Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 41)

Артеміс обійшов ліжко і підняв праву руку Спіро.

— Тому що гелевий сканер обдурити не можна. Він має побачити справжній палець.

Холлі фиркнула.

— І що ж ти хочеш, аби я зробила? Відрізала па­лець і взяла його із собою?

Мовчання було красномовніше за відповідь.

— Що? Ти хочеш, аби я відрізала палець? Ти збо­жеволів?

Артеміс терпляче чекав, доки вона заспокоїться.

— Слухай, капітане. Це лише тимчасово. Палець можна приставити назад. Чи не так?

Холлі підняла долоні.

— Замовкни, Артемісе. Стули пельку. А я думала, ти змінився. Командир має рацію. Людську природу змінити не можна.

— Чотири хвилини,— не відступав Артеміс.— У нас чотири хвилини, щоб увійти до кімнати і по­вернутися. Спіро нічого не відчує.

Чотири хвилини — максимальний термін, коли можливе зцілення. Після цього немає жодних гаран­тій, що палець приросте. Шкіра затягнеться, а от м’язи і нервові закінчення можуть відторгнутися.

У Холлі немов став замалим шолом.

— Артемісе, я тебе вб’ю. Допоможи мені.

— Поміркуй, Холлі. У мене не було іншого вибо­ру, крім брехні. Ти б погодилася, якби я сказав тобі раніше?

— Ні. І зараз я теж не погоджуюся!

Обличчя Артеміса миттєво стало таким же білим, як і стіни.

— Ти мусиш погодитись. Іншого способу немає.

Холлі відмахнулася від хлопця, наче той був на­бридливою мухою, і сказала в мікрофон:

— Фоулі, ти чув це божевілля?

— Схоже на божевілля, Холлі, але якщо ти не по­вернеш наші технології, ми втратимо набагато біль­ше, ніж палець.

— Повірити не можу. На чиєму ти боці, Фоулі? Навіть не хочу слухати твої доводи.

Кентавр хмикнув.

— Доводи? Ми не в суді, капітане. Це секретна операція. Жодних записів, і ніякого дозволу. Якщо все це випливе, ми всі втратимо роботу. Одного пальця ніхто і не помітить.

Холлі переключила кондиціонер шолома так, щоб струмінь повітря дув на лоба.

— Ти певен, що у нас вийде, Артемісе?

Хлопець поміркував.

— Так. Певен. Усе одно ми більше не можемо ні­чого зробити. Лишається тільки спробувати.

Холлі підійшла до матрацу.

— Повірити не можу, що я про це думаю,— вона обережно підняла руку Спіро.

Він ніяк не відреагував, хіба щось пробурмотів уві сні. Зіниці за повіками рухалися — він був у стадії швидкого сну.

Холлі витягла зброю. Звісно, відтяти палець і за допомогою магії приростити його знову теоретично можливо. Ніякої шкоди, та ще й кілька плям на руці Спіро зникнуть. Але не в цьому суть. Магія не для цього потрібна. Артеміс маніпулює Народом заради власної вигоди, знову.

— Промінь п’ятнадцять сантиметрів,— сказав у вухо Фоулі.— Найвища частота. Нам потрібен чис­тий розріз. Коли робитимеш це, направ на нього трохи магії. Можна виграти кілька хвилин.

Артеміс чомусь помацав за вухами у Спіро.

— Гм,— сказав він.— Розумно.

— Що? — просичала Холлі.— Що іще?

Хлопець зробив крок назад.

— Нічого важливого. Продовжуй.

Червоний лазерний промінь «Нейтрино» відбив­ся у візорі Холлі.

— Одним рухом,— сказав Артеміс.— Чистий роз­різ.

Холлі зиркнула на нього.

— Мовчи, Хлопче Бруду. Ані слова. Жодної по­ради.

Артеміс відступився. Деякі битви можна виграти, вчасно відступивши.

Указівним і великим пальцями лівої руки Холлі накреслила коло на великому пальці Спіро. Вона на­правила трохи магії в руку чоловіка. Через кілька секунд шкіра стала більш пружною, зморшки зник­ли, а тонус м’язів покращився.

— Фільтр,— сказала вона в мікрофон.— Рентген.

Опустився фільтр, і раптом усе стало прозорим, включаючи руку Спіро. Під шкірою чітко були видні кістки і суглоби. Їм потрібна лише подушечка паль­ця, тож вона просто зробить розріз між фалангами. І так нелегко буде прирощувати палець під тиском, навіщо іще додавати ускладнень?

Артеміс і Холлі знову спустилися через гардероб­ну на вісімдесят п’ятий поверх. На цьому поверсі було майже півтори милі коридора, який патрулю­вали шість охоронців. їхні маршрути були спланова­ні таким чином, щоб одна пара завжди бачила двері захищеної кімнати. До цієї кімнати вів коридор у сто метрів завдовжки, і щоб подолати його, знадобилося би вісімдесят секунд. Щойно ці вісімдесят секунд за­кінчувалися, в коридор Із-поза рогу виходила нова пара охоронців. На щастя, двоє з охоронців сьогодні вранці бачитимуть події в іншому світлі.

Їм допомагав Фоулі.

— Гаразд. Наші хлопці наближаються до рогу.

— Ти певен, що це вони? Ці горили на вигляд усі однакові. Голови маленькі, шиї немає.

— Переконаний. У них позначки світяться.

Холлі позначила Пекса і Чіпса печатками, якими користуються митні й імміграційні служби, щоб ста­вити невидиму візу. Якщо дивитися на них крізь інфра-червоний фільтр, печатки світяться помаран­чевим.

Холлі виштовхнула Артеміса за двері поперед себе.

— Іди. І жодних саркастичних зауважень.

Але в такому попередженні не було потреби. На­віть Артеміс Фаул був не в саркастичному гуморі на такій небезпечній стадії операції.

Він побіг коридором прямо до велетнів-охоронців. їхні куртки сердито настовбурчилися під пахвами. Точно, пістолети. Великі, з безліччю куль.

— Ти певна, що ти їх замесмеризувала? — спитав він Холлі, яка виглядала через дірку над його голо­вою.

— Так. У їхніх головах було так пусто, що я немов крейдою на дошці писала. Але я можу влаштувати їм несподіванку, якщо хочеш.

— Ні,— квапливо відповів Артеміс.— Жодних слідів. Ми не повинні лишати слідів.

Пекс і Чіпс уже підійшли ближче. Вони обгово­рювали переваги різних вигаданих персонажів.

— Капітан Крюк кращий,— сказав Пекс.— Він набив би Барні десять раз із десяти.

Чіпс зітхнув.

— Нічого ти не зрозумів про Барні. У нього зо­всім інші цінності. Бійки не для нього.

Вони пройшли повз Артеміса, не помітивши його. І як би вони його побачили? Холлі замесмеризувала їх, щоб вони не помічали нікого незвичного на сво­єму поверсі, поки на нього не покажуть.

Перед ними був офіс зовнішньої охорони. До на­ступної пари охоронців лишалося ще сорок секунд. І вони вже будуть незамесмеризовані.