Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 36)

— Бачила б ти мене! — похвалилася Джульєтта.— Бумс-бумс-бумс — і всі лежать. Жодного шансу їм не лишила.

Холлі випустила із пальця єдину іскорку; та стер­ла синець, як ганчірка стирає пляму від кави.

— Можна ж було скористатися «Нейтрино» і ви­вести їх із гри.

— «Нейтрино»? В чому ж тоді прикол?

Капітан Шорт зняла шолом і подивилася на дівчинку-підлітка.

— Тут і не має бути приколів, це ж не гра. Мені здавалося, ти це розумієш, особливо після того, що сталося з Батлером.

Посмішка на обличчі Джульєтти зникла.

— Я знаю, що це не гра. Може, це в мене стиль такий.

Холлі не відвела погляду.

— Тож, може, ти обрала не той стиль.

— А може, ти занадто на своєму стилі зациклила­ся? — огризнулася Джульєтта.— Якщо вірити Батле­рові, ти колись і сама була іще тією штучкою.

Із туалету вийшов Мульч. Він наніс іще один шар сонцезахисного крему. Незважаючи на те що зараз він був на півночі, ризикувати гном не хотів. Якщо щось піде не так — і скоріше за все, таки піде,— ще до ранку доведеться тікати.

— Чому сваримося, пані? Якщо через мене, може­те вгамуватися. Я вирішив, що ніколи не зустрічати­мусь ні з ким, крім гномих.

Напруга спала, немов повітряна кулька, з якої випустили повітря.

— Помрій, волохатий карлику,— заявила Холлі.

— Ото був би жах,— додала Джульєтта.— А от я вирішила не зустрічатися з тим, хто живе в купі багнюки.

Мульч навіть і оком не змигнув.

— Звісно, ви обидві почуваєтеся ображеними. Та­кий уже вплив я маю на жінок.

— Не сумніваюся,— посміхнулася Холлі.

Капітан ЛЕП розклала розсувний столик і по­клала на нього свій шолом. Підключила камеру шо­лома до проектора і відкрила ЗD-план Вежі Спіро. Зображення крутилося в повітрі, спалахуючи неоно­во-зеленими лініями.

— Гаразд. Ось план. Команда номер один пропа­лює собі шлях через стіну вісімдесят п’ятого повер­ху. Команда номер два проникає через двері на май­данчику для гелікоптера. Ось тут.

Холлі постукала на відповідному місті на екрані мініатюрного комп’ютера. На плані в повітрі з’яви­лася помаранчева цяточка.

— Фоулі погодився допомогти, тож він буде з нами на зв’язку. Джульєтто, візьмеш цей комп’ютер. Будь-якої миті можна порадитись. Не звертай уваги на гномські літери, ми перешлемо тобі потрібний файл. Але надягни навушники, щоб не ввімкнулися колонки. Не потрібно, щоб попискування комп’ю­тера пролунало в неслушну мить. Маленька виїмка під монітором — мікрофон. Чутливий навіть до ше­поту, тож кричати не доведеться.

Джульєтта надягла на зап’ясток комп’ютер розмі­ром з кредитну картку.

— Які команди і яка мета в кожної?

Холлі зробила крок у середину ЗD-зображення. Тіло її обплели промені світла.

— Команда номер один займається системою охо­рони і кисневими каністрами в захищеній кімнаті. Команда номер два займається Кубом. Дуже просто. Працюємо в парах. Ти з Мульчем. Я з Артемісом.

— Е, ні,— похитала головою Джульєтта.— 3 Арте­місом маю бути я. Він мій начальник. Мій брат при­клеївся би до нього, як клей, тож і я так робитиму.

Холлі вийшла з голограми.

— Так не годиться. Ти не можеш літати, не мо­жеш лазити по стінах. У кожній команді має бути один ельф. Якщо тобі не подобається, обговориш з Артемісом, коли його побачиш.

Джульєтта спохмурніла. В цьому був сенс. Звісно, був. У планах Артеміса завжди був сенс. Тепер стало ясно, чому хлопець не поділився деталями в Ірландії. Він знав, що дівчині це не сподобається. Вони і так уже нарізно останні шість годин. Але найважча час­тина операції попереду, і Батлера за плечем в Артемі­са не буде.

Холлі повернулася до голограми.

— Команда номер один, ти і Мульч, збираєтеся на Вежу і пропалюєте стіну, щоб потрапити на вісімде­сят п’ятий поверх. Там ви вставите в систему відеоспостереження ось це.

Холлі передала дівчині щось схоже на дротинку.

— Завантажене оптичне волокно,— пояснила вона.— Дозволяє отримати дистанційний доступ до будь-якої відеосистеми. Тоді Фоулі зможе посилати сигнали з будь-якої камери до наших шоломів. Та­кож він зможе посилати людям такі сигнали, які нам потрібні. Іще ви заміните два кисневих циліндри на­шою особливою сумішшю.

Джульєтта поклала оптичне волокно до кишені.

— Я проникну через дах,— продовжила Холлі.— Звідти я проберуся до кімнати Артеміса. Щойно команда номер один відрапортує, що все чисто, ми ідемо до Сі-Куба.

— Коли ти розказуєш, усе здається таким про­стим,— сказала Джульєтта.

Мульч розреготався.

— У неї завжди все таким здається,— сказав він.— Але ніколи не буває.

Команда номер один, Вежа Спіро

Джульєтта Батлер вивчала кілька бойових мистецтв. Вона навчилася не звертати уваги на біль і довго триматися без сну. Вона могла витримати тортури, як фізичні, так і психологічні. Але вона виявилася зовсім не підготовленою до того, як забиратиметься до будівлі.

Вежа не мала глухих боків, на кожному фасаді життя вирувало двадцять чотири години на добу, тож довелося їм починати підйом із тротуару. Джу­льєтта підігнала фургон якомога ближче до стіни.

Вони обгорнулися Холліною камуфляжною фоль­гою і вилізли через люк. Мульч пристебнув Джульєт­ту до місячного паска у себе на талії.

Дівчина постукала по гномовому шолому:

— Ти смердиш.

І почула відповідь Мульча через циліндричний передавач у вусі:

— Для тебе, може, так воно і є. А от для якоїсь гномихи я — уособлення здорового чоловіка. Це ти смердиш, Дівчина Бруду. Для мене твій запах гірший за двомісячні скунсові шкарпетки.

У люку показалася голова Холлі.

— Замовкніть! — прошипіла вона.— Обидва! У нас обмаль часу, якщо ви забули. Джульєтто, твій шановний начальник застряг у кімнаті нагорі та чекає на мене. Вже п’ять хвилин на п’яту. Менш ніж за годину зміняться охоронці, а мені ще по­трібно замесмеризувати цих велетнів. Маємо лише п’ятдесят п’ять хвилин. Тож не будемо гаяти їх на сварки.

— Чому ти не можеш просто злетіти і підняти нас на потрібний поверх?

— Військова тактика. Якщо ми розділимося, одна команда може впоратися. Якщо працюватимемо ра­зом, тоді коли схибить хтось один, поразки зазнають усі. Розділяймося і завойовуємо.

Від цих слів Джульєтті стало іще гірше. Ельфійка має рацію, вона і сама мала це знати. Усе починаєть­ся знову — дівчина втрачає концентрацію в найваж­ливішу мить.

— Гаразд. Рушаймо. Я затримаю подих.

Мульч притулив обидві долоні до рота і висмок­тав усю вологу з пор.

— Тримайся,— сказав він, потираючи руки.— Лі­земо вгору!

Гном зігнув могутні коліна, підскочив на півтора метри і приліпився до стіни Вежі Спіро. Джульєтта м’ячиком застрибала внизу і відчула себе так, ніби її занурили під воду. Коли тебе чіпляють до місячного паска, ти не лише стаєш легшим, а ще й утрачаєш координацію, тебе починає нудити. Місячні паски створили для переноски неживих предметів, а не живих ельфів і тим більше живих людей.

Мульч не пив кілька годин, і пори в нього були вже завбільшки зі шпилькову головку. Вони голос­но прицмокували, приклеюючись до зовнішньої поверхні Вежі. Гном уникав затемнених вікон, чіп­ляючись за металеві балки, бо хоча на них і була камуфляжна фольга, руки і ноги з неї стирчали, тож хтось міг їх помітити. Фольга не робила їх аб­солютно невидимими. Тисячі мікросенсорів, упле­тених у матеріал, аналізували і відображали навко­лишнє середовище, але почнеться дощ — і всьому кінець.

Мульч швидко пересувався. Пальці з подвійними суглобами на руках і пальці на ногах чіплялися за найменший виступ. А там, де не було виступів, до гладенької поверхні присмоктувалися пори. Волосся на бороді під шоломом стояло віялом, перевіряючи фасад будинку.

Джульєтта поцікавилася:

— Твоя борода? Якась вона дивна. Що вона ро­бить? Шукає шпарини?

— Вібрації,— прогарчав Мульч.— Сенсори, стру­ми, охорону.— Він явно не хотів витрачати енергію на повні речення.— Датчики руху можуть засікти наш. І тоді нам кінець. Фольга не допоможе.

Джульєтта не ображалася, що напарник береже дихання. Попереду ще довгий шлях. Просто вгору.

Коли вони піднялися вище сусіднього будинку, здійнявся сильний вітер. Дівчина навіть ногам не могла дати раду і бовталася на шиї у гнома, як шар­фик. Нечасто вона почувалася такою безпорадною. В такій ситуації не допоможе жодне бойове мистец­тво. Її життя було цілком у руках гнома.

Поверхи миготіли склом і сталлю. Вітер хапав двох верхолазів своїми жадібними пальцями і гро­зив їх зірвати.