Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 39)

Холлі злетіла на шість метрів над Вежею і чекала на зелений вогник. Не подобалася їй ця операція. За­надто багато змінних величин. Якби ця місія не була такою важливою для майбутнього ельфійської циві­лізації, вона б відмовилася брати в ній участь.

Час минав, і настрій у Холлі аж ніяк не поліпшу­вався. Команда номер один виявилася напрочуд не­професійною, усі поводилися як підлітки, що вирі­шили розважитись. Хоча, якщо чесно, Джульєтта ледь вийшла з підліткового віку. А от Мульч про своє дитинство і в енциклопедії вже не прочитав би.

Капітан Шорт стежила за ними через візор свого шолома і морщилася щоразу, як вони щось робили. Нарешті, незважаючи на всі негаразди, Джульєтта поставила каністри.

— Рушай,— сказав Мульч голосом справжнього вояка.— Повторюю, ситуація вимагає дій. Червона ракета.

Холлі відключила зв’язок з ним саме тоді, коли гном почав хихотіти. Якщо станеться щось серйозне, Фоулі її попередить.

Під нею, немов велетенська ракета, цілилася в небо Вежа Спіро. Біля її підніжжя збирався туман, посилюючи ілюзію. Холлі розвернула крила, обе­режно опустилася на майданчику для гелікоптера. Вона відкрила на візорі відеофайл, де Артеміс заходив у Вежу, і уповільнила на тому місці, де Спіро вводив код на дверях.

— Дякую, Спіро,— посміхнулася вона і натиснула на кнопки.

Пневматичні двері відчинилися. На сходах засві­тилися вогники. Через кожні шість метрів стояла ка­мера. Жодної сліпої плями. Для Холлі то не мало особливого значення, адже людські камери навряд чи помітять ельфа під захистом, хіба що вони зніма­ли з підвищеною частотою кадрів. Але навіть тоді, щоб побачити ельфа, кадри потрібно було роздивля­тися окремо, як картинки. Досі це вдалося лише од­ній людині. Ірландському хлопцю, якому на той час виповнилося лише дванадцять років.

Холлі злетіла вниз сходами й активувала аргоновий лазерний фільтр на візорі. Усю будівлю пронизували промені лазерів, і помітити їх було неможливо, доки не спрацювала б сигналізація. Навіть ельф під захис­том мав достатню вагу, аби завадити променю дістати­ся до свого сенсора, навіть нехай і на долю секунди. Поки що перед нею все було немов у фіолетовому ту­мані, але променів не було. Проте вона була перекона­на, що в захищеній кімнаті ситуація зовсім інша.

Холлі пролетіла до ліфту з металевими дверима.

— Артеміс на вісімдесят четвертому,— сказав Фо­улі.— Кімната на вісімдесят п’ятому. Пентхауз Спіро на сімдесят шостому, саме там, де ми зараз.

— Як стіни?

— Якщо вірити спектрометру, внутрішні перего­родки переважно з гіпсокартону і дерева. Окрім кіль­кох кімнат. їхні стіни зміцнені посиленою сталлю.

— Дай здогадаюсь: це кімната Артеміса, захищена кімната і пентхауз Спіро.

— В яблучко, капітане. Але не впадай у відчай. Я намітив найкоротший курс. Зараз перешлю на твій шолом.

Холлі почекала, і за мить у кутку візора спалахну­ла іконка пошти.

— Відкрити листа,— наказала вона в мікрофон, чітко промовляючи кожне слово. Перед нею розгор­нулася матриця із зелених ліній. Її маршрут позна­чався товстою червоною лінією.

— Іди за лазером, Холлі. Тут і дурню зрозуміло. Без образ.

— Навіть і не думала ображатися. Але якщо це не спрацює, так розсерджуся, що ти не повіриш.

Червоний лазер привів прямо до черева ліфта. Холлі залетіла в металеву коробку і спустилася на ві­сімдесят п’ятий поверх. Лазер-провідник вивів її з ліфта і повів по коридору.

Вона спробувала відчинити двері офісу ліворуч. Замкнено. Не дивно.

— Доведеться мені вимкнути захист, щоб відчи­нити замок. Ти певен, що моє зображення не з’я­виться на екранах?

— Звісно,— озвався Фоулі.

Холлі так і уявила дитячу посмішку на його губах. Вона вимкнула захист і витягла з-за пояса омнітул. Сенсор омнітула просканує чіп замка і вибере по­трібний інструмент. Навіть поверне механізм. Звіс­но, омнітул підходить лише до замків із ключами, які, незважаючи на їх ненадійність, досі використо­вують Люди Бруду.

Менш ніж за п’ять секунд двері перед нею відчи­нилися.

— П’ять секунд,— сказала Холлі.— Потрібно за­мінити батарейку.

Червона лінія на візорі побігла до центру кімнати, а потім пірнула прямо вниз через підлогу.

— Здогадуюсь. Артеміс там?

— Так. Спить. Якщо вірити зображенню іридо­камера

— Ти ж казав, що стіни його кімнати зміцнені сталлю?

— Правда. Крім тих місць, де до стіни або стелі кріпляться сенсори руху. Тож усе, що тобі потріб­но,— пропалити шлях униз.

Холлі витягла «Нейтрино-2000».

— Це і все?

Вона вибрала місце поряд із підлоговим конди­ціонером і відкинула килим. Підлога під ним була металевою.

— Жодного сліду, не забула? — нагадав Фоулі.— Це важливо.

— Пізніше про це подумаю,— відповіла Холлі, пе­ревіряючи настройки,— Зараз мені потрібно його звідти витягти. У нас мало часу.

Холлі виставила потрібну товщину променя, щоб прорізати підлогу. Над розтопленим металом здій­нявся їдкий дим, але його негайно здуло в чиказьку ніч спеціальним вентилятором на пістолеті.

— Артеміс тут не один кмітливий,— видохнула Холлі. По обличчю в неї котився піт, незважаючи на те, що шолом був обладнаний кондиціонером.

— Вентилятор не дав спрацювати пожежній сиг­налізації! Дуже добре.

— Він прокинувся? — поцікавилася Холлі, ли­шивши непрорізаним останній сантиметр по пери­метру квадрата пів на пів метра.

— Із широко розплющеними очима і вирядже­ним хвостом, як кажуть у нас, кентаврів. Якщо різа­ти стелю лазером, то ще й не так можна налякати.

— Добре,— кивнула капітан Шорт і перерізала останню секцію. Металевий квадрат повиснув на то­ненькій сталевій смужці.

— Чи не забагато шуму? — спитав Фоулі.

Холлі спостерігала, як упав шматок стелі.

— Не думаю,— знизала вона плечима.

глава 10: ПАЛЬЦІ

Камера Артеміса Фаула, Вежа Спіро

КОЛИ в стелю врізався лазер, Артеміс саме медитував. Він підвівся з пози лотоса, натягнув светра і розклав на підлозі подушки. За мить на підлогу впав металевий квадрат, і шуму від падіння завдяки подушкам майже не було. В отворі з’явилося обличчя Холлі.

Артеміс показав на подушки і сказав:

— Ти передбачила мої дії.

Капітан ЛЕП кивнула.

— Лише тринадцять, а вже такий передбачу­ваний.

— Припускаю, що ти скористалася вентилято­ром, щоб відігнати дим?

— Саме так. Здається, ми дуже добре знаємо одне одного.

Холлі зняла з пояса мотузку і опустила її в кімнату. — Зроби петлю і стрибай в неї. Я тебе підтягну. Саме так Артеміс і зробив, і через кілька секунд він уже пролазив крізь отвір.

— А містер Фоулі з нами? — спитав він.

— Сам спитай,— передала йому Холлі циліндрич­ний навушник.

Артеміс уставив це диво нанотехнології у вухо.

— Ну, Фоулі. Здивуй мене.

Під землею, в Небесному місті, кентавр радісно потер долоні. Артеміс єдиний розумів його лекції.

— Тобі сподобається, Хлопче Бруду. Я не лише стер тебе з відео, не лише прибрав падіння стелі, я створив симуляцію Артеміса.

Хлопець був заінтригований.

— Симуляція? Справжня? А як саме ти її зробив?

— Дуже просто,— скромно сказав Фоулі.— У мене у файлах сотні людських фільмів. Я позичив у Стіва Макквіна сцену з «Великої втечі», але трохи змінив одяг.

— А обличчя?