого пальця за допомогою спеціального фільтра на візорі. Здається, краї зрізу чудово зійшлися.

— Зцілися,— сказала вона, і з кінчиків її пальців до пальця Спіро потекли магічні іскри.

Нитки синього світла зшили шкіру та епідерміс, поверх розрізу з’явилася нова шкіра і замаскувала рану. Палець почав вібрувати і пульсувати. З пор пі­шла пара, руку Спіро закрив туман. Рука затряслася, тремтіння передалося кістлявій грудній клітці. Спина магната вигнулася, і на мить Холлі здалося, що він пе­реламається надвоє, але чоловік упав на ліжко. Серце його під час усієї операції билося рівно і розмірено.

Кілька блакитних іскорок пірнули в тіло Спіро, немов камінці в ставок, і попливли за вуха, саме туди, де щось шукав Артеміс. Цікаво. Холлі відігнула одне вухо і побачила шрам у вигляді півмісяця. Під впливом магії той швидко зник. За другим вухом був такий само шрам.

Холлі збільшила зображення за допомогою шолома.

— Фоулі, що ти про це скажеш?

— Пластична хірургія,— відповів кентавр.— Може, наш друг Спіро робив підтяжку обличчя. А може...

— А може, це не Спіро,— закінчила Холлі та пе­реключилася на Артеміса.— Артемісе, це не Спіро. Це дублер. Ти мене чуєш? Відповідай, Артемісе.

Артеміс не відповів. Може, не хотів. А може, просто не міг.

Захищена кімната

Артеміс протягнув руку до приладу, і фальшива сті­на з пневматичним шипінням від’їхала вбік. За нею стояли Йон Спіро і Арно Блант. Посмішка у Спіро була такою широкою, що туди легко можна було вставити скибку кавуна.

Він заплескав у долоні, забрязкотіли браслети.

— Браво, містере Фауле. А дехто не вірив, що ви зможете.

Блант витяг із гаманця стодоларову банкноту і протягнув Спіро.

— Дякую, Арно. Сподіваюсь, це навчить тебе не битися об заклад із начальником.

Артеміс кивнув.

— У спальні. То був ваш дублер.

— Так, Коста — мій кузен. У нього голова такої ж форми. Кілька шрамів, і ми стали схожими, немов дві краплі води.

— Тож ви налаштували гелевий сканер на відби­ток його пальця.

— Лише на одну ніч. Хотів подивитися, як далеко ти зможеш зайти. Дивовижний ти хлопець, Арті. Іще ніхто не потрапляв до цієї кімнати, а ти би здивувався, дізнавшись, скільки професіоналів на­магалися це зробити. Схоже, моя система має кілька недоліків, нехай охорона з ними розбереться. Як ти увійшов? Кости ж із тобою не було.

— Секрет фірми.

Спіро спустився в кімнату.

— Байдуже. Передивлюся запис. Обов’язково знайдеться зо дві камери, до яких ти не дістався. Але я точно знаю одне: без допомоги не обійшлося. Пе­ревір, чи є в нього мікрофон, Арно.

Не пройшло і п’яти секунд, як мікрофон було зна­йдено. Арно Блант із тріумфом роздавив чоботом крихітний циліндр.

Спіро зітхнув.

— Не сумніваюся, Арно, що цей маленький елек­тронний прилад коштує набагато більше, ніж ти мо­жеш заробити за все своє життя. Не знаю, чому я й досі тебе тут тримаю. Вже давно треба було тебе позбутися.