Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 40)

— У мене лишилося кілька цифрових зображень після твого останнього візиту в Небесне місто. Я на­клав їх на зображення — і вуаля! Наша симуляція Артеміса робитиме все, що я накажу, і коли я нака­жу. Саме зараз сим спить, але через півгодини я можу послати його до туалету.

Холлі скрутила мотузку.

— Диво сучасної науки. ЛЕП витрачає на твій від­діл мільйони, а все, що ти можеш зробити, це посла­ти Хлопця Бруду до туалету.

— Ти маєш бути до мене люб’язною, Холлі. Я роб­лю тобі велику послугу. Якщо Джуліус дізнається, що я тобі допомагаю, він дуже розсердиться.

— І саме тому ти мені допомагаєш.

Холлі тихенько підійшла до дверей і трохи їх про­чинила. В коридорі було тихо і пусто, якщо не зва­жати на камери і дзижчання флуоресцентних ламп. На одній із секцій візора Холлі з’явилося зображен­ня камери спостереження. Шестеро охоронців обхо­дили поверх.

Холлі зачинила двері.

— Ходімо. Маємо дістатися до Спіро до того, як зміняться охоронці.

Артеміс поправив килим на підлозі.

— Ти знаєш, де його апартаменти?

— Прямо над нами. Потрібно туди піднятися і відсканувати його сітківку і великий палець.

На обличчі хлопця щось промайнуло. Лише на долю секунди.

— Сканер. Так. Чим скоріше, тим краще.

Холлі ще ніколи не бачила такого виразу на об­личчі хлопчика. Провина? Таке можливо?

— Ти щось від мене приховуєш? — запитала вона.

Незвичний вираз зник, змінившись на традицій­ну відсутність будь-яких емоцій.

— Ні, капітане Шорт. Нічого. Ти справді вважа­єш, що зараз слушний час для допиту?

Холлі погрозила пальцем:

— Артемісе, якщо ти щось зіпсуєш під час опера­ції, я цього не забуду.

— Не хвилюйся,— відмахнувся Артеміс. — Я за­буду.

Апартаменти Спіро були розташовані на два по­верхи вище за камеру Артеміса. Тож був сенс ско­ристатися тим самим прийомом. На жаль, Йону Спі­ро не подобалося, коли за ним шпигували, тож у цій частині будівлі не було жодної камери.

— Так я і думав,— пробурмотів Фоулі.— Таким маніякам, стурбованим боротьбою за владу, не подо­бається, коли хтось бачить їхні брудні таємниці.

Хочеться побути з таємницями на самоті,— сказала Холлі, спрямовуючи промінь «Нейтрино» на стелю.

Секція підвісної стелі розтопилася, як крига на чайнику, відкривши шар сталі. Лазер врізався в пе­рекриття, і на килим закапав розплавлений метал. Коли отвір став достатньо великим, Холлі вимкнула пістолет і просунула в дірку шолом.

На екрані нічого не з’явилося.

— Перемикаюся на ультра-червоний.

На візорі з’явилася шафа з костюмами. Мабуть, білими.

— Гардеробна. Ми в гардеробній.

— Чудово,— озвався Фоулі.— Приспи його.

— Він спить. Зараз за десять хвилин до п’ятої ранку.

— Ну, тоді зроби так, щоб він не прокинувся.

Холлі змінила камеру. Витягла з кишені сріблясту капсулу і вставила її в паз.

Фоулі прокоментував Артемісові її дії.

— Це снодійна капсула «Сліп-діпер», якщо тобі цікаво.

— Газ?

— Ні. Хвилі, що впливають на мозок.

Артеміс був заінтригований.

— Продовжуй.

— Якщо коротко, вона сканує хвилі мозку, а по­тім відтворює їх. Усі навколо лишаються в тому ж стані, якому і були, доки капсула не розчиниться.

— Жодних слідів?

— Жодних. І ніяких післядій. Що б вони мені там не платили, все одно цього недостатньо.

Холлі відрахувала хвилину на годиннику візора.

— Гаразд. Він поза грою, якщо спав, коли капсула почала діяти. Ходімо.

Спальня у Спіро була такою ж білою, як і його костюми. Якщо не враховувати темну дірку в гарде­робній. Холлі з Артемісом влізли через цю діру на білий кошлатий килимок, оточений білими дере­в’яними шафами. Вони пройшли до кімнати, що аж блищала в темряві. Футуристичні меблі — білі, звіс­но. Білі світильники і білі штори.

Холлі на мить затрималася, аби роздивитися кар­тину на стіні.

— Ох, тримайте мене! — вигукнула вона.

Картина була написана олійними фарбами. Абсо­лютно біла. Під нею була мідна табличка. На ній було написано: «Сніжний привид».

Спіро лежав по центру величезного матрацу, за­гублений серед шовкових простирадл. Холлі відсу­нула ковдру і перекотила чоловіка на спину. Навіть уві сні його обличчя було злим, немов сни його були такими ж жалюгідними, як і думки наяву.

— Милий хлопець,— сказала Холлі і пальцем під­няла йому ліве повіко.

Камера шолома відсканувала сітківку і зберегла інформацію на чіпі. Продемонструвати файл скане­ра на вході в захищену кімнату і надурити комп’ютер охорони тепер дуже просто.

Із відбитком пальця буде складніше. Для його розпізнавання використовувався гелевий сканер, дрібнісінькі сенсори якого шукатимуть справжні бо­розенки і вигини пальця Спіро. Проекція не підійде. Зображення має бути об’ємним. Артеміс придумав, як можна скористатися меморі-латексом — стан­дартною частиною будь-якої аптечки ЛЕП. Таким латексом до його горла кріпився мікрофон. Усе, що потрібно було зробити,— обгорнути на мить палець Спіро, і вони матимуть форму. Холлі витягла латекс і відірвала стрічку сантиметрів п’ятнадцять зав­довжки.

— Не спрацює,— сказав Артеміс.

У Холлі опустилися руки. Ну от. Цього Артеміс їй не казав.

— Що не спрацює?

— Меморі-латекс. Гелевий сканер він не обду­рить.

Холлі злізла з матрацу.

— У мене немає на це часу, Артемісе. У нас немає часу. Із меморі-латексу ми зробимо ідеальну копію, точну до останньої молекули.

Хлопець опустив очі.

— Так, ідеальну копію. Але у дзеркальному відо­браженні. Як негатив світлини. Борозенки там, де мають бути виступи.

— Дарвіт! — вилаялася Холлі.

Хлопець Бруду має рацію. Сканер розпізнає ла­тексну модель як зовсім інший відбиток. Її щоки спалахнули за візором.

— Ти знав, Хлопче Бруду. Ти все знав!

Артеміс навіть не став заперечувати.

— Дивно, що більше ніхто цього не помітив.

— Навіщо ж ти брехав?